Ще гірше стало, коли Шарлей і Самсон змінили тему розмови і почали розводитися на предмет історії літератури.

— Коли трубадур Гільйом де Кабестен, — правив Шарлей, багатозначно поглядаючи на Рейневана, — спокусив дружину пана де Шато-Русільона, той наказав закатрупити поета, випатрав його, наказав кухареві підсмажити серце і дав його з'їсти невірній дружині. А та кинулася з вежі.

— Принаймні так говорить легенда, — відповідав Самсон Медок з обізнаністю, яка в зіставленні з його кретинською фізіономією викликала остовпіння. — Панам трубадурам не завжди можна довіряти, їхні строфи про амурні успіхи в заміжніх дам частіше відображають бажання і мрії, і рідше — реальні події. Прикладом може бути от хоч би і Маркабрю, якого, попри нахабні натяки, абсолютно нічого не пов'язувало з Елеонорою Аквітанською. Перебільшеними є, як мені здається, і романи Бернарта де Вентадорна з пані Алаїзою де Монпельє та Рауля де Кусі з пані Габріелою де Фаєль. Викликає сумніви також Тибальд Шампанський, який похваляється прихильністю Бланки Кастильської. А також Арнольд де Марейль, за його власними словами — коханець Адалазії з Безьє, фаворитки короля Арагонії.

— Цілком може бути, — погоджувався Шарлей, — що трубадур трохи дечого повигадував, бо скінчилося тим, що його прогнали з двору, а якби в його поезії була бодай дрібка правди, все могло би мати значно сумніший кінець. Або якби король був більш запальним. Як, наприклад, пан де Сен-Жільє. Цей за двозначну канцону на адресу своєї дружини наказав відрізати язика трубадурові П'єру де Відалю.

— Так говорить легенда.

— А трубадур Жіро де Корбей, скинутий з мурів Каркассона, — теж легенда? А Госельм де Понс, отруєний через якусь прегарну заміжню жінку? Кажи, що хочеш, Самсоне, але далеко не кожен рогоносець був таким дурнем, як маркіз Монферрат, який, побачивши у саду свою дружину сплячою в обіймах трубадура Рембо де Вакейраса, накрив їх обох плащем, щоби не змерзли.

— Це була його сестра, а не дружина. Але все інше збігається.

— А що сталося з Даніелем Карре за те, що він увінчав рогами барона де Фо? Барон убив його руками найманих убивць, звелів виготовити собі кубок з його черепа і тепер п'є з нього.

— Усе правда, — кивнув Самсон Медок. — Крім того, що це був не барон, а граф. І не вбив він поета, а ув'язнив. І виготовив не кубок, а оздобну калитку. Для сигнета[297] й дрібних монет.

— Ка… — поперхнувся Рейневан. — Калитку?

— Калитку.

— А чого це ти раптом так посинів, Рейнмаре? — прикинувся стурбованим Шарлей. — Що таке, мо', занедужав? Ти ж завжди стверджував, що велика любов вимагає жертв. Обраниці кажуть: волію тебе понад королівство, понад скіпетр, понад здоров'я, понад довгий вік і життя… А калитка? Калитка — це дрібниця.

Від недалекого костелика — як стверджував Шарлей, розташованого в селі під назвою Лютомія, — саме долинув звук дзвону, коли Рейневан, що їхав попереду, зупинився, підняв руку.

— Чуєте?

Вони стояли на роздоріжжі, біля перекошеного хреста і фігури, яку дощі розмили у безформний бовван.

— Ваганти, — сказав Шарлей. — Співають.

Рейневан покрутив головою. Звуки, які долітали з яру, що зникав у лісі, нічим не нагадували ні «Tempus est iocundum», ні «Amor tenet omnia», ні «In taberna quando sumus»[298], ні жодної з інших популярних пісень голіардів. Та й голоси, які він чув, нічим не нагадували голосів вагантів, які їх нещодавно випередили. Вони нагадували радше…

Він намацав долонею рукоять корду, ще одного з отриманих у Свидниці подарунків. Тоді нахилився в сідлі й погнав коня. Клусом. А потім галопом.

— Куди? — гаркнув услід йому Шарлей. — Стій! Стій, чорт візьми! Ти накличеш на нас біду, дурню!

Рейневан не слухав. Він в'їжджав у яр. А за яром, на галявині, кипіла битва. Там стояли двоє присадкуватих коней, запряжених у фургон, накритий чорною просмоленою рядниною. Поруч із фургоном десь із десятеро піших у бригантинах, кільчастих каптурах і капалінах, з бойовими наконечниками на ратищах атакували двох лицарів. Люто, немов собаки. Лицарі захищалися. Теж люто. Як обкладені кабани.

Один лицар, кінний, був у повному пластинчатому обладунку, закутий у бляху з голови до ніг, себто від купола саладу до гостроносих сабатонів[299]. Вістря сулиць і глевій[300] відскакували від нагрудника, дзенькали на ташках і бейгвантах[301], щоразу не влучаючи у щілини. Не в змозі добратися до вершника, нападники відігравалися на коні. Не кололи, намагалися не калічити — зрештою, кінь коштував грубі гроші, — але гамселили древками по чім попало, розраховуючи на те, що кінь, шаліючи, скине лицаря. Кінь і справді шалів, трусив головою, хрипів і гриз покритий піною мундштук. Але він був, видно, привчений до такого способу бою, тому відбрикувався і копався, утруднюючи доступ до себе і свого господаря. Одначе лицар похитувався в сідлі так енергійно, що було дивно, як він взагалі в ньому тримається.

Бо другого з лицарів, теж у повному пластинчатому обладунку, пішим таки вдалося скинути з коня — тепер він запекло оборонявся, припертий до чорного фургона. На ньому не було шолома, з-під відкинутого каптура розвівалося довге світле закривавлене волосся, з-під таких же світлих вусів блискали зуби. Нападників він відганяв ударами шаршуна[302], тримаючи його обіруч. Шаршун, хоч і довгий та важкий, літав у руках лицаря, ніби якийсь оздобний придворний мечик. Зброя була грізною не тільки на вигляд — підхід атакуючим утруднювали вже аж троє поранених, які лежали на землі, виючи з болю і намагаючись відповзти убік. Решта нападників виявляли обережність, не наближалися занадто, а намагалися штрикнути лицаря з безпечної відстані. Але навіть якщо їхні штурхани і влучали, якщо навіть вони не були відбиті важким клинком шаршуна, вістря зісковзували по бляхах.

Споглядання події, опис якої мусив зайняти ці кілька рядків, — Рейневанові зайняло лише якусь мить. Він бачив те, що побачив би кожен: двох гербових лицарів у біді, на яких нападає зграя розбійників. Або: двох левів, яких кусають гієни. Або: Роланда і Флорісмарта, які обороняються від переважаючих сил маврів. Рейневан умить відчув себе Олівером. Він вигукнув, вихопив з піхов корд, ударив коня п'ятами і кинувся на допомогу, не звертаючи жодної уваги на застережливі крики і прокльони Шарлея.

Хоч і нерозважлива, допомога аж ніяк не була передчасною, бо атакований лицар саме звалився з коня, загримівши, як скинутий із дзвіниці мідний котел. А припертий ратищами до воза блондин із шаршуном міг допомогти йому лише прокльонами, що ними щедро обсипав нападаючих.

На все це налетів Рейневан. Він розштовхав конем і повалив тих, які вовтузилися над скинутим із сідла лицарем; одного, сивовусого, який не дав себе повалити, рубонув кордом по капаліну так, що аж задзвеніло. Капалін упав, а сивовусий обернувся, зловісно крикнув і з розмаху вперіщив Рейневана алебардою, зблизька, але, на щастя, самим тільки древком. Проте Рейневан все ж таки упав з коня. Сивовусий стрибнув на нього, притиснув, схопив за горло. І відлетів. Буквально. Бо якраз із такою силою Самсон Медок гупнув його п'ястуком збоку по голові. На Самсона негайно накинулися інші, і силач опинився в скрутному становищі. Він підхопив із землі алебарду, першого нападника вальнув плазом по шолому так, що залізко відлетіло, а той, кого він вальнув, звалився як підкошений. Самсон заобертав ратищем, завертів ним, як очеретинкою, розчищаючи місце навколо себе, Рейневана і лицаря, який уже підводився із землі. Падаючи, лицар загубив салад, з-над барта[303], що прикривав шию, виднілося молоде рум'яне обличчя, кирпатий ніс і зелені очі.