— А ви, пане Тассіло, — запитав він спокійно, — схвалюєте план товаришів? Теж вважаєте його чудовим?

— Так, — відповів, трохи помовчавши, де Тресков. — Хоч мені й прикро, саме таким я його і вважаю. Але таке життя. На горе собі, ви занадто вдало пасуєте до головоломки.

— Вдало, вдало, — підхопив Буко фон Кроссіг. — Ще й як вдало. З усіх, хто брав участь у нападі, найлегше розпізнають тих, хто був без заборола Пана Шарлея. Пана Хагенау, який так хвацько правив викраденою колебкою. Та й ваш слуга-вирвидуб теж не з тих, кого можна забути. Упізнають цю пику, ха, та навіть у трупа. Усіх, до речі, будуть розпізнавати за трупами. З'ясується, хто на кортеж напав. Хто Біберштайнівну викрав…

— І хто її убив? — спокійно докінчив Шарлей.

— І зґвалтував, — хтиво посміхнувся Вейрах. — Не забуваймо про зґвалтування.

Рейневан підхопився з лави, але негайно сів, придавлений важкою рукою де Трескова. Тієї ж миті Куно Віттрам схопив Шарлея за плечі, а Буко приставив мізерикордію демеритові до горла.

— Хіба так годиться? — пробурмотів Римбаба. — Вони нам тоді на порятунок…

— Так треба, — обрізав Вейрах. — Бери меч.

По шиї демерита з-під вістря стилета потекла цівка крові. Попри це голос Шарлея був спокійний.

— Не вдасться ваш план. Ніхто вам не повірить.

— Повірять, повірять, — запевнив Вейрах. — Ти здивувався би, у що люди вірять!

— Біберштайн не дасть обвести себе навколо пальця. Ви поплатитеся своїми головами.

— А чого це ти мене страхаєш, монаший сину? — Буко нахилився над Шарлеєм. — Коли тобі самому до ранку не дожити? Біберштайн, кажеш, не повірить? Можливо. Накладу головою? Воля Божа. Але вам горлянки однаково переріжу. Хоча б заради gaudium[449], як говорить курвий син Сагар. Тебе, Хагенау, хоча б заради того прикінчу, щоби Сагарові допекти, бо ти його побратим, також чарівник. А щодо тебе, Шарлею, то нехай це називається справедливістю. Історичною. За Вроцлав, за вісімнадцятий рік. Решта ватажків бунту наклали головою перед катом на вроцлавському ринку, а ти накладеш головою у Бодаку. Байстрюк.

— Ти вдруге назвав мене байстрюком, Буко.

— Назву і втретє. Байстрюк! І що ти мені зробиш?

Шарлей не встиг відповісти. З гуркотом розчинилися двері — й увійшов Губертик. Точніше, увійшов Самсон Медок. Відчинивши собі двері Губертиком.

У цілковитій тиші, в якій було чути, як пугикає пугач, літаючи навколо вежі, Самсон підняв зброєносця, якого тримав за комір і штани, ще вище. І жбурнув під ноги Буко. Губертик пронизливо зойкнув, зіткнувшись із підлогою.

— Цей індивід, — промовив у тиші Самсон, — намагався задушити мене в стайні віжками. Він стверджує, що з вашого наказу, пане фон Кроссіг. Чи не хотіли б ви мені це пояснити?

Буко не хотів.

— Убити його! — гаркнув він. — Убити курвого сина! Бий!

Шарлей зміїним рухом звільнився від захвату Віттрама, ліктем ударив по горлу де Трескова. Тассіло захрипів і відпустив Рейневана, Рейневан же з лікарською точністю стусонув Римбабу кулаком у побитий бік, просто по болючому місцю. Пашко завив і зігнувся навпіл. Шарлей підскочив до Буко, сильно копнув його в гомілку. Буко упав на коліна. Що сталося далі, Рейневан не побачив, бо Тассіло де Тресков могутньо вдарив його по шиї і жбурнув на стіл. Однак він здогадався, почувши звук удару, хрускіт зламаного носа і люте ревіння.

— Ніколи більше, — почув він чіткий голос демерита, — не називай мене байстрюком, Кроссігу.

Тресков схопився із Шарлеєм, Рейневан хотів кинутися йому на допомогу, але не встиг — перекособочений від болю Римбаба ухопив його ззаду, пригнув. Вейрах і Віттрам накинулися на Самсона, велет же рвучко підняв лаву, садонув нею Вейраха в груди, садонув Куно, повалив обох, придавив лавою. Бачачи, що Рейневан шарпається і смикається у ведмежих обіймах Римбаби, підскочив і розкритою п'ятірнею зацідив Римбабі у вухо. Пашко боком пройшов через усю залу і втеліщився чолом у камін. Рейневан схопив зі столу олов'яний жбан і з дзенькотом гупнув ним Ноткера Вейраха, який намагався піднятися.

— Дівчина, Рейневане! — крикнув Шарлей. — Біжи!

Буко фон Кроссіг з ревінням підхопився з підлоги, із його зламаного носа густо стікала кров. Зірвав зі стіни рогатину, розмахнувся і кинув її в Шарлея, демерит спритно ухилився, спис шарнув його по плечі. І влучив у Вольдана з Осин, який власне прокинувся і зовсім розгублений піднявся з-за столу. Вольдан відлетів назад, гримнувся спиною у фламандський гобелен, сповз по ньому, сів, і його голова похилилась на ратище, яке стирчало у нього з грудей.

Буко заревів іще голосніше і кинувся на Шарлея з голими руками, розчепіривши їх, немов яструб. Шарлей зупинив його випрямленою рукою, другою врізав по зламаному носі. Буко завив і впав на коліна.

На Шарлея накинувся де Тресков, на Трескова — Куно Віттрам, на Віттрама — Самсон, на них — Вейрах, на них — заюшений кров'ю Буко, на них — Губертик. Усі перемішалися на підлозі, утворивши щось на кшталт Лаокоона з усіма найближчими родичами. Та Рейневан цього вже не побачив. Він щодуху мчав крутими сходами вежі.

Він наткнувся на неї перед низькими дверима, у місці, освітленому смолоскипом, застромленим у залізний тримач. Вона зовсім не скидалася на заскочену зненацька. Усе виглядало так, ніби вона чекала на нього.

— Ніколетто…

— Алькасине.

— Я прийшов…

Він не встиг розповісти, з чим прийшов. Сильний удар повалив його на підлогу. Він сперся на лікті. Дістав ще раз, упав.

— То я до тебе із серцем, — просапав, стоячи над ним із розставленими ногами, Пашко Римбаба. — Я до тебе із серцем, а ти мені стусана під бік? Болючий бік!!! Ах ти ж гаде такий!

— Гей ти! Великий!

Пашко обернувся. І усміхнувся широко та радісно, побачивши Катажину Біберштайн, панну, яку він собі вподобав, з якою, як він вважав, він був уже по заручинах і з якою він уже бачив себе у мріях спарованим на подружньому ложі. Але як виявилося, мріяв він дещо передчасно.

Нездійснена наречена різко вдарила його навідліг кулаком в око. Пашко вхопився за обличчя. Дівчина для більшої свободи рухів підтягла котарді — й сильно копнула його в промежину. Недійшлий наречений скулився, зі свистом втягнув повітря, а потім завив по-вовчому і впав на коліна, обіруч стискаючи свої чоловічі скарби. Ніколетта ще вище підняла сукню, демонструючи стрункі стегна, з підскоку копнула його в бік голови, крутнулася, копнула в груди. Пашко Пакославиць Римбаба беркицьнувся на круті сходи і перевертом покотився вниз.

Рейневан піднявся на коліна. Вона стояла над ним спокійна, навіть не дуже задихана, груди здіймалися не більше звичайного. Тільки очі, які горіли, немов у пантери, зраджували збудження.

«Вона вдавала, — подумав він, — тільки вдавала лякливу і настрашену. Обдурила всіх, і мене також».

— Що тепер, Алькасине?

— Нагору. Швидко, Ніколетто.

Вона побігла, стрибаючи східцями, неначе кізка, і він ледве встигав за нею. «Треба буде, — подумав він, — ґрунтовно переглянути свої погляди стосовно слабкості статей».

Пашко Римбаба скотився аж на самий низ сходів, з розгону закотився в залу, на середину, майже під стіл. Якийсь час він лежав там, хапаючи ротом повітря, наче витягнутий неводом короп, потім охнув, застогнав, похитав головою, тримаючись за геніталії. Потім сів.

У залі не було нікого, не рахуючи трупа Вольдана з рогатиною в грудях. І скривленого від болю Губертика, який притискав до живота руку, явно зламану. Зброєносець зустрів погляд Римбаби, показав головою на двері, що вели до виходу у двір. Це було зайве, Пашко ще до того почув шум, крики та розмірене гупання, що долинали звідтіля.

У залу зазирнули налякана служниця і пахолок, достоту як у приспівці: servus cum ancilla[450]. Вони втекли, щойно він на них глянув. Пашко піднявся, брудно вилаявся, зірвав зі стіни великий бердиш з почорнілим ратищем, всіяним дірочками від шашелю. Якийсь час він боровся з думками. Хоч він аж кипів від лютого бажання помститися підступній Біберштайнівні, розум підказував, що треба допомогти комітиві.