Коли Віктор покінчив із супом, позаду щось вдарилося об підлогу і задзеленчало. Він здригнувся й автоматично озирнувся назад. Повновидий пан за сусіднім столиком нахилився, щоб підняти свою виделку.

Час минав. Настінний годинник відбивав його плин. Кав’ярня майже спорожніла. Грала тиха музика. Амалія не з’явилася. Віктор допивав узвар, як за його стіл підсів той кремезний чоловік, що обідав за столиком поз а д у.

– Смачного! – зненацька неголосно промовив він, кинувши погляд на Вікторове обличчя.

– Дякую! – відповів той, і чашка завмерла в його руці.

– Я був на війні, – ще більш несподівано сказав чолов’яга.

– Буває, – серйозно відреагував Віктор, допив узвар одним ковтком і обережно поставив склянку на стіл.

– Я з чотирнадцяти років займався східними єдиноборствами, – промовив сусід. – Коли призвали до армії, потрапив у розвідроту. Потім з іще одним моїм товаришем, помінявши кілька військових частин, ми потрапили на Кавказ.

Віктор знову використав свій «метод»: повернув голову на кілька градусів убік, не прямо обличчям до співрозмовника, а трохи навскоси, але при цьому очима спостерігав за ним з-під окулярів. Чому той пан узявся з ним говорити, поки що було незрозуміло. Виглядав він тверезим, говорив неголосно й стримано, а до чого вів розмову – хтозна. Може, почув про акцію і вирішив виговоритися ось так, без зайвих умовностей…

– Це було саме в той час, як розвалювався Радянський Союз, а між Вірменією та Азербайджаном розпалювався конфлікт за Нагорний Карабах. До того ж, поспіхом виводячи війська з країн Закавказзя, які відокремилися, військове командування забуло про наш підрозділ.

Чоловік зробив паузу і потер лоба. Певне, йому було що згадати, але при цьому він уже не вперше кидав короткі прицільні погляди на Віктора, ніби фіксуючи для себе його зовнішність.

– Ось так ми, за великим рахунком пацани, залишилися самі на чужій землі між ворогуючими народами. Нікому не потрібні, без запасів води, їжі, маючи тільки зброю. Щоб вижити, довелося піти найманцем до вірменської армії, займатися бойовою та рукопашною підготовкою їхніх новобранців.

– Серйозно… – промовив Віктор, прикинувши, скільки йому років, якщо на початку дев’яностих цей атлет служив строкову службу.

– Саме тоді, коли кілька разів моє життя буквально висіло на волоску, прийшло розуміння, що ти нікому не потрібний, крім самого себе.

– Розумію.

– То я, власне, веду до того, – нахилився чоловік ближче до сліпого, – що в людини, яка була на війні, усі відчуття загострені.

– І?

– Не знаю, навіщо вам вдавати сліпого, мабуть, є причини і на це. – Кров вдарила Віктору в скроні. – Але робите ви це не надто професійно, скажу я вам!

Атлет випростався на стільці і з усмішкою втупився у Віктора, який не знав, як йому поводитися. Він на мить посунув униз свої темні окуляри і по-доброму всміхнувся розвіднику.

– Так, ви маєте рацію, – тихо промовив він, – і у викритті, і в припущенні, що це навіщось треба.

– Ого! А це вже сюрприз! – здивовано підвищив голос новий знайомий.

– Що сталося?

– Нічого, крім того, що я вас, пане письменнику, – прошепотів він, – бачив по місцевому телебаченню, коли ви приїздили до нашого міста з презентацією вашого нового роману! У мене ексклюзивна пам’ять на обличчя – у мирному житті я фотограф! Але імені вашого, вибачте, не запам’ятав. Світ таки затісний!

– Нічого собі – повне викриття! З мене коньяк, аби тільки ви мовчали! – усміхнено прошепотів Віктор і озирнувся.

– Не п’ю, вибачте! А от історій із мого життя можу розповісти чимало. І всі неймовірні. Хто знає, раптом стануть у пригоді для нових книжок. Але сьогодні повертаюся додому. Лишу вам візитку, хто знає… Може, спишемося чи зідзвонимося колись. Буду радий.

Ольга Яківна трохи оклигала після кількох уколів і двох крапельниць, що їй поставили вчора ввечері й сьогодні зранку, і вже більш-менш могла говорити й перевертатися на ліжку, правда, ходити ще не наважувалася, бо паморочилося в голові. Але жіночка, ліжко якої було поруч із її, під вікном, допомагала, чим могла, бо була «ходяча» і чекала на виписку.

За обідом, який слабкі пацієнти споживали прямо в палаті, жіночки нахвалювали «онуку» нової сусідки, яка так піклувалася про стареньку: і вчора хвилювалася не на жарт, і сьогодні прибігала спитати лікаря, як почувається хвора, і бананів принесла, нарізаної ковбаски та пляшку кефіру.

Ольга Яківна слухала жіночі розмови, кивала та сьорбала порожній лікарняний супчик, заїдаючи тою ковбаскою, а самій сльози наверталися на очі – якби ж то вона мала таку онуку! А життя склалося, як склалося. Не було в неї не те що онуки, а й того «віртуального» сина, і взагалі нікого. Був колись чоловік, та й той уже років двадцять, як помер. А дітей Бог не дав. І ось тобі маєш, хто б міг подумати, що це кумедне дівчисько, яке оселилося в неї близько тижня тому, так перейматиметься, аби стара ненароком не померла. Сумно бути старою й немічною. Лежала вона й думала про те, що казка про Гидке Каченя могла би мати продовження. Як через певну кількість літ той чудесний лебідь знову поволі перетворився на гидке й немічне каченя…

Розмови сусідок по палаті точилися навколо того, що лікарні наші умовно безкоштовні і що стартовий список куплених «онукою» ліків, шприців, систем-крапельниць, які з учорашнього вечора лікарі пустили в хід, певне, обійшовся в чималу суму. Але Женька про це мовчала. Також бачила Ольга Яківна, що з нею вчора був той худий височенний хлопець, начебто брат, який притягнув у перший день її торби. І звідки він тут узявся? Але, бач, возилися удвох із чужою старою…

Ольга Яківна зітхнула і притисла повіками зрадницькі сльози, що підступали до очей. Вона й так чимало років трималася «на ентузіазмі», народних методах лікування та просто небажанні помирати, а ось так попала… Коли Женька прибігла сьогодні, залишивши на годинку своє робоче місце, старенька подякувала їй за вчорашню підтримку, а може, і за порятунок. І тихенько розповіла, що вдома на кухні, за вазоном зі старим алое, у клейончастому пакетику з-під пастеризованого молока лежить певна сума грошей, яку дівчина має взяти й принести до лікарні. А також вирахувати звідти вартість лікарняних закупів.

– Добра ви й необачна! – пожартувала Женька. – А як я поцуплю і проп’ю вашу заначку?

– Ну, тоді, виходить, я геть не розбираюся в людях! – Жінка вдячно стиснула своєю худенькою рукою Женьчину руку. – І брату своєму передай, що дякую йому… І перепрошую за клопіт.

Женька не стала далі підтримувати розмову, кивнула й попрощалася, пообіцявши забігти ввечері після роботи.

На вулиці біля лікарні Женька набрала з мобільного маму, спитала, як та почувається й чи не треба чимось допомогти. Мати, здивована такою увагою, запевнила, що все нормально, хіба що Жора знову вчора випив і «мотав душу», але вона вже звикла. Женька зітхнула – чим вона могла зарадити в цій справі? Може, у матері доля така – терпіти різних рагулів?

– Мам, чуєш, а що хворим до лікарні носять, у сенсі, щоб поїсти?

– Господи, ти що, до лікарні втрапила? Ти де взагалі?

– Та ні, ну, мам… Ну я ж, здається, нормально спитала: що можна понести людині в лікарню? Значить, я не в ній! – поспішила заспокоїти матір. – Учора мою хазяйку тиском накрило, то довелося їй «швидку» викликати.

Дівчина вислухала ахи й охи з цього приводу, також про «бульйончик» та «домашненьке», але мусила повертатися на роботу й попрощалася з мамою, заходячи в маршрутку. Вона сіла на вільне місце й миттю задрімала, хоч і недалеко було їхати. Але внутрішній компас точно відслідковував напрямок, і дівчина знала, що коли маршрутка поверне ліворуч і рушить у бік Дніпра, треба готуватися на вихід. Навіть уві сні якимось дивом Женька відчувала річку як незмінний орієнтир у пересуваннях містом.

Від миті, коли вона заплющила очі, і до тієї, коли розплющила їх на повороті, Женька встигла побачити цілий сюжетний сон, дещо дивовижний, у якому вона, мама, Ілля, Ольга Яківна, «сліпий» Віктор, Амалія і навіть та золотокоса жінка-модельєр Злата з донечкою – усі пливли на одному кораблику вздовж Дніпра, сиділи на відкритій палубі за великим круглим столом і були знайомі між собою. Вони приязно обмінювалися репліками в незрозумілому, але визначеному порядку. Можливо, це дійство було якоюсь грою, але здавалося, що всі, крім неї та маленької Лідії, знають умови гри. Дівчинка нудилася й позирала то на одного учасника «круглого столу», то на іншого, поки її погляд не зустрівся з поглядом Женьки. Вони всміхнулися одна одній і за хвилину гуляли по палубі за руки, розглядали береги та чайок, які слідували за корабликом.