Нікуди особливо не поспішаючи, до кави я дістався близько десятої. У фойє, як завжди, гриміла музика з динаміків. Працівники, а раз так — то і відвідувачі слухали якусь FM-ку, причому я ніколи не намагався запам’ятати, яку, не намагався визначити, люблять тут слухати якесь конкретне радіо, просто ганяють його по хвилях, зупиняючись довільно, чи кожного дня для цікавості міняють хвилю. Як би там не було, новини передавали практично всюди. Тому я виймав готову каву з автомата під повідомлення:

— Десята ранку в Україні, на нашій хвилі — головні новини на цей час!

Подмухавши на гаряче, я зробив перший ковток.

— За останніми повідомленнями, життя відомої співачки Анжели Сонцевої — в повній безпеці.

Я обпік губи і ледь не впустив паперовий стаканчик.

— Як уже повідомлялося, сьогодні на початку сьомої години ранку Анжела Сонцева потрапила в автомобільну аварію. Її автомобіль, за кермом якого сиділа вона сама, врізався в дерево на трасі неподалік від Гостомеля. Силою удару співачку викинуло через лобове скло. Скалки скла сильно пошкодили обличчя, до того ж Анжела від удару втратила свідомість. Свідків аварії не було, потерпілу доправили до найближчої лікарні випадкові люди, які саме проїздили в бік Києва від Ірпеня.

Я зім’яв стаканчик, розливши каву на джинси та трошки опікши руку. На мене ніхто не звертав уваги.

— За попередніми даними, отриманими від прес-центру столичного управління ДАІ, Анжела Сонцева не впоралася з керуванням на слизькій після дощу дорозі. Досвідченим водієм вона не була — права отримала лише п’ять місяців тому. До того ж співачка порушила правила, не пристебнувшись пасом безпеки та їдучи з перевищенням швидкості.

Я пошукав очима смітник, підійшов і викинув туди зіжмаканий стаканчик. Руку витер об джинси.

— Ймовірно, Анжела Сонцева поверталася додому. Співачка мешкає в містечку Буча у власному будинку. Де вона була напередодні, поки що невідомо. Принаймні, продюсер співачки Микола Бобров цю пригоду ніяк не коментує. Натомість лікарі заспокоюють усіх шанувальників Анжели Сонцевої: крім численних подряпин на обличчі, серйозних ушкоджень у неї немає. До інших новин…

Інші новини я вже не слухав.

На ловця і звір біжить.

Так потрібна мені зараз Люська Корбут подзвонила десь хвилин через п’ять після того, як я ввімкнув мобільний. Саме в цей час я поволі просувався від цирку вгору бульваром Шевченка і, якби вдалося не засісти десь остаточно, до одинадцятої міг би дістатися до офісу в район Республіканського стадіону.

— Що таке, Вараво?

— А що таке? Нічого особливого. Ти щось хочеш почути?

— Вимкни дурня! Мало того, що мене вчора кинув, так ще з Сонечком щось зробив!

— По-перше, не кричи. Бо тебе всі чують.

— Ніхто мене не чує, поруч нема зайвих вух. Я хіба зовсім уже квакнута?

— Тоді по-друге: ти де?

— А ти?

— Ми з тобою у відгадайку будемо гратися?

— Хтось із нас грається, так це точно! Якщо серйозно — ти де зараз? А, не важливо: можеш під’їхати кудись ближче до центру?

— Я вже близько.

— Тоді катай на Червоноармійську, тут «Кава-маркет», знаєш?

— Знаю. Коли буду, не готовий сказати, але вже їду до тебе.

Пощастило: за ботанічним садом рухатися стало дещо легше, і до призначеного Люською місця я дістався хвилин за двадцять. Вона вже сиділа в глибині залу і нетерпляче махала мені рукою.

— Ну?

— Що «ну»? — примостившись навпроти, я замовив нам каппуччіно і, коли офіціантка відійшла, запитально подивився на Люську. — Кажи.

— Це ти кажи.

— У нас не вікторина і не лохотрон. Що з Анжелою?

— Значить, ти чув. Подробиці знаєш?

— Ні. Там ще є якісь подробиці?

— Крім того, що в Інтернеті, — нічого. Я думала, ти мені скажеш щось ексклюзивне. Наприклад, звідки і чому вона гнала машину в таку рань по мокрому асфальту, не будучи при цьому гонщицею.

— Мені самому це цікаво.

— Вона ж поїхала з тобою, правильно?

— Хто ще це помітив?

— Практично всі! — Люська відмахнулася, наче від комара, замовкла на мить, підсовуючи до себе принесене каппуччіно, здмухнула намальовану на коричневій пінці квіточку, побовтала в чашці ложечкою. — Тільки всім, за великим рахунком, начхати. Комарницький погорював, звісно — «зірка» в нього на тусівці, а тоді на когось переключився. Ромка Барабаш нажлуктився, що гад, але говорив досить тверезі речі. Їх, у принципі, і без п’яного Ромки багато хто знає.

— Наприклад?

— Тільки без образ, добре? — Люська зробила великий ковток із чашки, облизнула пінку з губок. — Анжелка, кажуть, на передок того… Ну, слабувата… Але разом з тим перебірлива. Ні з ким із тусівки ніколи нікуди не піде.

— Тобто? — Я забув про свою чашку, напій злочинно холонув.

— З Бобриком спала, ну, тут зрозуміло. Тільки потім могла гайнути з першим-ліпшим знайомим, який до шоу-бізнесової тусні жодним боком не причетний. Серйозних стосунків ні з ким не тримала довго, та було пару кавалерів довше, ніж на ніч-дві. При бажанні можеш підняти світську хроніку, хоч у нашій газеті, хоч де. Дві історії точно обсмоктані, за одного кавалера навіть заміж збиралася, тільки потім горшки побили.

— Для чого мені це знати?

Люська уважно подивилася на мене.

— Ех, старий ти чортяка, Вараво… Розуму не набрався ні грама, скільки тебе знаю, а знаю років зо три так точно.

— У нас різні інтереси, — для чогось ляпнув я.

— Правильно, — легко погодилася Люська. — Тільки я — вільна жінка, а ти — самотній мужчина. Розлучений, правильно? Тому автоматично потрапляєш в поле інтересів таких, як я. Ти не на мій смак, не бійся! — Вона знову махнула рукою. — Такі, як ти, жінок не завойовують. Ви чекаєте, поки за вами побіжать, і в тих закохуєтеся з першого погляду, хоча душевна конституція в таких, як ти, — наче в носорогів. Вибач за прямоту…

— Нічого, валяй. У нас сьогодні день чесних новин.

— Ну, коротше, не приймай Анжелку близько до серця. Ти якраз її тип: суворий мовчазний тип, який від словосполучення «Анжела Сонцева» не пісяє кип’ятком у штанці. Слухай, тобі ж подобаються такі стосунки, чого ти?

— У нас не було жодних стосунків, — вичавив я із себе і, аби чимось зайнятися, почав пити захололий каппуччіно.

— Правильно. Але ж ти завівся? Завівся. Значить, ви поїхали до тебе, правильно?

— Чому я повинен тобі сповідатися?

— Ти мені нічого не повинен. Тільки після того, що ти почув, можеш ставитися до цієї пригоди спокійно. Саме як до пригоди. Нічого особистого, це в Сонечка спорт такий. Коли вона поїхала?

— Не знаю… Я спав…

— Заїздила?

— Знаєш що!

— Ша-ша-ша! — Люська виставила перед собою руки. — Більше не буду! Розбилася вона на своїй машині. Що це означає? Ви ж поїхали на твоїй…

— Дуже просто. Анжела збиралася так зробити: забрати зі стоянки перед тим клубом свою тачку і повернутися на ній додому чи куди там далі вона хотіла.

— Ти думав, що ви прокинетеся разом? — Моє мовчання вона сприйняла за позитивну відповідь. — Умикай таймер. Пригода сталася на початку восьмої, коли точно — не відомо. Живеш ти… де?

— Святошино. Академмістечко.

— Так, а сиділи ми майже на Подолі. Значить, коли їй треба було піднятися, аби привести себе в порядок, вийти від тебе, зловити таксі, приїхати туди, забрати свою тачку і, нарешті, поїхати на Бучу?

— Це дуже суттєво?

— Ви сварилися?

— Ні. Причини не було.

— Так, — задоволено мовила Люська. — Вдома її ніхто не чекав. Ви не сварилися. Бобрик випав в осад, навіть не звернув уваги, що підопічної десь нема. Сонечко вільна в своїх учинках. Тим не менше, вона не залишається в тебе до ранку, а підривається, коли ще темно, і кудись женеться, не стежачи за дорогою. Я за тебе думати повинна чи ти сам, яко кримінальний журналіст, зробиш якісь висновки?

Люська Корбут переможно подивилася на мене. І до мене, нарешті, дійшло, до чого вся ця розмова.