— Постривайте, свинячі рила! — кричав він смішним дискантом. — Я вам покажу, гівноїди! Клянуся черепом святої Сабіни! Ви мене ще попам'ятаєте!

На допомогу світловолосому, що тримав оборону біля воза і вже був у вельми скрутному становищі, прийшов Шарлей. Демерит у цілком акробатичному стилі на повному скаку підняв чийогось загубленого меча, розігнав піших, рубаючи наліво і направо з гідною подиву вправністю. Світловолосий, якому в метушні біля воза вибили із рук шаршун, не став витрачати часу, шукаючи його у піску, а кинувся у вир сутички з кулаками.

Несподівана допомога вже переважила, здавалось би, шальки терезів на бік атакованих, коли раптом почувся цокіт підкованих копит, і на галявину галопом влетіли чотири важко озброєні вершники. Якщо навіть Рейневан на якусь мить і засумнівався, ці сумніви розвіяло тріумфальне ревіння піших, які з подвоєним запалом кидалися в бій, побачивши підкріплення.

— Живими брати! — репетував з-під заборола шолома командир важко озброєних, із трьома срібними рибами на щиті. — Живими брати мерзотників!

Першою жертвою новоприбулих виявився Шарлей. Щоправда, демерит спритно уникнув удару бойовою сокирою, зіскочивши з сідла, але на землі на нього навалилися піші — зі значною чисельною перевагою. На допомогу йому поспішив Самсон Медок, громлячи все і вся своїм ратищем. Велетень не злякався лицаря, що напирав на нього із сокирою, й садонув лицаревого коня по залізному начільнику, який захищав морду, з такою силою, аж з тріском зламалося ратище. Кінь тонко заіржав і впав на коліна. А вершника стягнув із сідла світловолосий. Вони обидва почали боротися, зчепившись, як два ведмеді.

Рейневан і вибитий із сідла юнак відчайдушно боронилися від решти панцирних, додаючи собі хоробрості диким криком і матюками, закликаючи всіх святих. Але вже не можна було не помітити безнадійності становища. Ніщо не вказувало на те, що нападники у запалі битви не позабували про наказ брати живцем — а якщо навіть і так, то Рейневан однаково вже бачив себе в зашморгу.

Одначе того дня фортуна їм сприяла.

— Бий, в ім'я Господа! Лупи, хто в Бога вірує!

Під тупіт підків і богобійні крики у бій вступили нові сили — ще троє важко озброєних вершників у повному обладунку та в шоломах із заборолами типу хундсгугель, тобто «собача морда». Не виникало сумніву, на чиєму вони боці. Удари довгих мечів одного за другим кидали на закривавлений пісок піших у капалінах. Від могутнього удару похитнувся в сідлі лицар із рибами у гербі. Другий прикрив його щитом, підтримав, схопив коня за віжки, і вони галопом кинулися навтікача. Третій також хотів утікати, але дістав мечем по голові й упав під копита. Найвідважніші з-поміж піших іще намагалися загородитися ратищами, але також один за другим кидали зброю і втікали в ліс.

Тим часом світловолосий могутнім ударом кулака в залізній рукавиці повалив свого супротивника, коли той спробував встати, штовхнув його ногою в плече, а коли той важко сів, став розглядатися, чим би то його лупнути.

— Лови! — крикнув один із важко озброєних. — Лови, Римбаба!

Названий Римбабою світловолосий упіймав на льоту кинутий йому чекан, паскудного вигляду martel de fer[304], з розмаху, аж загуло, садонув противника, який намагався встати, по шолому — раз, другий, третій. Голова противника впала на плече, з-під вм'ятини на блясі кров рясно полилася на авентель[305], комір панцира і нагрудник. Світловолосий, розставивши ноги, став над пораненим і вдарив його ще раз.

— Ісусе Христе! — хекнув він. — Як люблю цю роботу…

Юнак із кирпатим носом захрипів, виплюнув кров. Потім випростався, посміхнувся вимазаним кров'ю ротом і простягнув Рейневанові руку.

— Дякую за допомогу, шляхетний паничу. Клянуся стегновими кістками святого Афродизія, я цього не забуду! Я — Куно фон Віттрам.

— А мене, — світловолосий простягнув правицю Шарлеєві, — нехай чорти в пеклі випатрають, якщо я забуду про вашу допомогу. Я — Пашко Пакославиць Римбаба.

— Збирайтеся, — закомандував один із панцирних, показавши з-під відкритого заборола смагляве обличчя і сині від гладко вибритої щетини щоки. — Римбаба, Віттрам, та ловіть же коней! Та швидше, холера!

— Овва, — Римбаба нахилився і висякався в пальці. — Вони ж утекли.

— Зараз повернуться, — відповів другий із тих, що прибули на допомогу, вказуючи на покинутий щит із трьома рибами у стовпчик. — Чи ви обоє блекоти об'їлися, щоб нападати на подорожніх якраз отут?

Шарлей, погладжуючи свого сивка по храпах, подарував Рейневанові багатозначний, дуже багатозначний погляд.

— Саме тут, — повторив лицар. — У володіннях Зейдліців. Вони того не подарують…

— Не подарують, — підтвердив третій. — На коней, усі!

Дорогою і лісом лунав крик, іржання, тупіт копит. Через папороті та корчі бігли алебардники, дорогою мчали кілька вершників, важко озброєних, і арбалетників.

— Ноги на плечі! — крикнув Римбаба. — Ноги на плечі, рятуйте голови!

Вони пішли учвал, а їх наздоганяли крики і свист перших стріл.

Переслідували їх недовго. Коли піхота залишилися позаду, вершники притримали коней, видно, не довіряючи своїй перевазі. Стрільці послали за втікачами ще один залп — і на цьому погоня закінчилася.

Для певності втікачі промчали галопом ще кілька гін, поплутали, щокроку озираючись, серед узгір'їв і яворових лісів. Але ніхто їх не переслідував. Щоб дати перепочинок коням, зупинилися під селом, при крайній хаті. Селянин, не чекаючи, поки йому сплюндрують господу та обійстя, сам виніс миску вареників і цебер сколотин. Раубрітери всілися біля плота. Їли і пили мовчки. Найстарший, який раніше представився Ноткером фон Вейрахом, довго придивлявся до Шарлея.

— Та-а-а-ак, — проказав він нарешті, облизуючи замазані сколотинами вуса. Порядні і сміливі ви люди, пане Шарлею, і ти, паничу фон Хагенау. До речі, чи ти часом не нащадок цього славетного поета?

— Ні.

— Ага. Про що це я? А, що ви сміливі і мужні хлопці. Та й пахолок ваш, хоча на вигляд дурникуватий, відважний і бойовий на диво. Та-а-ак. Поспішили на допомогу моїм хлопцям. І через це самі опинилися у халепі, не оминуть вас клопоти. Ви пішли проти Зейдліців, а вони мстиві.

— Правда, — підтвердив другий лицар, з довгим волоссям і пишними вусами, який представився Вольданом з Осин. — Зейдліци — то особливі сучі діти. Весь їхній рід, значить, також і Лаасани. І Курцбахи. Усі винятково люті тварюки і мстиві поганці… Ой, Віттрам, ой, Римбаба, ну й заварили ж ви кашу, хай вам грець!

— Думати треба, — зауважив Вейрах. — Думати, один з другим…

— Та ми ж думали, — промимрив Куно Віттрам. — То ж було так: дивимося — їде віз. Тоді ми й подумали: а може б то пограбувати? Ну, слово за слово… Тьху, клянуся мотузками святого Дизми. Самі знаєте, як воно буває.

— Знаємо. Але думати треба.

— А також, — додав Вольдан з Осин, — розглядатися за ескортом.

— Не було ескорту. Тільки їздовий, обозники та вершник у бобровій шубі, певно, купець. Вони повтікали. От ми і думаємо: наша взяла. А тут на тобі маєш: як з-під землі вискакують п'ятнадцять заповзятих чахликів з алебардами.

— Я й кажу — думати треба.

— Та ще й часи такі! — вперся Пашко Пакославиць Римбаба. — До чого дійшло! Дурна срана фіра, товару там під тим лантухом, мабуть, на три гроші, а захищали так, ніби там був щонайменше Святий Грааль.

— Давніше то так не бувало, — покивав модно, по-лицарськи підстриженою чорною чуприною третій лицар, смаглявий, ненабагато старший від Римбаби і Віттрама, якого звали Тассіло де Тресков. — Давніше то було так, що коли крикнеш: «Стій і давай!», то давали. А тепер захищаються, б'ються, як чорти, як венеційські кондотьєри. Зле нам стало! Як тут у таких умовах на промисел ходити?

— Ніяк, — підсумував Вейрах. — Дедалі складніше наше exercitium[306], дедалі тяжча наша раубрітерська доля… Гей…