Справді, щойно ставши на тротуар, я відразу побачив праворуч від себе, метрах в двадцяти, поворот. Там саме зникла якась компанія, і я, засунувши руки в кишені куртки, посунув у той же бік.

Повернувши праворуч, дійсно побачив невеличкий дворик, затиснутий углибині між двома будинками, які утворювали літеру «Z», і типовим міні-маркетом, уже зачиненим о цій порі.

Помічена мною компанія пішла прямо, до освітлених вікон багатоповерхівок. У майже темному дворику вгадувалася одинока постать.

Мені чим далі, тим більше ставало не по собі. Та розуміючи, що зараз саме та ситуація, коли відступати нема коли і нема куди, я глибше втопив руки в кишені і рушив просто на незнайомця. Той, у свою чергу, пішов назустріч мені. Коли ми порівнялися, я побачив перед собою зовсім молодого хлопчину в «косусі» — клепаній шкіряній куртці з косою «блискавкою», вдягнутій поверх спортивного светра з каптуром. Каптур хлопець натягнув на голову, його краї частково ховали обличчя.

— Де тебе носить? — процідив хлопець крізь зуби.

— Нічого собі заявочки! — обурився я. — Сиджу там, де домовлялися. Чекаю, наче поц якийсь… А у вас тут дитячий садок, блін, причому не старша група навіть. Ясельна… Ти хто взагалі?

— Яка різниця? — буркнув хлопець, сторожко роззираючись в різні боки і втягуючи голову в плечі.

— Я з Наталкою зустрітися хотів…

— Нічого не знаю, — коротко сказав хлопець, знову озирнувся, порився в кишені, щось витяг і простягнув мені. — Тримай. Тільки ховай відразу, чуваче.

У напівтемряві я встиг лише розгледіти якийсь білий паперовий конвертик. Почав розгортати, та хлопець випередив мій рух, цикнув:

— Не тут! Ховай, потім роздивишся! Ховай, кажу!

Перейнятий його настроєм, я заховав конвертик у задню кишеню джинсів.

— Так. Тепер що?

— Тепер? Нічого, — якось загадково відповів хлопець і ще сильніше втягнув голову в плечі. — Ладно. Бувай, чуваче.

Просто на моїх очах він повернувся і спочатку пішов, а потім — підтюпцем побіг далі від мене.

Не встиг я ще переварити цю дивну зустріч, як звідкись збоку до мене майнули дві тіні. Ще не розуміючи, що відбувається, та інтуїтивно відчуваючи серйозну небезпеку, я шарпнувся набік і кинувся тікати, намагаючись одним сильним ривком дістатися освітленої вулиці. Та один із тих, хто гнався за мною, виявився спритнішим — від поштовху в спину я полетів назустріч асфальту, і лише вчасно виставлені вперед руки врятували обличчя від доторку до його шершавої поверхні.

Згори мене миттю осідлали. Сильним і професійним рухом шарпонули праву руку догори, вивертаючи суглоб. Від різкого болю в очах відразу стало темно, я не стримав крику. Тим часом безцеремонно шарпонули ліву руку. Зап’ясток міцно обхопило кільце холодної сталі, клац — і руки за спиною скували кайданками. Я все ж таки спробував рипнутися, та міцна широка рука лягла на мою маківку, із силою вкарбовуючи лобом та носом в асфальт.

Здалося, ніс повністю розплився по обличчю. І тепер це не людський ніс, а щонайменше пласке свиняче рило. З нього відразу щось потекло, очевидно — кров, хоча, можливо, і юшка. Ворожа рука мазнула мене обличчям об вологий асфальт, після чого сильним рвучким рухом мене перевернули на спину.

Очі засліпнули від спрямованого в них до болю яскравого променя ліхтарика. Я далі не бачив нападників. Зате почув над собою різкий грубий голос:

— Здоров! Попався, голуба!

— Я журналіст! Документи в кишені! — Хто б це не був, попередження мусило подіяти.

— А я принцеса Діана! — крикнув інший голос, такий самий злобний. — Вставай, козел, зараз поїдемо в редакцію! Пару статейок нам напишеш!

Перш ніж схопити мене за комір куртки і підняти на коліна, кожен із напасників відважив мені по парі відчутних копняків по боках. Це якраз був той випадок, коли кричати від болю не соромно, і я кричав, вив, стогнав, за що хльостко отримав по губах. Тепер текло не тільки з носа, а й з рота — верхню губу розсікли.

Поставивши мене на коліна, напасники раптом перестали тримати, і на рівні ноги я худо-бідно звівся сам. Переді мною стояло двоє міцних хлопців, безбарвно одягнених та коротко стрижених. Лице одного з них було витягнуте і робило його схожим на тхора. Писок його товариша нагадував млинець або, коли точніше, вірменський лаваш — пласке, неправильної форми. Аби відразу зняти всі питання, людина-тхір тицьнув мені під розбитого носа міліцейську корочку. Прізвища я не роздивився.

— Міліція! Відділ боротьби з незаконним обігом наркотиків! Усе ясно?

— Ясно, — дивно, але я зрадів, що це лише менти. — Ви з районного відділу? Подзвоніть у міське управління, майору Хмарі. Моє прізвище Варава, він знає. Чуєте? Подзвоніть…

Людина-лаваш, коротко замахнувшись, утопив свій кулак розміром з невеличку гирку мені в живіт. Дихання перехопило, і якби людина-тхір не підхопив мене, я б знову опинився на асфальті.

— Тепер і ми твоє прізвище знаємо. Ти нам не тільки прізвище — ти нам усю свою мережу зараз здаси.

— Хлопці, яку мережу, ви що? — я закашлявся, підняв скуті руки, рукавом витер розбитий ніс. — Хмара вам усе пояснить, я журналіст…

— Зараз усе перевіримо, — несподівано лагідно промовив людина-тхір. — Ходи з нами, на машинці покатаємося.

Про те, що моя машина стоїть тут поруч, я в останній момент вирішив їм не говорити.

Запхали мене не в «канарейку», а всередину непоказного старенького «жигуля».

Ледве я встиг роздивитися марку машини, як ззаду на голову мені натягнули плетену шапочку, розтягнувши її до самого підборіддя. Після того рвучко смикнули за руки, сіпнувши їх догори і мало не вивернувши з суглобів. Я без того нічого не бачив, а ще й від різкого болю потемніло в очах. Сильний удар по нирках довершив екзекуцію: я покірно засунувся на заднє сидіння.

Конвоїри притиснули мене з обох боків. Значить, за кермом сидів ще один. Кривлячись від болю, я знову повторив своє прохання: подзвонити майорові Хмарі з міського управління, відділ боротьби з незаконним обігом наркотиків. Думав, мені знову заткнуть рота ударом, проте цього разу обійшлося.

— Майор Володимир Хмара! — вигукнув я ще раз. — Вуха позакладало? Перевірте, ви зобов’язані встановити мою особу!

— Нічого ми не зобов’язані, — прогудів над головою голос людини-лаваша. — А ось у кого вуха позакладало, ми зараз перевіримо, — мені відважили потиличника. — Добре чуєш?

Я вирішив поки що мовчати. Натягнута на обличчя шапочка не вселяла жодних надій на можливість викрутитися з несподіваної халепи з мінімальними втратами. Легким переляком відбутися не вийде. А в тому, що менти намагалися налякати мене, сумнівів уже не було жодних.

Скільки ми їхали — не знаю. Навіть не намагався, як персонажі детективних романів, рахувати праві та ліві повороти. Нарешті машина зупинилася, мене витягли, підхопили під руки і не повели — потягли вперед, не даючи можливості навіть перебирати ногами. Сходинки… Одна, дві, три… Поріг… Навіть через товщу плетеної шапочки я відчув знайомий казенний запах, який ні з чим сплутати не можна. Усі міліцейські відділки нашої країни пахнуть однаково, і попри це їхні аромати — ексклюзивні.

З моєї голови зірвали шапочку. Так і є — міліцейський відділок. Черговий за склом, за його спиною — молоденький мордатий сержант з автоматом на плечі. Нашій появі вони зовсім не здивувалися, черговий навіть відсалютував моїм конвоїрам:

— Допомога потрібна?

— Йому чи нам? — З тону людини-тхора я зрозумів: це він так жартує.

— Оформляти будемо? — байдуже поцікавився черговий.

— Для чого? Ми поки що просто з людиною поговоримо, — відповів людина-тхір, і мені стало зовсім кепсько.

Схопили на вулиці. Нічого не пояснили. Побили. Везли кудись із закритим обличчям. Тепер навіть не фіксують факту мого затримання. Хоча план із затримань ще ніхто не відміняв. Значить, я в них позаплановий, надплановий, називайте, як хочете. Головне — моє затримання і перебування в міліції ніде не зазначать офіційно. Отже, всього цього зі мною де-факто не відбувалося. У цей самий час я міг бути де завгодно. І потім не зможу нікому нічого довести.