– От же ж! – вдарила себе по колінах Женька. – Ну, що з вами робити? Добро, зараз зганяю. І правда, шкода її. Може, дійсно якась допомога потрібна… Я вам лишу мою сумку, тут дуже цінні інструменти! Дивіться, не проморгайте! От райончик! Серед білого дня…

Женька вийшла з машини, і Віктор побачив у дзеркало, як вона швидко зникла за рогом. Повернулася хвилин за п’ять, знову всілася поруч із водієм і доповіла, що в кав’ярні нова зміна офіціанток, ледве їм втлумачила, чого їй треба, таки дали номер, але… набирала і зі свого мобільного, і дівчата теж зі службового, та відповідь одна: «Абонент недоступний…»

Немолодий уже чоловік і русява дівчина тривожно перезирнулися й завмерли. Ніхто з них не озвучив думки, що пронеслася в кожного, але обоє насторожилися.

– Я знаю, де вона живе, – несподівано проголосив Віктор.

– То чого ж ми сидимо?! – Женька глянула через лобове скло на вулицю, немовби спонукаючи до руху вперед.

– Добре, поїхали. Але, по-перше, я ж не можу ось так припертися: «Здрасьтє, я прозрів». Це буде повний ідіотизм. А по-друге… По-друге, я знаю тільки будинок і під’їзд. Ні номера квартири, ні навіть поверху, – сказав він, заводячи двигун.

– Хріново. Але… Давайте рушати, визначимося на місці. Війна план покаже! А це далеко? Ви наче вчора їхали далі разом, коли я вийшла?

– Так. І вона вийшла саме біля свого під’їзду.

– Авжеж, а сліпий усе запам’ятав. Я так їй і скажу, коли спитає, як я її знайшла, – дівчина артистично розвела руками.

– Женю, ну годі вже мене підколювати, я й сам не радий. Розумієш… Я ж не думав, що ця гра в «Живі книги» може мати якісь наслідки. Чесно зізнаюся: хотів послухати чужі історії, така собі кав’ярня-сповідальня. Автору ж потрібні якісь відправні моменти, щоб потім розвивати свої сюжети… А може, я просто шукав якоїсь «підзарядки»… Але повір, у мене справді були причини… І от нечистий поплутав «увійти в образ», – Віктор сказав це, не відриваючи погляду від дороги. Він вправно маневрував між вибоїнами в асфальті подільських вулиць, пропускав пішоходів та роз’їжджався з іншими автівками, але Женька відчула щирість у його словах і прихований сум.

– Та не виправдовуйтеся вже! Що зроблено, те зроблено. Але як для сліпого ви дуже вправно керуєте автівкою! – хмикнула вона, а Віктор на мить глянув на цю смішливу дівчину, і йому відлягло від серця. Промайнула думка, що хотів би мати таку невістку. А краще – доньку. Доньки в нього ніколи не було. А от невістка гіпотетично може з’явитися будь-коли.

Амалія сиділа в машині і плакала, обхопивши кермо, поки гриміла злива. Але травневі грози недовгі: налетять, погримлять, виллють на землю тонни води, обмиють навколишній світ, напоять усе, що росте із землі, і мчать далі.

Дощ минув, а жінка не виходила з машини. Якби охоронець зазирнув до салону, побачив би, як ця дивна пані спить на водійському сидінні, повернувшись на бік і підібгавши під себе ноги. Але ніхто нею не цікавився, стоянка жила своїм життям: заїжджали під шлагбаум і виїжджали машини, охоронець ніс службу, позираючи на своє царство з будиночка, вивищеного над ним.

Знесилена пережитим, жінка проспала так близько години. Прокинулася, бо змерзла й відсиділа собі ногу. Поміняла позу. Сіла зручніше й раптом відчула голод. Знайшла в «бардачку» почату ще взимку пачку в’ялених бананів, зітхнула, автоматично виїла солодкі липкі палички, бездумно посиділа в салоні, потім вибралася з машини, прикрила її, як було, і побрела додому.

Вона знову сіла на лавку навпроти будинку, обвела його поглядом, опустила голову і взялася розглядати свої ноги в босоніжках і брудну спідницю. Як їй утрапити у квартиру, Амалія не уявляла. Їй хотілося лягти і знову заснути. Бажано було б і зовсім не прокидатися.

Раптом вона почула котяче нявкання, більше схоже на наполегливий поклик – рішучий і невеселий одночасно. Амалія здригнулася і підвела погляд на свої вікна. На перилах балкона п’ятого поверху стояла Сильва, дивилася на неї і нявкала. Жінка не мала сумніву, що кішка зверталася саме до неї і дійсно кликала додому.

– Сильво! Господи… Ти ж одна вдома цілий день… Та ще й голодна! – вона згадала ранкову історію з убитим голубом і як після цього хотіла вигнати Сильву, а та сховалася. І що не лишила їй ніякої їжі, згадала теж.

Амалія, немов загіпнотизована, дивилася на кицьку, а та продовжувала завивати. На сусідньому балконі з’явилася Уляна Марківна.

– Пані, ішли б ви додому та погодували б тварину! Бо вона цілий день вас виглядає. Мабуть, голодна вже! Сильво, тихо ти, тихо! Зараз тебе погодують! – звернулася до кішки старенька.

Амалія, хід думок якої так несподівано перервався, підвелася й помахала рукою сусідці.

– Я не можу втрапити до квартири! У мене… У мене немає ключів, – показала вона старенькій порожні руки.

– Господи ж ти Боже мій! То що, ви збиралися ночувати тут на лавці? А кішка б вила нам усю ніч?! Треба ж щось робити! А ви не можете комусь зателефонувати зі своїх знайомих? – крикнула старенька. – Хай би прийшли та…

– Не треба нікому телефонувати, – Амалія здригнулася від хриплого чоловічого голосу позаду й озирнулася.

У двох кроках від неї стояв нетверезий двірник, його вона бачила кілька разів із балкона, коли той підмітав перед домом чи тягав сміття з під’їзду в сміттєві баки.

– Я відкрию. Звісно, це робота… Тож…

– Так, я розумію, але в мене наразі немає із собою грошей. У мене вкрали сумочку. Там і гроші, і документи, ключі теж…

– Розберемося, – уважно подивився двірник на жінку і хитнувся на ногах, – я допоможу. Колись віддячите. Куди ви, в біса, дінетеся?

Він хмикнув і нетвердим кроком пішов до під’їзду. У дверях зупинився, озирнувся і спитав:

– Однокімнатна, п’ятий поверх?

– Так, – розгублено промовила Амалія.

Вони піднялися ліфтом нагору й вийшли. Двірник рушив уперед, Амалія за ним. Але він рішуче озирнувся і виставив перед собою брудну руку.

– Стійте тут! І відверніться, нічого тут вирячатися! Як закінчу, гукну.

– Але як же…

– А так! – рішуче відповів двірник і нахилився перед дверима.

За хвилину Сильва кинулася їй під ноги, обійшла навколо, потерлася головою об литку, ковзнула м’яким боком по ногах, лоскотнула хвостом і знову забігла у квартиру, ніби запрошуючи слідувати за нею.

Віктор пригальмував біля першого під’їзду, показав Женьці той, куди заходила Амалія, висадив дівчину і проїхав далі. Запаркувався так, щоб було видно двір, і завмер. Дівчина почимчикувала вздовж будинку, оминаючи калюжі.

«Добре йому: то спостерігає за світом, як сліпий, то крізь тоноване вікно автівки… А мені що робити? Блукаю тут, як голий на площі… – подумала дівчина і розгледілася навколо. – О, вже й бабусі косяки на мене кидають… О! Бабусі!»

Дівчина з дуже чемним виразом обличчя підійшла до двох літніх жінок, які після грози вийшли зі своїх квартир подихати свіжим повітрям і поділитися новинами. І незнайома дівчина, явно не з їхнього будинку, відразу привернула їхню увагу.

– Доброго дня! А ви місцеві люди? Чи не допоможете мені?

– Так-так, місцеві! – закивали бабусі, одна усміхнено, друга насторожено.

– А чи не знаєте, на якому поверсі живе така елегантна пані, ось із цього під’їзду? – Женька вказала пальцем на залізні двері. – Така струнка, носить мереживні рукавички, знаєте її?

– Ааа! Є така! – жваво відповіла одна.

– А чого це ти розпитуєш? – підозріло спитала інша й пхнула приятельку ліктем у бік.

– Та ми з нею домовлялися, я манікюр роблю на дому, – помахала Женька своєю спеціальною сумочкою з необхідним реманентом і задля переконливості показала власні нігті, цього разу розмальовані під зебру.

– То раз домовлялися, маєш знати, куди йти! – відповіла недовірлива.

– У мене ще зі школи «цифровий кретинизм», – узялася пояснювати Женька, – я все записую. От і адреса пані Амалії в мене в мобільному записана. А в ньому сіла батарейка. Я, бачите, приїхала, під’їзд пам’ятаю, а поверх і квартиру ні. Вона ж у мене не одна клієнтка…