— Не забув.

— І я не забув. Як бачиш. Товариша-школяра в біді не лишають. А Ян Зембицький хай поцілує мене в сраку. Зрештою, із задоволенням констатую, що ми порубали зовсім не зембицьких. Хоч і випадково, але обійшлося без дипломатичного інциденту, бо ми, мушу визнати, чатуючи на дорозі до Штольца, чекали радше на зембицький ескорт. А тут на тобі, несподіванка. Що то за одні, пане підстаросто? Познайомся, Рейневане, це мій підстароста, пан Кших із Костельця. То що там, пане Кшиху? Когось упізнали? Може, хтось ще живий?

— Це Кунц Аулок і його компанія, — випередив Рейневана велетень із Огоньчиком на щиті. — А дихає ще тільки один. Сторк із Горговиць.

— Ого! — насупився і закусив губу пан на Глогувку. — Сторк. І живий? Давайте-но його сюди.

Волошек рушив коня, з висоти сідла подивився на вбитих.

— Сибек з Кобиляглови, — упізнав він. — Кільки разів уже втік від ката, але, як-то кажуть, скільки шнурочку не витися… А це Кунц Аулок — холера, з такої порядної родини. Вальтер де Барби, ну що ж, яке життя, така й смерть. А це хто такий? Пан Сторк?

— Змилуйтеся, — забелькотів Сторк із Горговиць, кривлячи залите кров'ю обличчя. — Пардону… Помилуйте, пане…

— Ні, пане Сторк, — холодно відповів Болько Волошек. — Ополе незабаром буде моєю цариною, моїм князівством. Тому зґвалтування опольської міщанки — це, на мій погляд, важкий злочин. Занадто важкий для швидкої смерті. Шкода, що в мене так мало часу.

Молодий князь підвівся на стременах, озирнувся.

— Зв'язати лотра, — наказав він. — І втопити.

— Де? — здивувався Огоньчик. — Тут же ніде немає води.

— Ось там, у рові, — показав Волошек, — є калюжа. Насправді невеличка, але голова якраз у ній поміститься.

Глогувські й опольські лицарі затягли Сторка, який ревів і виривався із пут, до рову, перевернули і, тримаючи за ноги, запхали головою в калюжу. Ревіння змінив відчайдушний булькіт. Рейневан відвернувся.

Це тривало довго, дуже довго.

Повернувся Кших з Костельця в супроводі другого лицаря, теж поляка, гербу Нечуя.

— Усю воду з калюжі вихлебтав, негідник, — весело сказав Огоньчик. — Вже аж тільки мулом подавився.

— Час би нам звідси зникати, ваша князівська милосте, — додав Нечуя.

— Ваша правда, — погодився Болько Волошек. — Ваша правда, пане Шляський. Послухай-но, Рейневане. Зі мною ти їхати не можеш, я не зможу тебе сховати в себе ні у Глогувку, ні в Ополі, ні в Немодліні. Ні батько, ні дядько Бернард не захочуть сварки із Зембицями, здадуть тебе Янові, як тільки він про це нагадає. А він нагадає.

— Знаю.

— Знаю, що знаєш, — молодий П'яст примружив очі. — Але не знаю, чи розумієш. Тому поясню тобі ще й деталі. Мені все одно, який ти вибереш напрямок, але Зембиці оминай. Оминай Зембиці, товаришу, раджу по старій дружбі. Оминай це місто і князівство здалеку. Повір, там тобі шукати нічого. Може, колись і було що, але тепер нічого. Тобі це зрозуміло?

Рейневан кивнув. Йому це було зрозуміло, але зізнання застрягало йому в горлі.

— Ну то, — князь смикнув віжки, розвернув коня, — їдьмо кожен своєю дорогою. Радь собі сам.

— Ще раз дякую. Я твій боржник, Больку.

— Нема про що говорити! — махнув рукою Волошек. — Я ж сказав: по старій школярській дружбі. Ех, ото були часи, в Празі… Бувай, Рейнмаре. Bene vale.[367]

— Bene vale, Больку.

Невдовзі на тракті затихли копита коней опольського кортежу, зник у березняку темно-гнідий кінь, яким їхав Рейневан, — кастилець, який донедавна належав Генріхові Гакеборну, лицареві з Тюрінгії, що приїхав у Шльонськ по власну смерть. На роздоріжжі все заспокоїлося, затихли крики сорок і сойок, знову заспівали іволги…

Не минуло й години, як перша лисиця почала обгризати обличчя Кунца Аулока.

Події на гостинці, що вів до Штольца, стали — принаймні на кілька днів — сенсацією, небилицею, модною темою розмов і пліток. Зембицький князь Ян кілька днів супився і ходив похмурий, влізливі придворні розповідали, що він дується на сестру, княгиню Євфемію, ірраціонально приписуючи їй провину за все. Рознеслася також чутка, ніби дуже боляче дістала по вухах служниця пані Аделі де Стерча. Подейкували, що за веселий настрій, за щебетання і за сміх — у той час, коли пані було зовсім не до сміху.

Гакеборни з Пшевоза пообіцяли, що убивць юного Генріха дістануть хоч би з-під землі. Прекрасна і сповнена темпераменту Ютта де Апольда смертю зальотника, як казали, не перейнялася аніскілечки.

Молоді лицарі організували погоню за злочинцями, чвалом від замку до замку, сурмлячи у роги і гримлячи підковами. Погоня більше нагадувала пікнік, і результати її також були пікнікові. Дещо з того, як-от вагітності і засилання сватів, — з великим запізненням.

Зембиці відвідала Інквізиція, але того, з чим вона прибула, з-за домініканських мурів не довідалися навіть найбільш пролазливі й жадібні до сенсацій пліткарі. Інші новини і чутки розходилися швидко.

У Вроцлаві, у Святого Яна Хрестителя, канонік Отто Беесс палко молився перед головним вівтарем, дякував Богу, опустивши чоло на складені долоні.

У Ксенгиницях, селі під Любіном, старенька, зовсім немічна мати Вальтера де Барби думала про зиму, яка наближалася, і про голод, який тепер, коли вона залишилася без опіки і допомоги, неодмінно мав убити її на переднівку.

У Немчі, у корчмі «Під дзвоником», якийсь час було дуже гамірно: Вольфгер, Морольд і Віттіх Стерчі, а з ними Дітер Гакст, Стефан Роткірх і Єнч фон Кнобельсдорф на прізвисько Пугач, галасували, лихословили і погрожували, випиваючи чвертку за чверткою і гарнець за гарнцем. Слуги, що підносили напої, від страху ховали голови в плечі, чуючи описи мук, що їх учасники учти збиралися в найближчому майбутньому завдати такому собі Рейневанові де Беляу. Над ранок настрій покращило несподівано тверезе зауваження Морольда. Немає такого поганого, відзначив Морольд, щоби на добре не вийшло. Оскільки Кунца Аулока чорти взяли, то, виходить, тисяча злотих ринських Таммо Стерчі залишиться в кишені. Тобто в Стерцендорфі.

Через чотири дні звістка дійшла і до Стерцендорфа.

Мала Офка Барут була дуже-дуже незадоволена. І дуже-дуже зла на економку. Офка ніколи не відчувала до економки жодної симпатії, надто вже часто її мати вдавалася до допомоги економки, щоби примусити Офку робити те, чого Офка не любила, — а надто їсти кашу й умиватися. Але сьогодні економка дошкулила Офці особливо страшно — силою відірвала її від забави. Забава полягала у киданні плаского камінця на свіжі коров'ячі купи, і завдяки своїй радісній простоті була останнім часом модною серед ровесників Офки, переважно дітей замкової сторожі й челяді.

Відірвана від розваг дівчинка марудила, дулася і старалася, як могла, ускладнити економці завдання. Вона — їй на зло — робила манюні крочки, через що економці доводилося майже тягти її силою. Офка реагувала на зауваження і на все, що економка говорила, злим фирканням. Бо це все її аніскілечки не обходило. З неї було досить перекладання промов дідуся Таммо, бо в дідуся в кімнаті смерділо, зрештою, дідусь і сам смердів. Її аніскілечки не обходило й те, що у Стерцендорф тільки що приїхав дядько Апеч, і що дядько Апеч привіз дідусеві страшенно важливі новини, що зараз він саме переказує їх, а коли закінчить, дідусь Таммо, як завжди, захоче багато чого сказати, а крім неї, родзоної панянки Офки, ніхто не розуміє того, що дідусь каже.

Родзона панянка Офка мала все це десь. Вона прагнула тільки одного — повернутися до замкового валу й кидати пласкі камені на коров'ячі купи.

Уже на сходах вона почула звуки, що долітали з кімнати дідуся. Новини, які переказав дядько Апеч, видно, були справді приголомшливі й страшенно неприємні, бо Офка ще ніколи не чула, щоби дідусь так ревів. Ніколи. Навіть тоді, коли довідався, що найкращий жеребець табуна чимось отруївся і здох.