– Кхе… Власне, я не зовсім так це собі уявляла, але… Може, ти трохи й права, – знизала плечима Женя. – Ну, тоді я побігла, бо мені на роботу треба заскочити, хоч і вихідна, а ти той… Раптом що – маякуй!

– Добре! Домовилися! А ти де працюєш?

– У салоні краси. Адміністратором.

– Ух ти! Круто!

– Та не дуже круто, невелика перукарня в спальному районі, – махнула рукою Женя, – проте майстрині хороші.

– Ага, я вже помітила, – підморгнула їй Аня і поворушила в повітрі пальцями.

Юна адміністраторка хмикнула, карикатурно, немов гламурна білявка, зробила обома руками «Бай!», розвернулася і легкою спортивною ходою рушила на вихід.

– Це хто така дивна приходила? – спитала книжниця Віра, яка саме спустилася з третього ярусу по замовлення.

– Це? Нова Читачка! – всміхнулася Аня й помахала перед своїм обличчям листівкою-анкетою.

– О! Дивись, а процес, здається, пішов. Хто б міг подумати! Вдалий день! Зранку військовий заходив, потім письменниця з французами розговорилася, а тепер іще ця.

– Письменниця! Як же я не подумала?! Авжеж! Хоча… Може, це й не те, що тій Жені треба, хто їх знає… – вона озирнулася на Віру, але та зникла за дверима кухні, а невтомний дзвіночок сповістив про нових відвідувачів – спекотний травневий полудень заганяв людей до затишних приміщень із кондиціонерами.

Амалія їхала маршруткою додому. Сьогодні вона не відчувала дискомфорту від людей, із якими доля звела її в обмеженому залізному просторі. Може, тому, що був вихідний і маршрутку не напхали вщент кияни та гості міста, що всі одночасно говорять між собою або по мобільному, при цьому хтось лузає насіння, а дехто жує смердючу шаурму з часниковим соусом, що продається в кіоску на кінцевій… Власне, у таку ситуацію вона втрапляла всього кілька разів, і то, нездатна терпіти до місця призначення, виходила, щоб пересидіти годину пік десь у кав’ярні або піймати таксі. До останнього часу чимало років вона їздила на власній машині, але життя інколи міняється так, що й не впізнати… І поломка автівки – то, мабуть, далеко не найгірше.

Звична й майже рідна її Пежуля тепер стояла на платній парковці неподалік від нового помешкання, привезена туди евакуатором. Після останнього цьогорічного снігопаду на неї впала товстезна гілка, яка відчахнулася від старої розлогої тополі, не витримавши ваги мокрого снігу. Гілка завтовшки у дві жіночі руки розтрощила лобове скло та погнула капот і трохи дах. Щастя, що власниця тієї миті не сиділа в ній і навіть не стояла поруч, а лишень наближалася до машини. Мабуть, хтось там, «нагорі», вирішив, що зарано…

Ще довго Амалія бачила це, ніби в уповільненому відеоролику, який раз по раз прокручувала їй пам’ять. А потім вона стояла на вечірній київській вулиці біля скаліченої машини і плакала. Від переляку, безсилля, образи, самотності, не знаючи, що робити взагалі і як діяти наразі. Підходили люди, знімкували на мобілки побиту машину, співчували, давали якісь недолугі поради, але вона все те сприймала ніби крізь сон. Аж поки якийсь таксист, що пригальмував на «Ланосі» поруч, не запропонував конкретну допомогу. Він спитав, чи застраховано машину, і, почувши, що ні, викликав евакуатор.

Термін страховки, до речі, скінчився рівно два тижні тому. Але вона не поспішила поновити угоду ще на рік, не впевнена, чи це взагалі їй буде потрібно. Той «іще рік» видавався тоді дуже далеким, туманним і довгим, і невідомо було, чи й сама вона дотягне його до кінця. Бувають у житті такі періоди…

Інколи вона грішним ділом думала, що якби йшла трохи швидше, то гілка, можливо, жахнула б її по голові – і по всьому! Це закрило б завісу спектаклю, у якому життя ніби випхало її на сцену грати чужу роль замість своєї, звичної за багато-багато років. При цьому ні сценарію, ні слів нової ролі вона не знала, а жила-грала неначе навпомацки, роздивляючись навколо, причмелена такою несподіванкою. Але гілка і сили небесні натомість вцілили в Пежулю, а її лишили грати далі.

Треба сказати, що з машиною могло бути й гірше, адже ходова частина зовсім не постраждала. Просто Амалія уявлення не мала, що тепер робити, адже в старому спектаклі поруч із нею був персонаж, який швидко і вміло, ніби за помахом чарівної палички, вирішував купу питань – і побутових, і автомобільних, і решту, про які вона звикла не замислюватися. Але завіса впала несподівано і, здавалося, розрубала п’єсу навпіл. Далі кожен вів своєї – і вона мусила грати сама навмання чи не грати взагалі.

Але сьогодні Амалія їхала маршруткою додому і не відчувала дискомфорту, адже в голові ще звучали фрази французькою: і розповідь Крістін про її бретонську бабусю, котра зазнала стільки прикрощів у житті, хоч і провела його серед шикарних квітів, і добрі слова про Київ, які захоплено промовляв на прощання чоловік Крістін, і компліменти її французькій вимові, і їхнє запрошення: «Коли будете наступного разу в Парижі, неодмінно зателефонуйте, ми вам покажемо наші улюблені місця…»

«Коли будете наступного разу в Парижі…» – сумно всміхнулася Амалія, поправила на руках мереживні рукавички, колись привезені саме звідти, і знову ввімкнула «внутрішнє відео» на повтор несподівано «прочитаної» сьогодні історії.

– …Ох і загорлав я тієї миті! Жбурнув болгарку на підлогу, вхопився за руку, затупотів ногами, зціпив зуби, присів і завмер… Тихо стало так, ніби я втратив слух. Раптом десь за стіною завив пес. Потім у під’їзді загудів ліфт.

Біль не вщухав, а, навпаки, підіймався вище по руці. Я розплющив очі. Болгарка валялася долі, шнур був висмикнутий із розетки. А на паркеті за метр од мене лежали на відстані один від одного… два пальці. Я стискав правою рукою ліву долоню і боявся відпустити, мабуть, іще не вірив, ще сподівався, що все не так погано…

Але раптом потекла кров. Страшно і якось несподівано. Я кинувся на кухню – зазвичай саме тут люди тримають медикаменти. Здоровою рукою я смикав одну за іншою шухляди кухонних меблів, інколи знову хапаючись здоровою рукою за поранену, щоб затиснути рану. Усю підлогу кухні забризкав кров’ю, але тоді це було байдуже. Не знайшовши аптечки, я схопив зі стопки чистий рушник і туго обмотав ним руку. «Спокійно! Без паніки! – ніби в армії, скомандував я собі і вмить пригадав нещодавно бачену передачу про досягнення сучасної хірургії. – «Швидку»! Терміново викликати «швидку»! Треба встигнути!»

Я кинувся в коридор, де на поличці стояв хазяйський телефон, притиснув замотану руку здоровою до свого боку і набрав «103».

Молодий широкоплечий чоловік стукнув правицею по столу, а потім покрутив перед собою лівою рукою. Він не був упевнений, що його співрозмовник, Віктор, розгледів відсутність двох пальців, адже той сидів у приміщенні кав’ярні в темних окулярах, і хоч і реагував на розповідь, але дивився ніби понад головою оповідача.

– І що? Як ви діяли далі? – зацікавлено спитав його слухач. – Невже не намагалися врятувати руку?

– Намагався. За мить я відшукав на чужій кухні порожню півлітрову банку, навіть сполоснув її для годиться й повернувся до вітальні, де саме й робив господарям ремонт того пам’ятного дня.

Знаєте, не буду приховувати – стрьомно було на них дивитися… А тим більше – взяти і покласти в банку. Мені одночасно і не вірилося, що це насправді, і хотілося швидше бігти до лікарів по допомогу, щоб вони все залагодили…

Я присів навпочіпки і зробив це. Вони були ще не холодні і впали на скляне дно один за одним тихо, як у німому кіно. Запам’яталося, що здорова права рука тоді страшенно тремтіла.

Раптом я усвідомив, що втратив відчуття часу, а «швидка», певне, вже скоро приїде, тож краще бігти їй назустріч! Я вхопив банку здоровою рукою і кинувся до дверей. По дорозі помітив свою сумку, прихопив її, ліктем натиснув ручку вхідних дверей, а далі штовхнув їх ногою, щоб закрилися. Так само ліктем натиснув кнопку ліфта і притулився до стіни.