Біля дверей — нікого. Штовхнув, зайшов. Дивно, що біля Анжели нікого нема. Хто в таких випадках сидить біля відомої співачки? Подруга, мама, продюсер, директор, бойфренд? Ну, скажімо, останній за часом бойфренд — це я. Ще семи годин не минуло з того часу, як вона вибралася з мого ліжка. Раз так, то ось я, біля неї.

Анжела лежала на спині із заплющеними очима. Ліва рука під ковдрою, права — поверх казенного квітчастого підодіяльника. Обличчя забинтоване, і вона нагадує якусь мумію з фільмів-страшилок. Причому бинти закривають лице майже повністю, видно тільки нижню частину носа та нижній край підборіддя. Я уявив собі, як скалки впиваються в це гарне, мов намальоване, лице, і мені враз стало сумно. Доведеться витрачатися на пластичного хірурга, а значить, на сцену Анжела Сонцева вийде не раніше осені. А попереду ж літо, найбільш гастрольний цимес…

Анжела розплющила очі і подивилася на мене.

— Привіт, — я відсалютував їй букетом, поклав квіти на груди, пакет із фруктами поставив на тумбочку, для чогось запитав: — Зуби цілі? Банан угризеш?

Вона дивилася на мене мовчки. Очі, в яких я потонув учора, тепер були порожніми. У них не було ані радості, ані болю — зовсім нічого.

— Що сталося? Могла б штовхнути в бік, я б тебе відвіз, куди треба. Нічого б цього не було. А так втекла, наче прощавай-бувай…

Мовчання. Анжела буравила мене порожнім поглядом, і склалося враження, наче вона дивиться крізь мене.

— Ти як взагалі? — я ступив упритул до ліжка.

— Ти хто взагалі? — почулося у відповідь.

Я вкляк.

Запитання звучало зовсім щиро.

Не знаю, яка Сонцева співачка, бо такою музикою, як відомо, не цікавлюся, тим більше — не захоплююся. Зате можу точно сказати: актриса з неї поганенька. Учора, тікаючи з незнайомцем у ніч, Анжела не грала — їй справді було цікаво так зробити. Вона не намагалася мені сподобатися, поводила себе цілком природно. Якби вона тепер хотіла зіграти, що бачить мене вперше, в неї б це не вийшло. Що-що, а показне акторство я за п’ятнадцять років роботи, котра полягає в щоденному спілкуванні з абсолютно різними людьми, відрізняти навчився.

Анжела Сонцева не придурюється. Вона справді мене не впізнає. Або не може впізнати.

Дивно. Медсестра щойно переконувала: з головою в потерпілої все в порядку, знає, хто вона і все та всіх довкола впізнає. Події оцінює адекватно. До того ж даішний приятель підтвердив її цілковиту притомність: відмовилася писати жодну заяву при наявності пошкоджень машини, навіть вичерпно пояснила, звідки вони взялися.

Поки ці думки роїлися в моїй голові, погляд Анжели змінився, ставши з порожнього досить осмисленим. Тільки від цієї осмисленості мені легше не зробилося.

— Ти… Ви хто такий і як тут опинилися?

Не бреше. Вона абсолютно щиро не впізнає мене. Так поводить себе будь-яка, не конче потерпіла в автомобільній аварії людина, спокій якої порушує незнайомець. Враховуючи те, що Анжела Сонцева — не просто пересічна потерпіла, а все ж таки відома поп-співачка, поява біля її лікарняного ліжка незнайомого чоловіка, нехай навіть із квітами та бананами, тим більше не бажана і особливо бентежить.

— Анжело… Ну… Я Ігор, — нічого дурнішого сказати не придумав, але все одно говорив далі: — Ігор Варава. Забула?

Анжела сіла на ліжку, підтягнула ковдру до плечей, мій букет скотився на підлогу. Якийсь час вона мовчки дивилася на мене, а потім несподівано дзвінким як для хворої голосом крикнула:

— Хто-небудь! Дівчата! Якого чорта!

Я позадкував. Тепер її очі випромінювали ненависть і переляк одночасно. Якби обличчя не було сховане під шаром бинтів, я б міг точно сказати: воно розпашіло. Лють, як і переляк, так вправно не здатна зіграти навіть професійна актриса. Якою Сонцева точно не була.

Що за хрінь тут відбувається?

Я відкрив рота, аби спробувати все пояснити, та в цей момент до палати вбігла моя знайома чергова сестра, ще дві сестрички і бородатий лікар у халаті.

— Просила ж! Як людей просила! — бушувала Анжела, уже не дивлячись на мене. — Хто це? Для чого ви пускаєте сторонніх? Хіба не зрозуміло було сказано?!

Лікар гнівно глянув на чергову, двоє інших медсестер тим часом заступили пацієнтку від мене.

— Це ж Ігор Петрович… — злякано пробелькотіла чергова. — Він же…

— Я знаю, хто він! — Бородатий наголосив на слові «хто». — Вас же попередили: сторонніх до Сонцевої не пускати!

— Він сказав — вони знайомі!

— Я його не знаю! — вигукнула Анжела. — Я взагалі втомилася тут із вами! Дайте телефон, мені вже цей прохідний двір у печінках!

— Ну для чого ви збрехали, Ігоре Петровичу? — чергова докоряла мені щиро, і мені здалося — віднині я для неї, та й для всієї травматології, вмер.

Виправдовуватися і щось комусь пояснювати зовсім не хотілося. Тим більше, що на кожне моє слово буде щире Анжелине «не знаю». Тому найкращий вихід із цієї ситуації — розвернутися й піти, пробуркотівши вибачення. Хоча я навіть не знав, за що зараз вибачався. І все ж таки в дверях не стримався — кинув через плече:

— Хоч фруктів поїжте.

Уже в коридорі, прямуючи до виходу й почуваючи себе солдатом російської царської армії, якого проганяють крізь стрій і луплять шомполами, почув навздогін істеричне Анжелине:

— Заберіть хтось цю гидоту! І дайте, нарешті, телефон!

Я не люблю, коли мене звідкись виганяють.

Розвиваючи цю тему, можна прийти до висновку, що я не люблю свою професію. Бо кожного журналіста, навіть якщо він не прагне нікого ні в чому ні звинуватити, ні зібрати намисто смажених фактів, ні знайти чергову сенсацію, обов’язково хоч раз у житті кудись не пустять або звідкись виженуть. Не тому, що його писок комусь не сподобається, а тому, що він — журналіст. І будь-який, навіть невинний фактик завжди знайде як використати для власної потреби, читай — власного заробітку.

Мало кому хочеться давати журналістам заробити, та ще й залишитися при цьому винними — пропустили інформацію, допустили її до загальних вух, винесли сміття з хати, розляпали корпоративну таємницю тощо. Тут я нічого не зроблю: хто ж винен, коли нас так сприймають…

Тільки це не значить, що така ситуація мені подобається і я мушу сприймати її за побічні ефекти від своєї роботи.

Від’їхавши від лікарні, я вже за десять хвилин хотів рішуче зробити поліцейський розворот і повернутися назад. Я мусив довести всім, хто бачив мою ганьбу: ми з Анжелою Сонцевою знайомі, просто кілька останніх годин до аварії чомусь випали, стерлися з її пам’яті. Я тут же, в присутності того бородатого лікаря, розпитаю її, що вона робила вчора ввечері, де була, кого бачила. І або переконаю всіх, що аварія не минула для Анжели зовсім уже безслідно, змусивши медиків підкоригувати процес лікування і не зациклюватися на пошкодженому обличчі, або переконаюся сам — вона не пам’ятає або чомусь не хоче пригадувати саме мене, Ігоря Вараву.

Чому? Що між нами сталося такого, чого треба соромитися і що треба приховувати молодій незаміжній жінці? Тим більше, як стверджує Люська Корбут, серед колег по шоу-бізнесу і журналістської братії, котра пише про цей світ, Сонцева має певну репутацію. Хоча саме така поведінка аж ніяк не позначається негативно на іміджі артиста. Навпаки — подібна смаженина і жовтизна служать додатковою рекламою.

Але я не повернувся лише з однієї причини: у щирості Анжелиної поведінки не було сумнівів.

Вона не впізнала мене не тому, що не захотіла чи мала щось проти мене. А тому, що справді не впізнала. Їй здалося — вона бачить мене вперше, отже, я — нахабний настирний прихильник, до того ж не з категорії респектабельних дядечків. Отже, встановлювати істину просто тут, зараз, і мало не силою змушувати Анжелу згадати все не було жодного сенсу.

Однак це не означає, що встановлювати істину взагалі не треба. Довкола цієї рядової, на перший погляд, і не найстрашнішої в світі дорожньо-транспортної пригоди вже кубляться якісь дрібні непорозуміння. У першу чергу — зникнення із загального поля зору цигарок із травою, які я особисто бачив і запах яких особисто нюхав. Але якби потерпіла просто сказала, що не хоче мене бачити, я б зрозумів і не набридав, переконавшись, що принаймні життя її в безпеці.