— Бачите? — Кнуров кивнув на друга. — Розійшовся. Він правий, у принципі. Бобров на це заявляв: «Фолк-рок грає кожен, кому в голову зайде. Якщо обхіпхопити версію якого-небудь вірша з репертуару класика української радянської літератури, це буде як мінімум прикольно». Прикольно, розумієте? Ми повинні були, за задумом продюсера Боброва, ламати себе і грати прикольну музику! Тому, до речі, «Свинарка і Пастух» — щось типу старої казки на новий лад.

— Не думаю, щоб така музика стала, як ви кажете, форматом, швидше за мелодійний рок, — засумнівався я.

— Ха! — знову ляснув себе по стегнах Кнуров. — Щоб ви знали: «прикольно» — єдиний формат і єдине правило в нашій країні! Тому ми так швидко почали потрапляти в ротації на ефемках та музичних каналах. Нам давали ефіри, бо все це — прикольно! Перше бабло за це почало приходити вже через чотири місяці після того, як першу пісню прокрутили по радіо. Тільки до альбому справа не дійшла, ми вчасно зупинилися. Одне діло — коли таку хрінь час від часу слухаєш в ефірі і бачиш у телевізорі, інше — коли є диск та відповідний імідж. Більше ніхто ніколи нічого нормального нам не запропонує. Це ж «Свинарка і Пастух», два клоуни, вони топчуть класику ногами, і все це називається «сучасним звучанням» та «переосмисленням». З нами різні патріотичні організації судитися збиралися. Нічого в них, правда, не вийшло, тільки рейтинги «Свинарки з Пастухом» підняли. Боброву вигідно. Коротше, — Кнуров знову налив собі та Пастушенкові. — Дізнався я різні там нюанси. Знайшов шпаринку: поки музичний альбом не зведений до кінця і не оформлений як власність продюсера Боброва, ми як музиканти і автори мали право забрати весь матеріал. Або заборонити його використовувати. Бобров почав буянити, вимагати відступного. Мовляв, я бабло на вас витрачав, тепер ви мені винні.

— Во! — Пастушенко скрутив спочатку дулю, потім показав середнього пальця, тоді зігнув руку в лікті, потому випив і, нарешті, перехрестився. — Усі концерти ми чесно відпрацювали. На кліпи та треки не претендували, хай подавиться. Раз не буде альбому — то й не буде. Від «Свинарки та Пастуха» нічого не лишилося. Побули «зірками» кілька місяців — і харе! Спробували з іншим продюсером, той запропонував по клубах грати, на корпоративних вечірках. Не наше… Ну, тепер, значить, ми вже три останніх роки називаємося «Корпорація». Кому треба — той нас знає. Нічьо, живемо. Ось бабла нарубаємо, вкладемо в цю хату, зафінаримо тут студійку звукозапису — нічьо! Прорвемось!

Я заплющив очі, аби впорядкувати все, що почув. Видно, зрозумівши мене, Кнуров підсумував:

— Тепер розумієте: покійний Бобров любив ламати своїх артистів. Не буквально, не об коліно. Просто ставив перед фактом: «Будеш робити не що хочеш ти, а чого хочу я». Не він тебе ламає — артист переламує себе сам. І це Бобров подавав, наче подвиг. Міняйте себе, говорив, учіться бути іншими, пристосовуйтесь, працюйте не тільки на публіку, а й для публіки. Покажіть самі собі інших себе, ось таке вигадючував. Якщо хтось починав кривитися, у хід ішла важка артилерія — бабло. Мовляв, на тому, що ви робите, грошей не заробиш. А я, Бобров, хочу вам допомогти. Вірний заробіток плюс статус «зірки». Хто від такого відмовиться?

— Але ж люди від нього йшли косяками, — зауважив я.

— Вірно. Хто раніше, хто — пізніше. Він не хотів нічого розуміти. Як це так: він робить когось відомим та багатим, а вихованці замість «дякую» серуть у борщ, розривають контракти, своєї вигоди не бачать. Ось така музика, Ігоре, — зітхнув Кнуров.

За спиною в мене почувся якийсь рух, і на кухню зазирнула заспана, розкуйовджена, закутана в старий потертий чоловічий махровий халат дівчина. Праву брову прикрашали два кульчики.

— Бухаєте? — позітхнула вона.

— Згинь на хрін, — роздратовано шугнув її Пастушенко.

— Поспи ще, кицю, — переклав другове прохання Кнуров.

— Мудаки, — зробила висновок дівчина, почухала лоба над сережками і зникла в надрах будинку.

Я провів її зацікавленим поглядом, потім зиркнув на годинник.

— Ну, пом’янули. Дякую, що не вигнали і трохи прояснили всю цю вашу кухню. Ось тільки ще одне: ви думаєте, Сонцеву ваш колишній продюсер теж ламає?

— Ми нічого не думаємо про галіму попсу, — Пастушенко глипнув на мене поглядом хижака.

— Не знаю, — щиро відповів Кнуров. — Чесне слово, нам Анжела Сонцева зовсім не цікава. Голос класний, личко гламурне, у голові — тирса. Може, саме таке поєднання Бобрику потрібне. Безголові не бунтуватимуть, а це для нього актуально.

— Панки хой! — Пастушенко помахав мені складеним із вказівного та середнього пальця знаком «V».

Мені нічого не лишалося, як попрощатися з «Корпорацією».

Проходячи до виходу, я побачив ту саму дівчину, вигнану хлопцями далі від чоловічої розмови. Вона стояла в меншій кімнаті біля вікна, спиною до мене, зовсім гола, і прилаштовувала на голові навушники.

Чим більше я думав про всю цю історію, тим більше розумів — я лізу справді не в свої справи.

Усе, що мені вдалося почути від людей, так чи інакше причетних до музичного бізнесу, до жодних притомних висновків не приводило та на жодні роздуми не наводило. Можливо, аби я займався подібними темами постійно та професійно, або хоча б цікавився ними, користі від усього цього могло бути більше. Принаймні, я знав би, де шукати конкретні відповіді на конкретні запитання.

Поки що я сам собі нагадував потенційного вихованця продюсера Миколи Боброва — займався справами, якими не вмів і не дуже-то хотів. Правда, у реальних Бобрових вихованців був сумнівний, та попри все — залізний аргумент на своє виправдання. Усе це — лише для заробітку, не ми такі — життя таке, піпл хаває, закони шоу-бізнесу тощо. У мене ж не було поки що жодного пояснення власним діям. Я тицявся навмання, немов сліпе мокроносе цуценя, і не знав, для чого я це роблю, кому це потрібно і — будемо цинічними в дусі часу — хто за це все в результаті заплатить.

Але була в усьому цьому якась дивна логіка.

Чому я почав цікавитися шоу-бізнесом, його звичаями та потерпілими від дії його законів?

Тому, що поп-співачка Анжела Сонцева з властивою для неї легковажністю провела ніч у ліжку з першим-ліпшим новим знайомим, потім потрапила в аварію, потім не впізнала цього першого-ліпшого знайомого, хоча всіх інших упізнає і з головою в неї повний порядок.

Тому, що продюсер поп-співачки Микола Бобров не помер від передозування наркотиків, а, швидше за все, загинув при нез’ясованих досі обставинах.

Нарешті, тому, що вияв активної зацікавленості персоною поп-співачки Анжели Сонцевої з мого боку вилився в реальні телефонні погрози з невідомого боку. Для журналіста, який свого часу зробив собі ім’я на кримінальних темах, цих причин із головою вистачить.

Здається, цього вистачає, аби далі тицятися своїм мокрим носом у довільному напрямку.

Тому я знайшов серед завалу прямокутних цупких карток візитку прес-секретаря президента фінансової групи «Південь» Григорія Захаревича і набрав номер.

— Добрий день, Світлано. Вас турбує Ігор Варава.

— Уже вечір, — у тоні Світлани — ввічлива сухість.

— Ну, значить вечір. Шеф ваш у Києві?

— Поняття не маю.

— Світлано, побійтеся Бога! Ви керуєте його зв’язками з громадськістю — і не знаєте, чи шеф у Києві?

— Я не знаю, пане Вараво, чи Григорій Юхимович у Києві для вас.

— Отакої. Я знову в чорному списку?

— А вас із нього не викреслюють після того, як ви перебрехали слова пана Захаревича.

— Світлано, ви ж працювали в пресі і прекрасно розумієте — нічого я не перебрехав. Я лише скоротив його фразу до одного речення: «Великий бізнес в Україні пов’язаний з великим криміналом настільки, наскільки того хоче сам кримінал». Фраза записана на диктофон.

— Ага. Потім ви дописали від себе: мільйонер Захаревич погоджується, що суто кримінальні схеми можуть видозмінюватися і вливатися в суто бізнесові.

— Це було лише моє припущення, не більше.