Зашипіло. Я здригнувся. Кава закипіла, википіла і розлилася по плиті, заливши конфорку. Матюкнувся, вимкнув газ, із жалем подивився на втрати, та прибирати не поспішав. Потім, поки тримаю думку за хвоста.

Я знову за комп’ютером, пальці бігають по клавіатурі, «миша» мандрує по пошукових сайтах. Що в нас є по Миколі Боброву… Ось, Микола Бобров, досить успішний продюсер, бла-бла-бла… Відкрив нові імена… Так… Успіх продюсерського центру Боброва… Оп-па!

Цікаво, чи звернув хтось увагу на цю дивну систему?

1999 рік, жовтень. Бобров «розкручує» бойз-бенд «Екс-міністри». Рік колектив успішно працює, а потім, у листопаді 2000-го, розриває з продюсером угоду і переходить в іншу агенцію. Хлопці дають інтерв’ю: їм обіцяють більш вигідні умови, Бобров — тиран і думає лише про власну кишеню.

Поїхали далі. 2001 рік, через три місяці після краху «Екс-міністрів» — новий проект Миколи Боброва. Тепер уже одразу два колектива: фолк-група «Коловрат» і попсовий дівчачий дует «Мереживо». Протрималися до зими 2003-го, потім — одна за одною гучні заяви про самодурство Боброва і розривання з ним угоди.

Пауза до літа того ж, 2003 року. Тоді — група «Свинарка і Пастух», спроба пробити напрямок, як каже сам продюсер, «українського хіп-хопу». Вийшло, але все закінчилося дуже швидко. Акурат під ялинку нового, 2004 року «Свинарка і Пастух» поклали своєму продюсерові «подарунок»: забрали весь напрацьований матеріал і, нічого не пояснивши і ні на що не поскаржившись, пішли від «батька». Спочатку — до іншого, а через деякий час — взагалі в нікуди. Була група — нема групи.

З весни-2004 до літа-2005 — ще два проекти із заявкою на успіх і з таким самим результатом: артисти змінили продюсера. Про жодного з них я не чув, хіба десь зачепилося за вуха «Свинарка і Пастух», уже не згадаю, де і коли. Тим не менше, Боброву не позаздриш. На ньому наче прокляття яке лежить. За що не візьметься, всі його рано чи пізно кидають через болт. Тут забухати легко, не кажучи вже про наркоту. Вони, творчі люди, всі з прибабахом. До того ж наркотики в їхньому середовищі — це тема, а водяра — «бичачий кайф».

Ага, ось коротке повідомлення для «жовтої преси»: відомий продюсер Микола Бобров їде за кордон лікуватися від наркотичної залежності.

Склавши два і два, я навіть здивувався, як легко зробив висновок, що справді лежав на поверхні.

Анжела Сонцева — така собі Попелюшка з провінції. Микола Бобров — успішний, у принципі, столичний продюсер та невтомний шукач талантів, якому наче пороблено. Йому фантастично не щастить у роботі та особистому житті. Може, він і правда самодур, але — самодур професійний. Сонцева — його відкриття і, можна сказати, остання надія. Бобров не хоче її втрачати, тому робить усе можливе, аби знову повернутися в шоу-бізнес і, по можливості, надовго.

Могла Анжела висловити бажання в один прекрасний день піти від «татка»? Могла, з огляду на дивну карму Боброва.

Міг Бобров з цього приводу знову впасти в депресію і згадати старі способи гасити її? Цілком.

Але — чи всі артисти міняли «татка» без сторонньої допомоги та підказки, самостійно? Не факт.

Чи вигідно у нас перекуповувати музичні проекти? Не знаю. Артисти не йшли в перехід жебрати, хтось їх та й підхоплював, підбирав, обігрівав…

Ще не знаючи, до чого можу додуматися, я знайшов у пам’яті свого телефону номер Люськи Корбут.

— Вечеряти будемо? — запитав новий знайомий.

З меню, яке він підсунув до мене, я не зрозумів майже нічого. Жодної назви. З віком я перестав соромитися власної необізнаності. Бо, врешті-решт, суть моєї професії в тому, аби щось постійно питати і перепитувати. Новий знайомий помітив мою невпевненість, тому рішуче розгорнув свій екземпляр меню:

— Салат «Самундрі», — назву він вимовив, не затинаючись. — Два. Ви як до індійської кухні, нормально?

— Якщо не пекуче, — чемно погодився я на індійську кухню. — У мене вже кілька разів підозрювали виразку…

— Це від дешевої горілки, — кивнув співбесідник. — Сам колись під таким дамокловим мечем ходив. Значить, два «Самундрі» і курку карі, дві порції.

— Пити що будемо? — ввічливо поцікавився офіціант у червоному фартуху.

— Ви пийте, що хочете. А ми з колегою — віскі, «Джим Бім».

— За кермом, — попередив я.

— Так само, — сказав новий знайомий. — Тоді по п’ятдесят, льоду побільше.

— Приймається. Тільки мені не розбавляйте, — зауважив я.

Офіціант нечутно зник. У напівтемному затишному залі крім нас вечеряло ще четверо. Гурт зайняв місце за столиком у протилежному кутку.

— Тут завжди так людно? — поцікавився я, далі не знаючи, як і з чого почати потрібну мені розмову.

— Ми тут сидимо, бо я замовив столик, — пояснив співбесідник. — Усі столики замовлені, але — на пізніше, десь за годину народ почне стікатися. Цей, за яким ми сидимо, теж треба десь за півтори години звільнити.

— Усе так серйозно?

— А ви як думали?

Мого нового знайомого звали Антон Добрянський. Я запитав Люську, хто з її знайомих знає про наш шоу-бізнес якщо не все, то багато, і вона, не довго думаючи, назвала його прізвище. Прямий телефон довго давати не хотіла, але ж і я не останній лох, аби поспілкуватися з кимось потрібним мені через якусь там секретарку або піарщицю.

Добрянський кермував одним із найбільш потужних музичних телеканалів, однойменною FM-станцією, контролював спеціалізований глянцевий журнал, який видається в Україні за американською ліцензією, і кілька інтернет-ресурсів. Причому цими відомостями Люська обмежилася. Коли вона вигукнула в трубку: «Ти що, Вараво, Добрянського не знаєш?», я уявив собі її круглі очі і, чесне слово, мені на мить стало соромно. Ось такий я відсталий від життя, не знаю Добрянського.

Коли Люська перерахувала всі підзвітні моєму новому знайомому структури, відразу спрацювало: звідки гроші і хто їх через усі ці ресурси успішно відмиває. Подумавши трошки, вирішив — яка мені, на хрін, різниця! Зараз мені треба поговорити з компетентною людиною. Люська такою не була, інформація з Інтернету ні на що не наштовхувала.

Коли Добрянський відгукнувся, я тут же послався на Людмилу Корбут і несподівано для себе почув, як голос на тому боці дроту дещо змінився. Або в них щось особисте, або, і це більш імовірно, наша Люська цілком влаштовувала його наданням журналістських послуг. Я сказав: «Треба поговорити». Він відповів: «Ну, раз треба…», і призначив зустріч в одному з ресторанів «Козирної Карти»[11]. Приблизно уявляючи цінову політику, я завбачливо прихопив із собою суму, за яку в переході на Майдані можна випити десь сорок чашечок кави з автомата. Або двадцять чашечок з двадцятьма сосисками, загорнутими в тонкий, безбожно гарячий млинець.

Добрянський почав замовляти, і я зрозумів: із ввічливості спробую заплатити за себе, а потім дозволю йому себе пригостити.

— А що таке «Самундрі»?

— Салат. Креветки, морська капуста, різні там спеції.

— Значить, я купую в магазині за рогом півкіло креветок, готовий салат із морської капусти…

— У них тут постачання не з магазину за вашим рогом, а пряме. Це не свіжозаморожені продукти харчування і не напівфабрикати. Народ почав це розуміти, тому і столики замовляють. А мережа розширюється.

— Не знаю, не знаю… Щодня їсти за такі ціни…

— Не їжте, — Добрянський знизав плечима. — Вас Ігорем звати?

— Так точно.

— У якому полку служили?

— Я закосив від армії і пишаюся цим безмежно. «Так точно» — це щось типу приказки…

— Люблю всілякі приказки. Наприклад, тайм ітс мані. Час — це гроші, ву компрене?

Принесли віскі. Добрянський взяв свою склянку, погойдав у руці, слухаючи, як легенько тарабанять об його стінки крижані кругляші.

— Час — це гроші. Валяйте, в чому там справа.

— Микола Бобров.

— Він помер.

— Не новина.

— Про померлих — добре або нічого.