– Мені?

– Вам! – усміхнулася Віра загадково.

– Дивно. А що ж це за передача? Від кого?

– Кур’єр приніс пакунок, на ньому наша адреса і припис: «Передати пані письменниці».

– Ви нічого не плутаєте?

– Ні, он він ще чекає внизу, добре, що ви саме зайшли пообідати! То я його запрошу сюди чи ви спуститеся?

– Спущуся, – захвилювалася Амалія, не знаючи, що й думати, узяла сумочку й рушила сходами вниз.

Зовсім юний хлопець тримав у руках невеличку видовжену коробочку, схожу на упаковку від еклерів чи вафельного торту, а також якусь квитанцію, де вона мусила розписатися.

– А ви можете сказати, від кого це? – спитала вона в хлопця.

– Ні. Моя справа – доставка, і щоб не було нарікань від клієнтів.

– Дивно, – Амалія взяла до рук пакунок і похитала його. Їй здалося, що всередині щось булькнуло.

– До побачення! – мовив хлопець, і за мить за ним дзенькнув дзвіночок на дверях.

– Нічого собі! І що з цим робити? – розгублено глянула на дівчат.

– Мабуть, треба відкрити, – резонно порадила Аня.

Жінка розірвала цупкий папір, який огортав таки справді коробку від еклерів, і побачила невеличку пластикову пляшку з темною рідиною й написом від руки на білій квадратній етикетці «Вино з ожини. Домашнє».

– Оце так! – хмикнула Аня. – Мабуть, то ваші шанувальники дізналися, що ви тут збираєте сюжети, і зробили такий презент інкогніто! Он іще й записка!

Крім пляшечки з вином, у пакунку лежав скручений трубочкою й перехоплений тонкою резинкою білий листок, а також аркуш із зошита, складений учетверо. Хоч як їй було цікаво, та Аня мусила бігти обслуговувати інших клієнтів, а Віра залишилася за барною стійкою спостерігати процес відкриттів.

Амалія розгорнула чотирикутник, прочитала кілька рядків, і брови її поповзли вгору.

Віра стрималася і нічого не спитала. Але жінка сама простягнула їй той аркуш. На ньому було старанно виведено:

– Шанувальниця?! – Очі Амалії округлилися.

– Ого! Нічого собі! – здивувалася Віра, хоч і була набагато стриманішою за Аню в проявах емоцій. – То треба негайно зателефонувати пану Віктору, як вважаєте?!

– Не знаю, чи це зручно – смикати людину, у нього, певне, свої справи, – промовила Амалія і раптом відчула, що в глибині душі була б рада такому несподіваному приводу знову побачити дивного чоловіка, з яким нещодавно «читала» містичну історію про гувернантку, хоча обговорення сюжету й не склалося.

Поки жінка аналізувала те, що відбулося, а заразом і власні відчуття щодо перспектив нового спільного читання, Віра вже набирала Віктора зі свого мобільного.

– Де? На Лук’янівці? Саме збиралися заїхати? То коли будете? Ну, от і добре! – Віра вимкнула слухавку і всміхнулася. – Хвилин за двадцять – двадцять п’ять буде.

Амалія знизала плечима, витягла із сумочки цигарки і мовчки рушила на вулицю.

Вона вдихала гіркий дим тонких цигарок, приправлений ментолом, і думала, що знову її життям керує хтось ззовні, вирішуючи за неї, що робити. Таке траплялося й раніше, але не напружувало, адже її буття вже багато років спрямовував Артур, і вона йому цілком довіряла. А кому їй іще було довіряти? Батько помер, коли вона була школяркою. Мама раділа, що донька навчається в столиці, хоч і рано вискочила заміж, але ж за свого, за надійного… А коли мама за кілька місяців згоріла від раку, у неї зовсім нікого не лишилося. Крім Артура. Їхні долі сплелися і довго йшли в одному напрямку, аж поки…

Зараз вона сама намагалася визначати вектори, якось наповнювати та спрямовувати свої дні, але в глибині д уші відчувала, що це в неї доволі погано виходить. Інколи навіть здавалося, що вона існує десь в іншому вимірі, ніж усі люди навколо, які кудись мчать, щось роблять, киплять емоціями, і далеко не завжди позитивними. Натомість вона останні місяці плавала, як утомлена бджола в сиропі, байдужа до того, що відбувалося навколо, і навіть до того, що буде далі з нею самою.

Викинувши недопалок у смітничок, Амалія знову відчула голод, повернулася до кав’ярні й спитала, чи вже готове її замовлення.

– Вже-вже! Підіймайтеся! Дві хвилинки! – прощебетала Аня.

Амалія взяла з барної стійки коробочку-подарунок і рушила до свого столика. Ще до того, як підійшла Аня, вона зняла резинку, розгорнула білий аркуш-трубочку, й очі її побігли рукописним текстом – хто знає, що саме доведеться їй читати вголос тому дивному пану?!

Я страшенно люблю експериментувати. Відколи прочитала Зюскіндового «Парфумера», не уявляю свого життя без експериментів. Мені важко, бо я зовсім непристосована до звичного життя звичайної людини. Не розумію, як то: нидіти біля телевізора чи оцінювати новий одяг сусідки. Мене то не обходить.

У мене немає сім’ї, я не думаю про якусь там закоханість, не вірю в любов, мене не цікавить політика, я не запізнююся на роботу і йду пізніше за інших. А ще я завжди поспішаю додому. Найперше – до винного погреба. Туди дорогу знаю лише я. Темне і сухе його нутро тисячу літ сторожив Див, однак іще до мого народження він щез із насидженого місця. Перестав показуватися людям одразу після війни. Доти сидів біля входу до погреба, стеріг старий сад, що гіллям кланявся до землі; яблука падали, поміж них падали снаряди, і яблуні були в білому шумовинні соку. Він бродив, яблуні впивалися ним і плакали. Див заніс до погреба трохи яблук, ними й частував голодних птахів, а сам не їв. Він посивів і зістарився. Пильнував старий сад, витягав із покорчених стовбурів підгорілі гільзи, дерева стогнали од болю й розпуки. А потому раптово щез. Вхід до погреба закрив каменем.

Мені було два роки, коли полинова зірка,[14] як і віщували біблійні пророцтва, впала в українські степи. Третина вод стала гіркою, і мені снився сивий полин. Я не знала, що то полин, сиве марево пеклo, огортало ядучим димом. Див приходив у мої сни замість батька, виносив мене з того пекучого болю, дмухав на мене холодним рятівним вітерцем. Я не бачила обличчя, але відчувала його руки. Вони були холодними.

Так тривало ще дванадцять років.

…Мені шістнадцять. Учора отримала паспорт, завтра царюватиме останній місяць літа.

До матері неквапом підходить сусід.

– Маріє, ожина цього року вродила. Я вже й вино поставив бродити. Нині йду. Може, хто з вас хоче піти зі мною…

Мама не погоджується. У неї багато роботи. Але… тут же є я.

– Замість читати книжку, іди з паном Йосифом по ожину. Принесеш – наваримо джему. І вина зготуємо.

Ми йдемо довго. Пан Йосиф веде мене незнайомою дорогою. Ліс густішає, просвітку не видно.

– Нам ще далеко?

– Потерпи, ще трохи… Незабаром ми виходимо на велику світлу галявину.

Під ноги втрапляють ожинові грона, я ступаю обережно, але за мною залишається чорнильний слід. Ягоди солодкі, їм їх досхочу, збираю у дзбанок. Він наповнюється швидко.

Пан Йосиф сміється. Він погоджується йти додому. Ось тільки дозбирає відро ожинових ягід. Я допомагаю. Ми поруч, я чую його дихання. Він раз у раз зиркає на мене, найкращі ягоди сипле в долоню:

– Скуштуй…

Ягоди солодкі, погляд його лукавий.

Сонце тоне у вечірній куряві, ми ще не вийшли з лісу, а вже сутінки огортають усе довкіл. Пан Йосиф знаходить повалене дерево, неквапом всідається:

– Ходи сюди, спочинемо трохи.

Я сідаю біля нього.

– Ти, певне, змерзла, – і вкриває мене плащем.

– Пане Йосифе, а ви схожі на Дива…