— Буде, — продовжував глузувати Вейрах, — навіть кому вас оженити. Як я чую, пан фон Сагар — духовна особа. Може обвінчати вас хоч зараз. Правда?

Чарівник навіть не глянув на нього, зацікавлений, здавалося, виключно вестфальською кров'янкою.

— Годилося б, — сказав він нарешті, — запитати спочатку основну зацікавлену сторону. Matrimonium inter invitos non contrahitur, одруження вимагає згоди обох нуптурієнтів[444].

— Зацікавлена сторона, — пирснув Вейрах, — мовчить, a qui tacet, consentit, хто мовчить, той згоден. А інших основних можемо й запитати, чому б і ні? Гей, Тассіло? Тобі не кортить женитися? А може, тобі, Куно? Вольдане? А ти, мосьпане Шарлею, чого такий тихий? Як усі, то всі! Хто ще воліє стати, даруйте на слові, нуптурієнтом?

— А може, ви самі? — нахилила голову Формоза фон Кроссіг. — Га? Пане Ноткере? Таж вам, міркую я собі, саме час. Не хочете її за жону? Не вподобали її собі?

— Вподобав, аякже, — хтиво посміхнувся раубрітер. — Але одруження — могила кохання. Тому я за те, щоб її просто-напросто всією громадою виїбати.

— Час, бачу, — Формоза встала, — жінкам з-за столу піти, щоб чоловікам у їхніх чоловічих жартах і забавах не заважати. Ходи, дівко, тобі тут також нічого робити.

Ніколетта слухняно встала, пішла як на страту, горблячись, низько схиливши голову, губи в неї тремтіли, в очах блищали сльози.

«Усе це було тільки про людське око, — подумав Рейневан, стискаючи під столом кулаки. — Уся її сміливість, уся бадьорість, уся рішучість — це все була лише видимість, удавання. Наскільки ж усе-таки слабка, тендітна і недолуга ця стать, наскільки змушена покладатися на нас, чоловіків. Наскільки вона від нас залежна».

— Гуоне, — кинула Формоза від дверей. — Не змушуй довго себе чекати.

— Та я вже зараз піду, — чарівник підвівся. — Втомлений я, занадто виснажила мене ідіотська гонитва лісами, щоб я міг і далі вислуховувати ідіотські розмови. Бажаю товариству спокійної ночі.

Буко фон Кроссіг сплюнув під стіл.

Відхід чорнокнижника і жінок став сигналом до ще гучнішої забави і бурхливішої пиятики. Comitiva голосно зажадала більше вина. Служницям, які підносили напої, було уділено належну частку ляпанців, мацанців, щипків та стусанів, і вони побігли на кухню червоні та в сльозах.

— По ковбасі — напиймося!

— Будьмо!

— Здоров'я!

— Щоб велося!

Пашко Римбаба і Куно Віттрам, обнявшись за плечі, затягли пісню. Вейрах і Тассіло де Тресков приєдналися до них.

Буко фон Кроссіг упивався бридко. З кожною чашею він ставав — хоч це й парадоксально — дедалі тверезішим, від тосту до тосту робився дедалі понурішим, похмурішим і — знову парадоксально — дедалі блідішим. Він сидів, насупившись, стискаючи в долоні свою літургійну чашу і не зводячи з Шарлея примружених очей.

Куно Віттрам лупив по столу кухлем, Ноткер Вейрах — рукояттю мізерикордії. Вольдан з Осин хитав перебинтованою головою, щось бурмотів. Римбаба і де Тресков ревли:

— Хок! Хок!

— Буко, брате! — Пашко заточився, обійняв Буко за шию, намочивши вусами. — П'ю до тебе! Веселімося! Це ж мої, курва, з Біберштайнівною заручини! Вподобав я її! Тож невдовзі, клянуся честю, запрошу до себе на весілля, а там і на хрестини, отоді погуляємо!

— Будь уважний, — шепнув Рейневанові Шарлей, безпомилково скориставшись нагодою. — Здається, нам доведеться виносити голови.

— Знаю, — пошепки відповів Рейневан. — У разі чого беріть із Самсоном ноги в руки. На мене не оглядайтеся… Я ще мушу по дівчину… У вежу…

Буко відіпхнув Римбабу, але Пашко не здавався.

— Не турбуйся, Буко! Що ж, права були пані Формоза, наставив ти сраку, викравши Біберштайнову доньку. Але я тя від клопотів порятував. Наречена це моя, потім будемо сім'я, пиймо разом ти і я! Ха-ха, ото заримував, курва, чисто тобі поет! Буко! Пиймо! Веселімося! Давай, давай! Гей, віват, віват, той файний кілочок…

Буко відіпхнув його.

— Я тебе знаю, — сказав він Шарлеєві. — Уже в Кромоліні так думав, а тепер уже впевнений і щодо місця, і щодо часу. Хоча тоді на тобі була францисканська ряса, впізнаю твою пику, і згадав, де тебе бачив. На вроцлавському ринку, у вісімнадцятому році, того пам'ятного липневого понеділка.

Шарлей не відповів, сміливо дивлячись просто в примружені очі раубрітера. Буко покрутив у пальцях свою літургійну чашу.

— А ти, — він повернув злі очі до Рейневана, — Хагенау, чи як там тебе насправді звати, чорт знає, хто ти такий, може, теж чернець і попівський байстрюк, може, тебе пан Ян Біберштайн теж за бунти й підбурювання до заколоту в тюрму у Штольці посадив? Я ще дорогою тебе підозрював. Бачив, як ти на дівку поглядаєш, думав, оказії вичікуєш, щоб Біберштайнові помститися, його доню під ребро штриконути. Ну, але твоя помста, а мої п'ятсот гривень, я весь час мав тебе на оці, перш ніж ти, братику, видобув би ножика, голови би на карку не дошукався.

— А тепер, — цідив слова раубрітер, — дивлюсь я на твою пику — і думаю: а може, я помилявся? Може, ти зовсім не чигав на неї, може, це афект? Може, ти її рятувати хочеш, у мене з-під носа викрасти? Так я собі думаю, і злість у мені наростає, за якого дурня ти маєш Буко фон Кроссіга? І аж мною трясе, щоб тобі горлянку перерізати. Але я стримуюся. Тимчасово.

— А може, — голос Шарлея був абсолютно спокійний, — може, закінчити на сьогодні? День був багатий на виснажливі атракції, усі це відчули на власних кістках, от, прошу глянути, там пан Вольдан уже заснув з пикою в соусі. Пропоную подальші дискусії відкласти ad cras[448].

— Нічого, — гиркнув Буко, — не відкладатимемо ad cras. Кінець бенкету я оголошу, коли час настане. А тепер пий, чернечий сину, байстрюче, коли наливають. І ти пий, Хагенау. Звідки ви знаєте, чи це не остання ваша пиятика? До Угорщини дорога довга і ризикована. Хтозна, чи доїдете… Адже мовиться: зрання чоловік не знає, що 'го ввечері чекає.

— Тим більше, — уїдливо додав Ноткер Вейрах, — що пан Біберштайн напевне розіслав кінних шляхами. За викрадену доньку має страшенно на викрадачів заповзятися.

— Чи ви не чули, — ригнув Пашко Римбаба, — що я сказав? Плювать на Біберштайна. Адже я на його дочці женюся. Адже…

— Мовчи, — перебив його Вейрах. — Ти п'яний. Ми з Буко знайшли краще розв'язання, кращий і простіший спосіб на Біберштайна. Так що ти до нас зі своєю женячкою не лізь. Обійдеться без неї.

— Але я її собі вподобав… Заручини… І покладини… Гей віват, віват, той файний…

— Стули пельку.

Шарлей відірвав погляд від очей Буко, подивився на де Трескова.