“Математична задача, яку ми шукали, відноситься до курсу VIII класу середньої школи. Встановлено, що текст писала учениця VIII класу ліцею на Вавельській вулиці Малгожата Тирк, 14 років, дочка Анастасії і Франтішека Тирк (батько — загинув), яка мешкає по вулиці Вєжбовій № … Мати Малгожати — служниця в будинку інженера Генрика Згожельського, заступника директора Бюро імпорту точних приладів…”

От і Генрик Згожельський виступив на арену. Видно, він гідний свого братика-ювеліра. Досі проти цієї людини не було ніяких, навіть непрямих доказів. Чи пощастить дістати їх тепер? Якби то можна було побачити, що там діється! А може все-таки Ридель мав рацію, наказуючи поспішати?

До кабінету тихенько прослизнула секретарка.

— Що сталося? — спитав Завірюха.

— Прийшла та жінка, яка вже раз тут була. Вдова того… ну, Чорної Ручки… — скривившись, вимовила вона кличку бандита.

— Сама прийшла? — стрепенувся Завірюха. — Ну, звичайно, впустіть її.

По хвилі на порозі кабінету стала жінка в чорному. “Ого, вже задрапірувалася… Вдова в траурі, — подумав не без єхидства Завірюха. — Незалежно від суспільного прошарку, жінки завжди лишаються трохи акторками…”

— Скажу все, пане комісар, — почала без вступу вдова Чорної Ручки, — бо тоді я справді не все сказала. Ви Де одразу зрозуміли, правда? — Жінка хвилювалася. Очі в неї були сухі і гнівні.

— Ви все-таки вирішили допомогти нам схопити і покарати вбивців чоловіка? — серйозно запитав капітан і натиснув вмонтовану в настільну лампу кнопку, яка вмикала магнітофон.

Жінка зневажливо махнула рукою:

— Е, що там чоловік! Я хочу покарати тих, хто викинув мене за двері і вкрав мої гроші, зароблені потом і кров’ю. Цього я їм не подарую. Стільки грошей забрати, пане комісар! Ах, негідники!

І жінка, яка не плакала над чоловіком, заридала тепер, згадавши про втрачені гроші. Капітан заспокійливо поклав руку їй на плече:

— Не хвилюйтеся! Розповідайте все по порядку.

— Я сказала тоді, що не знаю, про яку роботу говорив мені чоловік, обіцяючи незабаром купу грошей?

— Так, ви справді це казали, — підтвердив Завірюха, намагаючись якнайменше перебивати відвідувачку.

— Я збрехала, пане комісар. Я знала. То мав бути дорогоцінний камінь. “Як тільки засватаю один дорогоцінний камінь, — казав Чорна Ручка, — тоді вже ти не знатимеш, що таке злидні”.

Завірюха уважно слухав. Дорогоцінний камінь! Саме благородних каменів йому не вистачало для повної картини розрахунку з міфічним Йоганном Ліппертом за доставлені контрабандою годинники.

Жінка важко зітхнула, напевно згадавши щастя, яке пройшло так близько, і розповідала далі:

— Коли я тоді вийшла з магазину ґудзиків, то чоловік дав мені невеличкий папірець і сказав: “Сховай надійно цю записку. Якщо зі мною, не дай боже, щось трапиться, то ти дістанеш там гроші”. Я сховала, пане комісар, видно, добре сховала, коли вже й ваші сищики нічого не знайшли. Мабуть, мій старий уже тоді чогось боявся, бо раніше таких фокусів з записочками він ніколи не викидав. Сам пильнував свої справи.

“Нічого дивного, — подумав Завірюха, — знав, чим пахне зрада банди”.

— Ну, сьогодні вранці я поїхала туди… — Голос у жінки знову затремтів од сліз. — Самі знаєте, у мене грішми й не пахне. Чоловік оддав богові душу, отже, думаю, треба зробити, як він казав. Ваших я вже не боялася — після невдалого обшуку вони, мабуть, одчепилися від мене.

Завірюха в душі вилаяв себе, що справді надто швидко припинив спостереження за вдовою Чорної Ручки.

— До якого скупника краденого привела вас адреса? — запитав капітан.

— До Товстого Казека в Отвоцьку, — схлипуючи, відповіла вдова.

— В Отвоцьку? — схопився Завірюха, але одразу ж сів, силою стримуючи себе, і кивнув жінці, щоб розповідала далі.

— Я приїхала, знайшла цього Товстого Казека, а він тільки руками розводить: справді, каже, Чорна Ручка дав йому дорогоцінний камінь, та коли він повернувся додому, на нього вже чекала міліція разом з Чорною Ручкою; камінь забрали, а йому ще й око підбили. Нічого не скажу — око в нього ще й сьогодні синє, мов баклажан. Але ж він бреше, пане комісар, правда? Міліція ж не відбирала у нього дорогоцінного каменя?

Завірюха відчув, як од вихору думок у нього паморочиться в голові. Що все це означає? Яка міліція піймала Чорну Ручку і відібрала дорогоцінності? Колі навіть припустити, що це з власної ініціативи діяв господарський відділ, то як могли в той же день убити Чорну Ручку? А може, Товстий Казек і справді бреше, може, почувши про смерть Чорної Ручки, він привласнив собі дорогоцінний камінь, на ходу вигадавши казочку про міліцію?

— Ваш чоловік поїхав машиною з Нового Світу близько одинадцятої? — спитав Завірюха.

— Було, певно, хвилин п’ятнадцять на дванадцяту, — подумавши, відповіла жінка.

— Коли саме Товстий Казек одержав камінь?

— Чоловік казав, що вони домовилися зустрітись на Новому Світі об одинадцятій. Я думаю, пане комісар, це було саме тоді, коли я купувала резинку.

Завірюха згадав про портфель, що його Чорна Ручка закривав, коли дружина вийшла з магазину. Раптом і сама поїздка в машині ювеліра почала здаватися йому частиною логічного цілого. “Напевне, Чорну Ручку вже тоді підозрівали в бажанні зрадити банду” — швидко міркував капітан, у той же час запитуючи далі:

— Коли Товстий Казек повернувся до Отвоцька?

Жінка, насупивши брови, думала.

— Точно він мені цього не казав, але пам’ятаю, що повернувся електричкою відразу ж після зустрічі з чоловіком. А коли приїхав додому, то на нього вже нібито чекали. Але він бреше, бреше як собака, пане комісар! То він сам украв той камінь!

Капітан був іншої думки, однак нічого не сказав вдові Чорної Ручки, почав спішно складати папери з письмового стола до шухляди.

— Їдьмо до Отвоцька! — вимовив він нарешті, замикаючи шухляду.

— За мою кривду! — завзято мовила жінка, і Завірюха подумав, що цим вона заспокоює своє сумління: уперше в житті жінка Чорної Ручки має справу з міліцією не як противник, а як союзник.

Переглядаючи портфель інженера Генрика Згожельського, сержант Недєльський знайшов у ньому невеличку книжечку в коричневій дерматиновій оправі з золотим написом: “Службовий паспорт”. Всередині був квиток на літак до Стокгольма. Штамп на квитку вказував дату вильоту: завтрашній день.

— Ви збиралися завтра за кордон? — спитав Недєльський.

Елегантний чоловік середнього віку почервонів до самого волосся, вже трохи притрушеного сивиною:

— Ви за все будете відповідати! Наша фірма зазнає мільйонних збитків, якщо через нечуваний обшук я запізнюся на літак. Ще раз вимагаю, щоб ви дали мені можливість подзвонити міністрові!

Проте сержант Недєльський не злякався слова “міністр” і спокійно продовжував обшук. Хорунжий Барський стояв, мов колона, біля крісла Згожельського і не зводив з нього очей.

Обшук поки що не дав бажаного результату. Не знайшли нічого, що могло б свідчити про злочин. Сторінку за сторінкою перегорнули не дуже багате зібрання книжок інженера, переглянули білизну, обнишпорили всі кутки, чотирикімнатної, розкішно умебльованої квартири. І в міру того, як обшук надходив до кінця, а результатів не було, інженер Згожельський ставав впевненішим і причепливішим. Лякав міністрами, погрожував, що “хтось за цей скандал дорого заплатить”.

— Де ви зберігаєте свої чемодани? — спитав, подумавши, сержант Недєльський, якого вже почав охоплювати неспокій: усі шукання марні.

— У прихожій, на антресолях, — процідив інженер.

З першого ж погляду Недєльський впевнився, що серед шкіряних і пластмасових чемоданів різного кольору і розміру, невеличкого несесера з жовтої шкіри не було. Але сержант почав знімати чемодани і, здивований, побачив, що вони дуже важкі.

— Чемодани упаковані? — через плече запитав він Згожельського, який разом з Барським перейшов за ним до прихожої.

— Я ж завтра маю виїжджати за кордон, — відповів льодяним тоном Згожельський, уважно дивлячись, як сержант знімає великий чемодан із свинячої шкіри, вкритий численними наклейками закордонних готелів.