До складеного Шарлеєм списку спорядження Юстус Шоттель з власної ініціативи додав і доставив досить багато різноманітних, хоч і явно хаотично зібраних предметів одягу, так що всі троє подорожніх отримали непогану нагоду переодягтися. Шарлей негайно з цієї нагоди скористався — і тепер виглядав поважно, навіть войовничо, вбраний у стьобаний акетон[293], покритий іржавими відбитками обладунків, що викликало в оточуючих повагу. Солідний одяг просто-таки магічно перемінив і самого Шарлея — позбувшись блазенського вбрання, демерит позбувся і блазенських манер і фраз. Тепер він сидів, випроставшись, на своєму прекрасному гнідому жеребці, впираючись кулаком у стегно, і войовничо позирав на купців, повз яких проїжджав, демонструючи себе у позі якщо не Гавейна, то щонайменше Гарета.

Самсон Медок також змінив вигляд, хоча в доставлених Шоттелем пакунках нелегко було знайти що-небудь, що було б добрим на гіганта. Врешті-решт йому все ж таки вдалося замінити мішкуватий монастирський халат вільним коротким журнадом[294] і хутряною шапкою з модними зубчиками по нижньому краю. Це було настільки популярне вбрання, що Самсон перестав — наскільки це взагалі було можливо — вирізнятися у натовпі. Тепер у колоні інших подорожан кожен, хто до них приглядався, бачив шляхтича у супроводі студента і слуги. Принаймні Рейневан сподівався саме на це. Він також розраховував, що Киріелейсон і його банда, навіть якщо і довідалися вже, що його супроводжує Шарлей, розпитують про двох, а не про трьох подорожніх.

Сам Рейневан, викинувши свої понищені й уже не зовсім свіжі речі, вибрав із запропонованого Шоттелем облягаючі штани і лентнер, модно підбитий спереду ватою, що надавало його поставі дещо пташиного вигляду. Усе це доповнював берет — із тих, які зазвичай носили школярі, як-от Ян фон Гутенберг, з яким вони недавно зустрічались. Цікаво, що саме Гутенберг став предметом їхньої розмови, причому, на диво, йшлося зовсім не про винахід друкарства. Гостинець за Нижньою брамою, що вів до Рихбаха долиною ріки Пілави, був частиною важливого торгового шляху Ниса — Дрезден, а тому був вельми людним. Настільки людним, що це почало дратувати чутливий Шарлеїв ніс.

— Панове винахідники, — бурчав демерит, відганяючи мух, — пан Гутенберг et consortes[295] могли б нарешті винайти що-небудь практичне. Якийсь, скажімо, інший спосіб пересування. Якесь perpetuum mobile[296], щось таке, що рухалося б само, щоби не треба було покладатися на коней і волів, як оці-ось, що так невтомно демонструють нам дійсно величезні можливості своїх кишок. Ох, воістину кажу вам, мріється мені щось таке, що їде саме і водночас не забруднює природного середовища. Що? Рейнмаре? Самсоне? Га? Що скажеш, філософе, прибулий із потойбіччя?

— Щось таке, що саме їздить і не робить смороду? — замислився Самсон Медок. — Саме рухається, але не запаскуджує доріг і не отруює середовища? Гм, воістину нелегка дилема. Досвід підказує мені, що винахідники її розв'яжуть, але тільки частково.

Шарлей, можливо, і збирався далі розпитувати у велета про сенс його висловлювання, але йому перешкодив вершник, обірванець на худій шкапі, який мчав охляп у бік голови колони. Шарлей стримав наполоханого гнідка, погрозив обірванцеві кулаком, кинув йому навздогін цілу купу лайливих слів. Самсон піднявся на стременах, подивився назад, звідки галопом прискакав обірванець. Рейневан, який швидко набирався досвіду, знав, за чим Самсон видивляється.

— На злодієві шапка горить, — вгадав він. — Цього втікача хтось налякав. Хтось, хто їде з боку міста…

— …і уважно вдивляється у кожного з подорожан, — докінчив Самсон. — П'ятеро… Ні, шестеро озброєних. У кількох — герби на яках. Чорний птах з розпростертими крильми…

— Я знаю цей герб…

— Я теж! — різко кинув Шарлей, натягаючи віжки. — Ану! За худою кобилою! Гайда! Щодуху!

Уже близько до голови колони, там, де дорога входила в похмурі букові нетрі, вони повернули в ліс і невдовзі сховалися в чагарях. І побачили, як обома узбіччями, придивляючись до всіх, уважно зазираючи у вози і під плахти фургонів, проїхали шестеро вершників. Стефан Роткірх, Дітер Гакст, Єнч фон Кнобельсдорф на прізвисько Пугач. А також Віттіх, Морольд і Вольфгер Стерчі.

— Та-а-ак, — протягнув Шарлей. — Так, Рейнмаре. Ти думав, що ти мудрий, а весь світ — дурний. З прикрістю мушу тобі сказати, що то було помилкове переконання. Бо весь світ уже розкусив тебе і твої легкорозкушувані наміри. Знає, що ти прямуєш до Зембиць, туди, де твоя мила. Якщо ж у тебе власне починають з'являтися сумніви, якщо ти починаєш шукати сенсу поїздки до Зембиць, то не ламай собі даремно голову. Я тобі скажу: сенсу немає. Жодного. Твій план… Дай-но знайду відповідне слово… Гм-м…

— Шарлею…

— Є! Абсурдний.

Суперечка була короткою, запеклою і цілком позбавленою сенсу. Рейневан залишився глухим до логіки Шарлея, Шарлея не зворушила любовна туга Рейневана. Самсон Медок від висловлювань утримався.

Рейневан, думки якого були зайняті головним чином підрахунком днів розлуки з коханою, наполягав, звичайно, щоби і далі їхати до Зембиць, або слідом за Стерчами, або спробувати випередити їх, наприклад, коли ті зроблять привал, найімовірніше десь поблизу Рихбаха або в самому місті. Шарлей категорично протестував. Виявлена Стерчами прозірливість, стверджував він, може свідчити лише про одне.

— Їхнє завдання, — пояснив він, — загнати тебе саме у бік Рихбаха і Франкенштейна. А там десь чекають уже Киріелейсон і де Барби. Повір мені, хлопче, це стандартний спосіб ловити втікачів.

— То які будуть твої пропозиції?

— Мої пропозиції, — Шарлей вказав навколо себе широким жестом, — обмежені географією. Оте величезне, затягнуте хмарами, на сході, — це, як ти знаєш, Шленжа… Те, що здіймається отам, — це Совині гори, оте велике — це гора, яку називають Великою Совою. При Великій Сові є два перевали, Валімський і Юговський, ними ми б миттю могли пробратися в Чехію, до Броумовська.

— Чехія, ти ж сам це казав, — для нас ризикована.

— Зараз, — холодно відповів Шарлей, — найбільший ризик — це ти. І погоня, що переслідує тебе по п'ятах. Зізнаюся, що найохочіше я подався би зараз саме в Чехію. З Броумова перескочив би в Клодзько, а з Клодзька — на Моравію й Угорщину. Але ти, підозрюю, не відмовишся від Зембиць.

— Правильно підозрюєш.

— Що ж, отже, нам доведеться відмовитися від безпеки, яку нам забезпечили би перевали.

— Це, — зненацька втрутився Самсон Медок, — була б дуже відносна безпека. І важкодоступна.

— Факт, — спокійно погодився демерит. — Це місця не найбезпечніші. То що ж, значить, їдьмо все-таки на Франкенштейн. Але не трактом, а підніжжями гір, краями борів Шльонської просіки. Зробимо гак, трохи поїздимо бездоріжжям, але що нам залишається?

— Їхати трактом! — вибухнув Рейневан. — Услід за Стерчами! Наздогнати їх…

— Ти сам, — різко обірвав Шарлей, — не віриш у те, що говориш, хлопче. Бо ти ж не хочеш потрапити їм у лапи. Дуже не хочеш.

Тому спочатку вони поїхали буковими і дубовими лісами, потім просіками, і врешті-решт дорогою, що звивалася між пагорбами. Шарлей і Самсон стиха перемовлялися. Рейневан мовчав і пригадував останні слова демерита…

Шарлей уже вкотре довів, що вміє якщо не читати думки, то принаймні безпомилково їх угадувати на підставі засновків. Щоправда, вигляд Стерчів спочатку розбудив у Рейневанові лють і дику жадобу помсти, він був готовий негайно рушити слідом за ними, дочекатися ночі, підкрастися до них і поперерізати їм, сплячим, горлянки. Але стримував його не тільки глузд, а й паралізуючий страх. Кілька разів він уже прокидався весь у холодному поту, від сну, в якому його зловили і тягли до катівні в глибоких льохах Стерцендорфа, причому в тому, що стосувалося зібраних там знарядь тортур, сон відзначався надзвичайною докладністю. Коли Рейневан згадував ці знаряддя, його починало кидати то в жар, то в холод. І тепер також мурашки повзали йому по спині, а серце завмирало щоразу, як тільки на узбіччі виростали темні силуети, і лише коли він добре до них придивлявся, силуети виявлялися не Стерчами, а кущами ялівцю.