Лізло в голову й бурхливе прощання з Деном, із яким випадково познайомилася на зимовому «шашлику» в лісочку на околиці міста, де приятелька шкільних років Вікуся святкувала день народження. Переносний іржавий мангальчик на притоптаному снігу, смажене на вугіллі м’ясо під горілочку «для сугрєву», компанія приятелів, розширена за рахунок друзів дитинства іменинниці, Женька в хріновому настрої через свіжу сварку з Жорою, Денис із гітарою, настроєм і навалою свіжих почуттів до незнайомки… А незнайомці тоді тільки й хотілося якось зняти стрес: випити, влаштувати на галявині танці-стрибaнці, щоб зігрітися, погорлати з іншими безумних пісень, а дорогою додому відчути чоловічу руку на талії, гарячий шепіт у вухо, поцілунки в шию, в губи… і закрутилося.

Дуже швидко Женька зрозуміла, що Ден – іще той придурок, але щось таки їх тримало вкупі кілька місяців. Може, це був такий дивний експеримент, який давав дівчині усвідомлення того, що не тільки в матері, а й у неї поруч є чоловіче плече і заради нього на дещо можна й закрити очі.

Тим більше, коли Ден не пив і не курив траву, він бував ніби й цілком адекватним. Правда, не мав того настрою, доволі однобоко бачив життя, і перспективи з ним теж були сумнівні: крутив гайки десь у гаражах на розборі машин, мав із того свою копійку й не надто замислювався про майбутнє. Але в компаніях його брав «кураж», якого додавала подряпана і бувала в бувальцях гітара, народ гуртувався навколо нього, дівчат тягнуло до Дена, а його – на пригоди. Женька від цього то казилася, то «виходила з гри». Ден спершу посилав її під три чорти, але за день-два знову приходив замирятися – то каявся, то погрожував, то тиснув на жалощі: «Без тебе пропаду!»

Така свистопляска виснажила дівчину, і ось на травневі свята вона рішуче «закрила тему». На диво, Ден зник. Не телефонував і не шукав зустрічей. Спочатку Женька напружувалася, потім полегшено зітхнула й вирішила міняти життя.

І ось крутилася вона на чужому нерівному дивані й не знаходила зручної пози, щоб заснути. Увімкнула лампу, що висіла неподалік на стіні, пробіглася поглядом по книжкових полицях навпроти. Встала, придивилася до корінців книжок. То були старі «передплати», повні зібрання творів різних авторів – радянських і зарубіжних. По десять і більше томів. Ті томики, сіруваті від віку й пилюки, яку з них, певне, час від часу витирали вологою ганчіркою, здалися дівчині заручниками старенької господині, котра навряд чи вже їх читатиме, якщо взагалі колись читала. Женька не раз чула, та й сама пам’ятає: була колись у часи тотального дефіциту «мода на книжки», які ще спробуй дістань. Або мода на кришталеві вази, салатниці та чарки з бокалами, які виставляли на огляд у сервантах, а також мода на килими, якими обвішували стіни і встилали підлогу. Отримала раз добрячого ляпаса від батька, коли вивернула на новий палас борошняний клейстер, який несла в мисці до вікна – мама саме взялася його конопатити ватою й заклеювати на зиму паперовими стрічками.

Чомусь сьогодні ці «декоративні» книжки не викликали бажання читати, і Женька знову сховалася під ковдру, перевернулася на живіт, обхопила руками подушку й задумалася, але при цьому гнала думки про те, що місячні не прийшли вчасно і що робитиме, коли раптом… Зусиллям волі вона посунула їх, замінивши на спогади про почуту сьогодні розповідь тієї жінки в кав’ярні. Історія з чоловіком, який, замість підперти плечем дружину чи хоча б разом розгрібати спільні проблеми, просто собі зник… І навіть не так уже й просто, зважаючи на лист-донос у прокуратуру… Але ж упоралася! Вистояла! Чи могла вона пробачити йому це через рік? Навряд чи. Навіщо їй такий?! Женьчині негаразди зблідли порівняно з проблемами однієї цілком реальної жінки, але якби ще та розповіла, як саме люди вибираються з такого лайна!

Женька згасила світло, зітхнула, вмостилася зручніше і раптом хмикнула. Згадала стару дівчачу прикмету: ночуючи на новому місці, промовляти: «На новом месте приснись жених невесте!» Київська то прикмета чи глобально дівчача – ніхто не знав, але вони з приятельками не раз уже проробляли цей «ритуал», бо просто було цікаво.

Дві Женьчині подружки, колишні однокласниці Вікуся й Даша, ще не відали про радикальні зміни в її житті. Лишень Іллі було сказано про це й дано дозвіл допомогти. Дівчата мали дізнатися вже «за фактом».

І от тепер: «На новом месте… приснись…» Так, вона знала повно дурних прикмет і забобонів і ніколи не ставилася до них серйозно, але… Чом би й ні?!

Дівчина прошепотіла ці магічні слова й тихо спливла в сон.

Зранку, о пів на восьму, коли вибігла з під’їзду, щоби встигнути відкрити перукарню, про сон не згадала. Першим, що побачила перед собою, була спина Іллі. Він тупцяв біля лавочки, на якій стояв пакунок із «МакДональдсу». Женька зиркнула по сторонах і зрозуміла, що непомітно обійти хлопця ніяк не вийде.

– Що за цирк, брате?! – тихо постукала його пальцем по плечу, але Ілля аж підскочив.

– Ой, налякала! Задумався. Який «брате»?! Який «цирк»?! – очі його були невинно-хитрі. – Думаю, раптом не встигла поїсти, може, проспала на новому місці…

І лише цієї миті Женька згадала, з якими словами вчора заснула. Згадала і пирснула сміхом, бо снилися їй то Жириновський у гніві, то якісь бійки політиків, але вже не в парламенті, а в неї в перукарні.

– Тьху! Куди ніч, туди й сон! – емоційно промовила Женька.

– Ти чого це? – не зрозумів Ілля.

– Та я про своє. Ти той, ішов би собі в інститут, бо он сесія на носі… А мені ніколи тут із тобою, я в графіку, мушу бігти!

– Я в курсі. Подумав, раптом проспить дівчина, то виручу – підвезу, – і хлопець кивнув на скутер, що стояв неподалік, біля жасминового куща, і Женька його не відразу помітила.

– Ти? Мене? Зараз! – вона гмикнула, зиркнула на скутер, потім на Іллю, що тримав у руках пакунок із надто знайомим запахом звичної, хоч і не нашої їжі. – Хоча… Ідея непогана. Але я внесу поправочку. Часу дійсно обмаль, я таки проспала, тому я їду на твоєму коні до роботи, відчиню двері, впущу дівчат, а ти, раз нікуди не поспішаєш, прогуляєшся пішки і там його в мене забереш. А?

– А ти хоч упораєшся з керуванням?

– Ага. Я вже на подібному їздила! Не така там складна система. Та і їхати лише два квартали…

– Ну, дивись, аби носа не розбила! – знизав плечима хлопець.

Ілля не розраховував на такий поворот подій, але ранок був сонячний, погода хороша, Женька встигне на роботу. Бач, яка уперта… Що ж, доведеться прогулятися, хоч і не на це сподівався.

– Ти непередбачувана! Торпеда! Як це в тебе так швидко голова варить?! – усміхнувся він. – Згода. Шуруй, поки не спізнилася. Пакет забереш із собою чи принести?

– Принеси, бо гепнуся на нього, шкода буде хавки, а особливо кави!

– А звідки ти знаєш, що там є кава?! – щиро здивувався Ілля.

– Знаю! – засміялася дівчина, уже погладжуючи сидіння скутера. – Ну, давай ключ!

Уночі Амалії не спалося. Вона підводилася з ліжка, пила на кухні воду, блукала квартирою, спотикаючись об іще не розібрані після переїзду коробки, з яких усміхався мураха-культурист – символ компанії, що надає послуги з пакування й перевезення речей. Найнеобхідніше помістилося в одній валізі, а ті коробки… Чи взагалі коли знадобляться?

Жінка взяла цигарки, накинула на нічну сорочку махровий халат і вийшла на балкон. О четвертій ранку в другій половині травня надворі ще було темно, хоча невдовзі мав зачинатися світанок. Французи називають таку пору «entre loup et chien».[13] Амалія не звикла до цього району, де дев’ятиповерхівки стояли доволі щільно й за бажання ввечері можна було розгледіти, що відбувається в квартирі навпроти, якщо чуже життя не приховали шторами. У цей пізньоранній час світилося лишень кілька вікон. Може, хтось годував немовля, а може, хворів, і близькі люди несли варту біля недужого чи літня людина не спала і згадувала своє життя…