– Звідки мені знати? Назвали адресу, спитали, чи це тут, я підтвердив. Дали десятку й сказали віддати господарям.

– Господарям? – луною здивовано повторила Амалія.

– Якось так.

– То я вам нічого не винна? – простягнула руку жінка.

– Ні. Я не хапуга, двічі за одну роботу не беру! – гордовито мовив двірник.

Амалія взяла пакунок, і серце її закалатало в передчутті того, у що навіть боялася повірити. Вона подякувала Семену й швидко зникла за дверима квартири, мало не придавивши Сильву, яка виходила глянути, що відбувається.

Сіла на ліжко. Поклала перед собою пакунок.

Гіпнотизувала його поглядом.

«Господи! Нехай це буде те, що я думаю!»

Серце тріпотіло в скронях і в горлі одночасно.

Розірвала обгортку.

Два паспорти впали на ліжко.

Український і закордонний.

Руки її затремтіли, а перед очима попливло.

Диво?

Диво ціною в п’ять тисяч доларів?

Але ж могло й цього не бути.

Але що це змінює?

Згадався вчорашній вечір. У мить її цілковитого відчаю звідкілясь з’явилася Женька. Щось говорила, говорила, наводила приклади, переконувала, сварила, лякала, разом із нею плакала, пила коньяк, знову плакала, робила манікюр, замовила піцу, годувала її і кішку, знову говорила, лякала, вмовляла, переконувала, обіймала, смішила, тиснула на жалощі, зрештою пішла додому з її розпискою про те, що найближчого тижня не накладе на себе руки, і взяла обіцянку, що до обіду наступного дня Амалія прийде до неї в перукарню робити нову зачіску. Бо це, мовляв, лікує жінок від депресії. А перед тим купить нову мобілку… Божевільня! Але вона пообіцяла.

Крім того, у цьому вирі слів, сліз та емоцій Амалія зізналася Женьці, що ніяка вона не письменниця, що вигадала це як привід ходити й слухати чужі історії. Сказала, недовго думаючи… А чому ні? Для письменниці мотив цілком прийнятний і зрозумілий. Може, та «письменниця» вистрибнула з її підсвідомості, адже кілька років довелося працювати в бібліотеці, потримати в руках чимало книжок, навіть бачити письменників наживо, коли ті приходили на зустрічі з читачами… Власне, кому це могло нашкодити? Хіба що було ніяково, бо люди розповідали їй щось важливе для них, сподіваючись, що роблять внесок у майбутній роман, думаючи, що краплинка їхнього життя стане літературою. Виходить, вона їх дурила. А деякі історії справді не завадило б увічнити, одна розповідь Крістін про її бабусю чого варта! Та й інші – чим не книжки? Чи хоча б розділи з них? Але вона, виходить, споживала ті сповіді сама, брала їх «для внутрішнього вжитку». І виходить, таки дурила людей. Тому їй раптом стало соромно, коли Женька гладила її по голові і вмовляла, що життя інколи збиває з ніг, але це теж «матеріал» для нових романів… Узяла й зізналася. А дівчина ніби не дуже й здивувалася. Сказала, що це навіть і добре.

Чому це добре? Чим може бути добре, що вона не письменниця, а просто ніхто? Але проїхали. Зізналася, скинула маску.

А от про паспорти вони вчора геть забули. Притомна людина перш за все ішла б до міліції заявити про пограбування та втрату документів. Але не Амалія. Учора їй узагалі було байдуже до посвідчень особи.

Їй захотілося повідомити ранкову новину своїй дивній новій подрузі, але не мала мобільного. Папірець із записаним від руки Женьчиним номером лежав на кухонному столі. Амалія уважно пройшлася поглядом по цифрах і усвідомила, що три останні – «911» – телефон Служби порятунку в США.

– Нічого собі! – прошепотіла вона.

Не сказати, що відучора їй додалося оптимізму чи з’явилися нові мотиви жити далі, але… Принаймні, одній людині на цьому світі вже було не байдуже до неї.

«Що ж, тиждень так тиждень! Зрештою, я ж збиралась іще пожити в Греції… Дещо залишилося на рахунку в банку. І на це можна якийсь час скромно існувати тут. Якщо не скромно, то менше. Яка різниця, скільки існувати, коли не знаєш навіщо? Що ж… нехай буде тиждень, якщо пообіцяла. Зберуся із силами і… житиму, як досі. Пограю в гру, ніби я досі готуюся до поїздки. А потім поїду… корабликом туди-сюди по Дніпру, – жінка сумно посміхнулася. – Власне, хіба важливо, куди їхати, якщо в один бік?»

Вправні руки майстрині кружляли над її головою, клацали ножиці, поскрипувало під ними волосся, хоча спочатку на запитання «Що будемо робити?» Амалія тільки знизала плечима. Але Женька, яка підвела її до майстрині і всадила в крісло, відреагувала миттєво:

– Ірочко, нам щось таке… Для настрою! – і дівчина зробила над своєю головою невизначений, але енергійний жест.

– А! Кураж?! – закивала майстриня. – Запросто!

– Courage?[18] – здивовано перепитала Амалія, розуміючи первинне значення цього слова.

– Ну да! Так, щоб «грудь колєсом, морє по колєно і всі мужики наші»! – засміялася струнка, але грудаста майстриня. – Щас зробимо! Ні вапрос!

– Ну, всі – то забагато, Ірочко, нам досить двох-трьох! – підморгнула Женька, а «модель» дещо стривожилася від такого ентузіазму, проте подумки «махнула рукою» і розслабилася.

Вона не роздивлялася цю скромну маленьку перукарню спального району, відмінну від тих, до яких звикла за останні роки, не спостерігала в дзеркало за процесом перетворення, не дивилася, як падали на підлогу відтяті від неї частинки… Думки її ворочалися в голові, мов у киселі, та раптом від сусіднього крісла до неї долетіли уривки розмови.

– Ну, то як там, Таню, у Криму? Уже, певне, зовсім літо?

– Так, уже давно тепло, хоч і не спекотно, як улітку. Ти ж знаєш, це для мене єдина можливість побути серед людей, трохи змінити своє життя, хоч вирватися з дому, я чуманію там…

– Розумію, важко тобі, як ти витримуєш?…

– А що робити? Що робити?! Уже сім років… Спочатку я ревла і ревла у відчаї, думала, не вистачить моїх сил, але хто ж, як не я?!

Амалія прислухалася й пошукала в дзеркалі тих, хто розмовляв у неї за спиною, але майстриня кружляла навколо її голови і закривала собою відображене за спиною.

– Таню, ти тримайся, кажуть, Господь вище людських сил випробувань не посилає… Ти й так яка молодчина, бачиш, таки є результат – він же розвивається, не кинутий напризволяще, пересувається вже, хоч і з твоєю допомогою, усе розуміє…

– Так, він розумний, знаєш, ми його до школи возимо раз на тиждень, там із ним займаються, і двічі на тиждень до нас приходить учителька, йому подобається. У школі інших діточок бачить, учора хвалився їм новим годинником, який отримав на день народження.

– Годинник?! Ух ти, який прогрес!

– А то! Він уже літери добре знає, пробує читати, рахує. Маємо свої маленькі радощі. І логопед там працює з ним. Плюс психолог, що спеціалізується на таких дітках, але то більше для мене, щоб я розуміла, як мені з ним поводитися в яких ситуаціях, як стимулювати до самостійних рухів, бо так важко буває, так важко… Особливо тут, у великому місті, де всі біжать, бо вони здорові, а такі ось поховалися по квартирах і не висовуються, то й здається, що немає проблеми. Я коли гуляю з ним там, у курортному містечку, де спеціалізовані санаторії, люди реагують адекватно, там таких багато, ніхто не ховається. Там легше. А тут вирячать очі, роззявлять рота й вивертають шию, озираються: що то таке суне?! Якісь дикі люди… Але ж він нічим не відрізняється від інших, здорових! Йому хочеться грати у футбол, як усім хлопчиськам, мати крутий трек із машинками… Він ЛЮДИНА, тільки рухається не так гарно й говорить не так швидко й багатослівно… Треба лишень захотіти побачити і зрозуміти. Але простіше не бачити. Тому так важко буває, так гірко… Ніби весь світ відвернувся.

– Розумію, Таню, оце горе… Хто міг подумати… Але таки ж він з інтелектом, не так, як буває… Правда, може, це ще страшніше – усвідомлювати, чогось прагнути й бути настільки скутим у рухах, у розмові, – зітхнула майстриня і ввімкнула фен.

Якийсь час Амалія знову чула лише клацання ножиць навколо своєї голови і дзижчання фена десь позаду, але напружувала слух, щоб уловити уривки розмови, яку вели між собою дві жінки.