Завірюха послав Юрека до двірника довідатися, коли той востаннє бачив Надольського, а сам викликав по телефону криміналістів, щоб зібрати сліди, які могли залишитися після вторгнення бандитів до помешкання Рема.
“І таку справу інспектор Решкевич хоче засушити, — сердито думав капітан, — або “угробити”, передавши її до господарського відділу. Адже вона не тільки не закінчена, а навіть не розкрита. Хто може знати, що станеться найближчим часом! Одне діло, коли дивишся на справу з-за письмового стола Головного управління, і зовсім інше, коли відчуваєш її в голові, розбитій рукою злочинця, — Завірюха обережно торкнувся пов’язки. — Ні, він не дозволить поховати цю справу і не віддасть її, хоча б йому довелося дістатись до самого міністра!”
У кабінеті капітан звернув увагу на те, що його портфель лежить на підлозі. А до нападу Завірюха добре пам’ятав, цей портфель був на письмовому столі. Капітан підняв його і заглянув усередину. Порожньо. Завірюха занепокоївся — адже в портфелі були всі договори, які нелегально уклав Рем з фірмою “Йоганн Ліпперт і К°” у Відні. Почав шукати документи на письмовому столі, але й там їх не знайшов. З жахом встановив, що всі аркуші, на яких він так старанно робив відбитки штампів Бюро імпорту точних приладів, теж зникли. А ще гірше, що не було й самих штампів.
Капітан важко сів у крісло. Отже, загинули всі докази злочинної діяльності Августа Рема. Його позбавили можливості порівняти штампи, які були на нелегальних договорах. Противник завдав удару влучного і дуже болючого… “Невже вони знали, що я тут? Чи йшли забрати штампи, розраховуючи випередити мене? А може, заздалегідь запланували викрадення договорів і тепер тільки скористалися з слушної нагоди? Цікаво, невже з квартири не пропало більше нічого, крім того, що бандити хотіли знищити чи замаскувати?” Під впливом цієї думки Завірюха підвівся і знову почав шукати. Відповідь прийшла швидко: зазирнувши в сейф, капітан побачив у нижній частині його відкритий тайник, якого не помітив під час першого огляду. Квадратна шухляда, схожа на невеликий чемоданчик, була порожня. Злочинці, видно, дуже поспішали (можливо, їх хтось сполохав?), бо навіть не зачинили його. Не відриваючи погляду від тайника, Завірюха з гіркотою подумав, що дав би розбити собі голову ще два рази, аби тільки довідатися, що було там.
Він стояв, нахилившись над тайником, коли в кімнату зайшов Юрек В’юн. Задихавшись, він уже з порога почав доповідати:
— Значить, справа така: Надольські поїхали у відпустку два тижні тому і повернуться лише наприкінці серпня. Але це дрібниця, бо я, пане начальник, забув сказати вам найважливіше!
— Що? — спитав Завірюха, не в силі відірвати погляду од тайника.
— О боже, що то знову за фата моргана? — раптом скрикнув Юрек, обриваючи на півслові.
Капітан подивився на нього, потім туди, куди розширеними від подиву очима витріщився шофер. На стіні висів портрет юнака. Ще під час першого відвідання Завірюха звернув на нього увагу. Тепер на місці обличчя темнів вирізаний чимось гострим прямокутник, через який було видно на стіні узорчасті шпалери. Завірюха насупився. Перед ним уже повний комплект головоломок, у яких він нічого, ну нічогісінько не розумів! І саме тому, що так несподівано виникло стільки таємниць, капітан Завірюха раптом заспокоївся.
— Що ж то за сенсаційна новина, про яку ти хотів мені розповісти? — запитав він Юрека, який насилу одірвав погляд від портрета.
— Я знайшов машину з червоною стрілкою, — опам’ятався нарешті хлопець.
— Ну?! Справді?
— Їй-богу! — Юрек вийняв з кишені папірець. — Автомобіль іноземної марки, номер машини СUХ—С5. Цей тип живе у готелі “Ексцельсіор”. Прізвища його я не знаю, але неодмінно дізнаюся.
Завірюха почав ходити сюди-туди по кімнаті.
— Ну, Юрек, відпускаю тобі всі гріхи на весь майбутній місяць. То, кажеш, власник машини живе в “Ексцельсіорі”?
Юрек підтвердив.
— Чи, може, це тільки випадковість? — вголос міркував капітан. — Рем гине в “Ексцельсіорі”, людина, на яку падає підозра у співучасті у вбивстві Чорної Ручки, теж живе в “Ексцельсіорі”. Хорунжому Барському доведеться ближче зайнятися цим другорядним готелем.
Раптом Юрек, щось пригадавши, перебив капітана:
— Пане начальник…
— Ну?
— А може бути, що бандити, які на вас напали, приїхали сюди машиною?
— Звичайно. Але чому ти про це питаєш?
— Розумієте, коли я під’їжджав до будинку, од воріт від’їхала якась приватна машина.
Завірюха знав спостережливість свого шофера і тому одразу ж запитав:
— Марка машини?
— Я бачив її здалеку, але номер запам’ятав.
— Ого! Навряд чи це можливо… — скептично скривився капітан.
— У мене таке шоферське око, що як тільки я гляну на номер, то він одразу ж зафіксується в мозку, наче в блокноті. Наприклад, С–77–254…
— Це номер тієї машини? — недовірливо запитав капітан.
— Ні. Це номер швидкої медичної допомоги, яка приїжджала до вас. А там був номер… — Юрек прищулив очі, немовби читаючи з якогось папірця, і впевнено сказав: — Н–24–200.
Завірюха записав. Звичайно, В’юн міг переплутати. Не було певності і в тому, що ця машина мала якийсь зв’язок з нападом, але перевірити треба.
Капітан неуважно глянув на пошкоджений годинник. Розбите скло, мабуть, наштовхнуло його на якусь думку, бо він з хвилину мовчав, а потім запитав шофера:
— Отже, кажеш, ти виїхав з управління о дванадцятій?
— Якраз був сигнал по радіо.
— До Новогродської мав їхати щонайбільше п’ять хвилин, — голосно обчислював Завірюха. — Ну, а якщо додати час, поки ти зачиняв машину і йшов сюди, то буде дванадцять годин і вісім хвилин. Виходить, відтоді, коли бандити напали на мене, до твого приїзду минула двадцять одна хвилина. Для злочинців цього могло вистачити. Але коли ж встигла подзвонити наша незнайомка? Не могла ж вона дзвонити тоді, коли бандити були в сусідній кімнаті…
— Хвилинку, хвилинку, пане начальник, — обізвався Юрек. — Ви ж іще не знаєте, що я хвилин десять накачував унизу переднє колесо, яке трохи “сіло”. Капітан рвучко обернувся до В’юна:
— І в той час автомашини вже не було?
— Вона рушила, коли я тільки під’їжджав до будинку, — впевнено пояснив Юрек.
Завірюха задоволено кивнув головою:
— Ну ось тепер усе зрозуміло. У тієї жінки було майже десять хвилин, щоб увійти сюди, побачити, що сталося зі мною, викликати швидку медичну допомогу і самій втекти. їй довелося дуже поспішати, але все це можливо.
Юрек В’юн раптом застогнав, наче його хтось ударив.
— Що з тобою? — здивувався капітан.
— Та жінка… — насилу видавив шофер.
— Що з нею?
— Я бачив її! Бачив, пане начальник! — Юрек, запинаючись від збудження, розповів про жінку, з якою зіткнувся в під’їзді. Тепер хвилювання шофера передалося капітанові.
— Ану швиденько розкажи, яка вона, — велів Завірюха, дістаючи записну книжку і олівець. Але шофер майже крізь сльози відповів, що зустріч була така коротка, у підворітті стояла півтемрява, а він був так засліплений сонцем, що нічого не роздивився.
— Коли б я знав!.. Коли б знав!.. — гірко повторював він.
Біля дверей подзвонили. Приїхала міліцейська машина.