На шосе під Києвом чого тільки не трапляється…

Перевівши подих, я притиснувся до стовбура, виставив перед собою руку з пістолетом. У живу людину стріляти не доводилося, хоча в тирі практикувався як по стоячих, так і по рухомих мішенях. Ураховуючи критичність ситуації, я дивувався сам собі — не просто готовий палити в людину, а й при цьому поводжуся цілком професійно, навіть не забуваю в запалі гонитви зняти «тетешник» із запобіжника. Стріляти влучно в такій ситуації я навіть не мрію. Тут треба показати цим двом убивцям, що жертва теж може огризнутися. Це навряд чи відразу зупинить їх, проте змусить зважити на те, що «клієнт» озброєний.

Рука зрадницьки труситься. Від викиду адреналіну взагалі колотить усе тіло. Дуло наводжу просто на Плаща, навіть не намагаючись скільки-небудь влучно прицілитися. Пістолет гуляє разом із рукою, та все ж таки я тисну на спуск.

Дуло мого пістолета плюнуло вогнем. При цьому рука смикнулася, зрадницьки розтиснулася, пістолет випав мені під ноги. Зате потрібного ефекту я досяг: Плащ присів і кумедно порачкував убік, а Лисий — той взагалі з розгону впав на землю і перекотився, стрельнувши у відповідь. Отже, вони мене бояться! Ну, нехай так — побоюються. Тепер хоча б не пертимуть напролом, у психічну атаку.

Нахилившись і піднявши пістолет, я розвернувся і покульгав у глиб лісу.

Перелому нема. Там тільки вивих, з яким не дуже-то й побігаєш. Та й куди бігти, я не мав жодного поняття. Тутешні місця зовсім не безлюдні. Наткнутися на санаторій або чийсь заміський особняк із охороною — раз плюнути. Ось тільки не факт, що ця сама охорона вчасно прийде мені на допомогу. Тим більше не факт, що мої переслідувачі злякаються охорони. Мені раптом стукнуло в голову, що в обох таки можуть бути, навіть напевне є серйозні документи. Якщо не працівників міліції, то якоїсь приватної служби охорони. Те, що мені їх не показали, ще нічого не означає. Переді мною вони особливо й не крилися. Але якщо доведеться видряпувати мене з-під чийогось досить умовного захисту, такі документи дуже знадобляться.

До того ж, усі довколишні охоронці, кого б вони не охороняли і кому б не служили, мають одну дуже цінну рису характеру — вони ніколи не запитають зайвого і не поцікавляться тим, що виходить за межі їхніх службових обов’язків. Вони стережуть спокій депутатів та мільйонерів. Нічия більше особиста безпека їх зовсім не переймає.

Через біль у вивихнутій нозі рухатися між деревами зграбно я не міг. Час від часу озирався на бігу. Переслідувачі не відставали. Обох одразу я не бачив, але то з лівої, то з правої сторони майоріла постать. Притулившись до якогось соснового стовбура, я знову вистрілив, не цілячись. У відповідь ахнули постріли відразу з двох боків. Зціпивши зуби, я побіг далі.

Хоча побіг — це сильно сказано. Пошкоджена нога боліла, ступати на неї було неможливо, і мені доводилося, по суті, стрибати на одній правій, спираючись на п’яту лівої, мов на якийсь костур. Далеко я так не забіжу.

Ніби на підтвердження цих думок позаду знову бабахнуло, тепер — майже зовсім близько. Сахнувшись, аби вийти з імовірного сектора обстрілу, я раптово втратив опору під ногами. Земля кудись зникла, я шкереберть покотився кудись униз, де мене відразу вдарило щось під ребра.

Рівчак, на дні якого я оговтався, виявився не дуже глибоким. Нахромився я на суху гілку, що валялася в рівчаку, і куртка не дала завдати моєму тілу сильнішого, ніж синець, пошкодження. Рипнувшись, аби вилізти з рівчака, я зрозумів — діла не буде. Ліва нога відмовилася служити остаточно. Єдиний спосіб — рятуватися рачки, тільки далеко я так не втечу.

— Гей, ковбою, ти де? — почулося звідкись збоку. — Побігав — і харе! — це кричав Лисий. — Ми вже побачили, що ти крутий перець! Давай, вилазь! Тебе ніхто не буде вбивати, якщо ти вже так цього боїшся!

Найрозумніше в моїй ситуації — лежати тихо.

Я перевернувся на спину, якомога зручніше вмостившись на дні рівчака, стиснув руків’я пістолета обома руками і виставив зброю перед собою, зігнувши руки в ліктях, аби не так трусилися.

Гілки під ногами Лисого хрустіли вже майже поруч. Ще трохи — і його голомоза постать виросла на краю рівчака. Зупинившись, Лисий закрутив головою в різні боки. У темряві, та ще й на дні ями, мене з першого разу побачити важко. Та мисливець не збирається обходити її і йти далі. Це було б зовсім по-кіношному. Навпаки — рівчак приверне його увагу, просто мусить привернути. Зараз він опустить голову, гляне собі під ноги, придивиться…

Не знаю, чи встиг Лисий побачити мене до того, як я виставив уперед руки з пістолетом і двічі вистрілив.

Спеціально я не цілився — просто направив дуло в його бік. Ціль стояла так близько, що промахнутися означало лише те, що Бог зараз не на моєму боці. Таки на моєму: Лисий скрикнув, сіпнувся, зігнув ноги в колінах, поточився і впав просто на мене. Я ледь встиг відкотитися вбік — тіло гупнулося поруч, почувся стогін. Перехопивши пістолет правою рукою, я став на коліна і кілька разів ударив Лисого по обличчю. Стогін припинився, тіло піді мною обм’якло.

Не випускаючи пістолета з руки, я спритно подерся нагору. Що робитиму далі — не знав. Але чомусь здавалося — від одного мисливця кульгавому втекти буде легше, ніж від двох. Та й рівчак не здавався тим безпечним сховком, де можна пересидіти погоню.

Я не встиг вибратися — Плащ наспів сюди раніше, ніж моя голова вистромилася з рівчака. Він біг на крики та звуки пострілів.

Урятувало мене те, що переслідувач не встиг як слід роздивитися в темряві, що тут відбувається. Коли його ноги опинилися переді мною, я, відкинувши пістолет, відчайдушно рвонувся вперед, підбадьорюючи себе бойовим викриком, вчепився обома руками за ці ноги, шарпнув. Не чекаючи такого вінта з мого боку, Плащ завалився на землю, незграбно махнувши руками. Мить — і я вже опинився зверху, пальці намацали його очі, вдавили їх у череп. Мене ніхто не вчив такому прийому. Навіть не знаю, чи він десь прописаний. Я лише боровся за своє життя, і заради цього готовий був стріляти і рвати ворога зубами.

Коли в око встромляють пальця — це боляче. Плащ завив від болю, і, скориставшись цим, я сперся йому на груди коліньми. Замахнувшись, ударив обома руками, стиснувши пальці в замок. Вдаривши, хекнув, мов дроворуб. Тоді, знову замахнувшись, ще раз ударив.

Без сумніву, мій супротивник був більш тренованим. Скинути мене з себе такому, як він, завиграшки. Та на моєму боці були блискавичність, несподіванка, відчайдушність і непереборне бажання врятуватися.

Останнє — безвідмовна перевага навіть маленького гобіта над гобліном-одороблом.

Після п’ятого удару Плащ перестав опиратися, лише стогнав. Я зліз із нього, він тут же скотився на бік, затулив руками обличчя. Ліва нога боліла, та все ж таки я, спершись її п’ятою об землю, замахнувся і два рази влупив супротивнику по яйцях. Він заскавчав побитим собакою, зігнуті в колінах ноги потягнулися до живота, прикриваючи одночасно пошкоджене чоловіче хазяйство. Стукнувши його для певності ще раз, я підібрав свій пістолет і пошкутильгав у бік шосе, не озираючись.

Навіть якщо Плащ оклигає досить швидко, а поранення Лисого виявиться не надто тяжким, все одно в мене є фора щонайменше півгодини.

До траси дістався досить швидко. Перетнувши її, заліз у машину. Ключі стирчали в замку. Відкинувшись головою на спинку водійського крісла, помацав кишеню, перевіряючи мобільний. На місці. Витяг трубку з кишені, натиснув кнопку виклику. Дисплей підморгнув зеленим кольором — працює, зв’язок є. Та спочатку — подалі звідси.

Запустивши мотор і розвернувши машину, я подався назад, у бік Києва.

Я прокинувся, коли поїзд уже переїжджав Прут.

У голові трошки шуміло від випитого напередодні. До Чернівців дорога не близька, до того ж у моєму стані шифруватися навіть від випадкових пасажирів — цілком природно. Та все ж я думав, що від кількості випитого у вагоні-буфеті на ранок мені буде гірше і я не зможу довести до якого-небудь кінця справу, заради якої поїхав на Буковину. Знав це — та все одно не міг зупинитися. Хотілося швидше зняти напругу останніх днів, залізти на свою улюблену верхню полицю плацкартного вагона, закутатися з головою, повернутися обличчям до стіни і віддатися цілком на милість дороги.