Підкоряючись недвозначному наказу Буко, Губертик забрав Ніколетту в Самсона. Крім того, Буко, який до цього часу їхав попереду, залишив на чолі Вейраха і де Трескова, а сам став триматися ближче до зброєносця і бранки.
— Псякрев… — пробурмотів Рейневан до Шарлея, що їхав поруч. — Я ж мушу її звільнити. А він явно щось запідозрив… Стереже її — і за нами весь час спостерігає… Чого б це?
— Може, — тихо відповів Шарлей, а Рейневан з жахом зрозумів, що це зовсім не Шарлей, — може, він придивився до твого обличчя? Яке є дзеркалом як почуттів, так і намірів?
Рейневан вилаявся собі під ніс. Було вже темнувато, але він звинувачував у помилці не тільки присмерк. Сивоволосий чарівник явно скористався магією.
— Ти мене видаси? — запитав він прямо.
— Не видам, — не відразу відповів маг. — Але якби тобі схотілося вчинити дурницю, я сам тебе стримаю… Ти знаєш, що я зможу. Тому не роби дурниць. А вже на місці побачимо…
— На якому місці?
— Тепер моя черга.
— Себто як?
— Моя черга запитувати. Ти що, не знаєш правил гри? Ви не грали в це в університеті? У quaestiones de quodlibet[417]? Ти запитав першим. Тепер моя черга. Хто цей гігант, якого ви називаєте Самсоном?
— Мій супутник і друг. Зрештою, чому б тобі не запитати його самому? Затаївшись під магічним камуфляжем.
— Я намагався, — невимушено зізнався чарівник. — Але він — битий жак. Камуфляж розпізнав на льоту. Де ви його викопали?
— У монастирі бенедиктинців. Але якщо це quodlibet, то тепер моя черга. Що знаменитий Гуон фон Сагар робить у комітиві Буко фон Кроссіга, шльонського лицаря-грабіжника?
— Ти чув про мене?
— А хто не чув про Гуона фон Сагара? І про Matavermis, могутнє заклинання, яке влітку тисяча чотириста дванадцятого року врятувало від сарани поля над Везером.
— Сарани було не так уже й багато, — скромно відповів Гуон. — А щодо твого запитання… Ну що ж, забезпечую собі харч і чисту білизну. І який-не-який рівень побуту. Ціною, ясна річ, деяких обмежень.
— Які часом стосуються совісті?
— Рейнмаре де Беляу, — чарівник вразив Рейневана поінформованістю. — Гра в запитання — не диспут про етику. Але я відповім: часом так, що вдієш. Проте совість — як тіло: її можна гартувати. А кожна палка має два кінці. Ти задоволений відповіддю?
— Настільки, що більше запитань не маю.
— Значить, я виграв, — Гуон фон Сагар підігнав вороного. — А щодо дівчини… Не гарячкуй і не роби дурниць. Кажу тобі, на місці — побачимо. А ми вже майже на місці. Перед нами Ущелина. Так що бувай, бо робота чекає.
Довелося затриматися. Дорога, що круто здіймалася вгору, частково ховалася в кам'янистому осипі, утвореному зсувом схилу, частково обривалася і зникала в прірві. Провалля було заповнене сизим туманом, який не дозволяв оцінити справжню його глибину. По той бік мерехтіли вогники, бовваніли контури споруд.
— Спішуйтеся, — скомандував Буко. — Пане Гуоне, просимо.
— Тримайте коней, — маг став на краю урвища, підняв свою кривулясту палицю. — Міцно тримайте.
Він змахнув костуром, крикнув заклинання, яке знову, як і на Сціборовій Вирубці, прозвучало на арабський манер, але набагато довше, заплутане і складне — за інтонацією теж. Коні захропли, позадкували, голосно б'ючи копитами.
Повіяло холодом; раптово, зненацька, їх охопив крижаний холод. Мороз почав щипати за щоки, затріщав у носах, затуманив слізьми очі, сухо й болюче ввірвався з диханням у горло. Температура різко впала, вони опинилися немовби всередині сфери, яка, здавалося, всмоктувала весь холод світу.
— Тримайте… коней… — Буко затулив обличчя рукавом. Вольдан з Осин застогнав, тримаючись за перебинтовану голову, Рейневан відчув, як німіють пальці, стиснуті на ремені повода.
Притягнутий чарівником весь холод світу, досі лише відчутний, раптом став видимим, набув форми білого сяйва, що клубочилося над прірвою. Сяйво спершу заіскрилося сніжинками, потім сліпучо побіліло. Пролунав протяжний, наростаючий тріск, хрустке крещендо, яке досягло кульмінації в скляному і протяжному, як дзвін, акорді.
— Твою… — почав Римбаба. І не докінчив.
Над прірвою перекинувся міст. Міст із льоду, який іскрився і виблискував, немов діамант.
— Уперед, — Гуон фон Сагар міцно схопив коня за віжки біля самого мундштука. — Переходьмо.
— А воно витримає? Не трісне?
— З часом трісне, — знизав плечима маг. — Це дуже нетривка штука. Кожна мить зволікання збільшує ризик.
Ноткер Вейрах більше запитань не ставив, поспішно потягнув коня за Гуоном. За ним ступив на міст Куно Віттрам, наступним рушив Римбаба. Підкови дзвеніли по льоду, котилося скляне відлуння.
Бачачи, що Губертик не може дати собі ради з конем і Катажиною Біберштайн, Рейневан поспішив йому на допомогу, але його випередив Самсон, узявши дівчину на руки. Буко Кроссіг тримався поблизу, дивився уважно, а руку тримав на руків'ї меча. «Не довіряє нам, — подумав Рейневан. — Підозрює».
Міст, від якого тягнуло холодом, дзенькав під ударами копит. Ніколетта поглянула вниз — і тихо зойкнула. Рейневан теж глянув — і проковтнув слину. Крізь крижаний кристал виднілося дно яру, затягнуте туманом, з якого стирчали верхівки ялин.
— Швидше! — підігнав спереду Гуон фон Сагар. Наче знав.
Міст затріщав, на очах почав білішати, ставати матовим. У багатьох місцях побігли довгі лінії тріщин.
— Прудчіш, прудчіш, зараза, — поквапив Рейневана Тассіло де Тресков, який вів Вольдана. Хропли коні, що їх тягнув Шарлей, замикаючи процесію. Тварини ставали все більш неспокійними, косили очима, перебирали ногами. З кожним ударом копита на мосту додавалося тріщин і рисок. Конструкція поскрипувала і стугоніла. Полетіли додолу перші відламки льоду.
Рейневан нарешті наважився подивитися під ноги — і з невимовним полегшенням побачив скелю, каменисті уламки, які проступали з-під крижаної брили. Він був на другому боці. Усі були на другому боці.
Міст захрускотів, затріщав і розвалився з гуркотом і скляним стогоном. Розсипався на мільйони блискітливих осколків, що летіли вниз і беззвучно поринали у мрячну безодню. Рейневан голосно зітхнув, підтриманий хором інших зітхань.
— Він завше так, — сказав упівголоса Губертик, який стояв поруч. — Пан Гуон, знацця. Так тілько каже. Не було чого боятися, міст вдержує, падає завжди тілько по тому, як перейде останній. Кілько би не переходило. Пан Гуон тілько так собі шуткувати любить.
Шарлей коротким словом охарактеризував і Гуона, і його почуття гумору. Рейневан озирнувся. Побачив увінчаний зубцями мур. Ворота, а над ними — чотирикутну чатівню. І вежу, яка здіймалася над усім цим.
— Замок Бодак, — пояснив Губертик. — Ми вдома.
— Трохи складнуватий у вас підхід до дому, — зауважив Шарлей. — А що ви робите, як магія підведе? Ночуєте надворі?
— Та де там. Є друга дорога, від Клодзька, отамка проходить. Але тудою далі, о, то би ми, певно, до півночі мусили їхати…
Поки Шарлей відволікав зброєносця розмовою, Рейневан обмінявся поглядами з Ніколеттою. У її очах був переляк, ніби тільки зараз, побачивши замок, вона усвідомила всю серйозність ситуації. Уперше, здавалося, їй приніс полегшення і розраду сигнал, що його Рейневан переслав у своєму погляді: «Не бійся. І тримайся. Я видобуду тебе звідси, клянуся».
Заскрипіли ворота. За ними був невеликий дворик. Кілька слуг, яких Буко фон Кроссіг замість привітання обсипав лайкою за те, що повільно рухаються, і погнав до роботи, наказавши зайнятися кіньми, обладунками, лазнею, їжею і питвом. Усім відразу і всім негайно, раз-два, одна нога тут, друга там.
— Вітаю, — сказав раубрітер, — у моєму patrimonium[418], панове. У замку Бодак.
