— Ти дуже люб'язний. Щиро дякую.
— Не дякуй. Я сказав, що завдяки стрілі Амура ти врятований. Отак на це і дивися.
«Ой, не зовсім, — подумав Рейневан. — Не зовсім».
— Я знаю, про що ти думаєш, — здивував його лицар. — Про те, що мертвяк мовчатиме ще краще? Що в Штольці тебе захочуть отруїти або тишком-нишком скрутити тобі шию? А ось і ні, дурне гадаєш, якщо саме так гадаєш. І хочеш знати чому?
— Хочу.
— Потайки заховати тебе в Штольці запропонував князеві сам Ян фон Біберштайн. А князь відразу ж на це пристав. А тепер найцікавіше: ти знаєш, чому Біберштайн поспішив із такою пропозицією?
— Поняття не маю.
— А я маю. Бо чутка пішла Зембицями. Його про це попросила сестра князя, графиня Євфемія. А її князь дуже шанує. Кажуть, іще з дитячих років. Тому слово графині на зембицькому дворі має таку велику вагу. Хоча становища в неї ніякого немає, бо що вона за графиня, це порожній і нікчемний титул. Вона народила швабському Фрідріху одинадцятеро дітей, а коли овдовіла, то ці діти виставили її з Еттінгена, це ніяка не таємниця. Але в Зембицях вона пані на всю губу, нема що заперечувати.
Рейневан і не думав заперечувати.
— Не вона одна, — повів далі після паузи Гакеборн, — просила за тебе в пана Яна Біберштайна. Хочеш знати, хто ще?
— Хочу.
— Біберштайнова донька, Катажина. Ти їй, мабуть, в око впав.
— Така висока? Світловолоса?
— Не прикидайся дурнем. Ти ж її знаєш. Подейкують, що вона ще раніше рятувала тебе від погоні. Ех, як воно все дивно переплелося. Скажи сам, хіба це не іронія долі, комедія помилок? Хіба це не Narrenturm? Справжня Вежа блазнів?
«Це правда, — подумав Рейневан. — Це справжня Вежа блазнів. А я… Шарлей мав рацію — я блазень щонайбільший. Король дурнів, маршал ідіотів, великий пріор ордену кретинів».
— У вежі в Штольці, — весело продовжив Гакеборн, — ти довго не посидиш, якщо проявиш розсудливість. Готується, і я знаю це напевне, великий хрестовий похід на чеських єретиків. Даси обітницю, приймеш хрест — от тебе й відпустять. Повоюєш. А як матимеш заслуги в боротьбі зі схизмою, то тобі простять провини.
— Є тільки одна заковика.
— Яка?
— Я не хочу воювати.
Лицар повернувся в сідлі, довго дивився на нього.
— А це ж чому? — запитав він ущипливо.
Відповісти Рейневан не встиг. Пролунав пронизливий свист, сичання і негайно після цього — голосний хрускіт. Гакеборн захлиснувся, потягнувся руками до горла, з якого, пробивши бляху горжета[363], стирчала арбалетна стріла. Густо вихлюпнулася кров, лицар повільно нахилився назад і впав з коня. Рейневан бачив його очі, широко розплющені, сповнені безмежного здивування.
Потім стало діятися багато і швидко.
— Напа-а-ад! — загорлав армігер, висмикуючи меч з піхов. — До збро-о-ої!
З кущів перед ними страшно гримнуло, зблиснув вогонь, заклубочився дим. Кінь під одним з пахолків упав, немовби громом прибитий, придавивши вершника. Решта коней поставали дибки, налякані пострілом, став дибки і кінь Рейневана. Зв'язаний Рейневан не зумів втримати рівноваги, впав, боляче вдарившись стегном об землю.
Із хащів вилетіли люди на конях. Рейневан, хоч і скорчився на піску, впізнав їх відразу.
— Бий, убивай! — ревів, обертаючи мечем, Кунц Аулок, відомий під прізвиськом Киріелейсон.
Зембицькі стрільці дали залп з арбалетів, але всі троє безбожно схибили. Вони хотіли втікати, однак не встигли, впали під ударами мечів. Армігер мужньо рубався з Киріелейсоном, коні хропли і витанцьовували, дзвеніли металом мечі. Кінець сутичці поклав Сторк із Горговиць, всадивши армігерові бурдер[364] у спину. Армігер напружився, і тоді Киріелейсон добив його уколом у горло.
Глибоко в лісі, у гущавині, тривожно кричала налякана сорока. Смерділо порохом.
— Так-так, — промовив Киріелейсон, тицьнувши в лежачого Рейневана носаком чобота. — Пан Белява. Давно не бачилися. Ти не радий?
Рейневан радий не був.
— Начекалися ми тут на тебе, — поскаржився Аулок, — у сльоті, в холоді і невигоді. Ну та finis coronat opus[365]. Ти наш, Белява. Та ще й готовий, так би мовити, до вживання, вже зв'язаний, як пакунок. Ох, не твій оце день, не твій.
— Дай-но, Кунце, я копну його в зуби, — запропонував один з банди. — Він мені тоді око мало не вибив, у тій корчмі під Бжегом. То я йому теперечки зубоньки повилущую.
— Облиш, Сибеку, — буркнув Киріелейсон. — Тримай нерви в жмені. Йди краще й перевір, що той лицар мав у в'юках та у калитці. А ти, Белява, чого це так на мене свої баньки витріщив?
— Ти вбив мого брата, Аулок.
— Що?
— Ти брата мого вбив. У Бальбінові. Висітимеш за це.
— Тобі верзеться, — холодно сказав Киріелейсон. — Ти, певно, з коня на голову впав.
— Ти вбив мого брата!
— Ти повторюєшся у тому, що тобі верзеться.
— Брешеш!
Аулок став над ним, з виразу його обличчя можна було зрозуміти, що він вирішує дилему: копнути чи не копнути. Не копнув, явно просто погребувавши. Відійшов на кілька кроків, став над конем, якого вбило пострілом.
— Щоб мене чорти взяли, — сказав, киваючи головою. — Таки справді грізна і смертоносна зброя — ця твоя гандканона, Сторку. Подивися-но сам, яку діру в кобилі вивалила. Кулак поміститься! Воістину — це зброя майбутнього. Новочасність!
— До сраки така новочасність, — кисло відповів Сторк із Горговиц. — Не в коня, а в вершника я цілився із цієї холерної труби. І не в цього вершника, а в отого.
— То й що? Байдуже, куди цілився, головне, що влучив! Гей, Вальтере, ти що там робиш?
— Дорізаю тих, які ще дихають! — відповів Вальтер де Барби. — Свідків нам не треба, хіба ні?
— Ну то швидко! Сторку, Сибеку, раз-два, садіть Беляву на коня. На того лицарського кастильця. І міцно прив'яжіть його, бо воно збитошне. Пам'ятаєте?
Сторк і Сибек пам'ятали, ой як пам'ятали, бо перш ніж посадити Рейневана в сідло, пригостили його низкою стусанів і невибагливих прокльонів. Його зв'язані руки прикріпили до луки сідла, а литки — до стременних ременів. Вальтер де Барби закінчив дорізати, трупи зембичан затягли в кущі, коней прогнали, за командою Киріелейсона вся четвірка — плюс Рейневан — рушила з копита. Їхали швидко, явно прагнучи чимшвидше віддалитися від місця нападу і відірватися від імовірної погоні. Рейневан смикався в сідлі. Ребра кололи при кожному подиху, несамовито боліли. «Далі так бути не може, — подумав він ні з того ні з сього, — не може так бути, щоби мене раз по раз били».
Киріелейсон підганяв приятелів криком, їхали галопом. Весь час гостинцем. Вони явно віддавали перевагу швидкості над можливістю сховатися, густий ліс не дозволив би їхати навіть клусом, не кажучи вже про галоп.
Вони вилетіли на роздоріжжя. Простісінько на засідку.
З усіх доріг, в тому числі й ззаду, на них кинулися вершники, які доти ховалися в заростях. Разом їх було зо двадцять, причому половина — панцирних, у повних залізних обладунках. Киріелейсон і його компанія не мали жодних шансів, але все ж таки, треба визнати, вони чинили запеклий опір. Аулок звалився з коня першим, з головою, страшно розрубаною сокирою. Покотився під кінські копита і Вальтер де Барби, якого навиліт пробив мечем великий лицар з польським Огоньчиком на щиті. Дістав булавою по голові Сторк, Сибека з Кобиляглови посікли й покололи так, що кров рясно обляпала зіщуленого в сідлі Рейневана.
— Ти вільний, друже.
Рейневан закліпав очима. У голові в нього крутилося. Усе ставалося надто вже швидко, як на його смак.
— Дякую, Больку… Перепрошую… Ваша князівська милосте…
— Добре, добре, — перебив Болько Волошек, дідич Ополя і Прудника, пан на Глогувку, перетинаючи корделясом[366] його пута. — Обійдемося без «милосте». У Празі тебе звали Рейневан, а мене Болько. І за пивом, і в бійці. І тоді, коли ми для економії брали одну курву на двох у борделі на Целетній у Старому Місті. Забув?