Павло зупинився перед дверима свого кабінету й чомусь подумав, що старі жовтаві двері хоча б дратували його, настроювали на робочий лад (сердитому працювалося краще), а цей строгий сірий квадрат був схожий на люк герметичної камери, де мав проводитися незвичний експеримент.

«Побачимо, що ми тут натворимо», — скептично подумав про себе, переступаючи поріг.

Тієї ж хвилини озвався телефон прямого зв’язку з директором інституту.

«Кудись зараз посватає», — вирішив Павло, підіймаючи трубку.

— Зайди, — звелів Урбан.

— З чим?

— Порадимось.

Острожний роздягнувся, пригладив коротке волосся, вкинув до кишені вузький чорний блокнот.

Сухенький, з колючим поглядом сірих очей Урбан привітно кивнув Острожному, показуючи рукою на крісло біля приставного столу. Ніяково, мов соромлячись самого себе, усміхнувся, схиляючи набік лобату голову. Тихенько прокашлявся:

— Сватать тебе будемо, Павле Романовичу. Хотіли без тебе тебе оженити, та я вперся.

— Я оце йшов до вас і теж думав про сватання.

— Доведеться у прийми йти. На рік-два. За океан. — Приязно подивився, примирливо додав: — Характер у тебе їжакуватий. Знаю. Та то на краще. Головне, що там ти — свій чоловік.

— У Штати?

— У Сполучені. Створюється експериментальна лабораторія, де працюватимуть учені з десяти країн. Для нас зарезервували одне місце. І на тім спасибі. Не можна втрачати контакту з великими вченими світу.

— Чому б нам не спробувати організувати щось подібне на базі власного інституту?

— Поки це недозволена розкіш. А там гуртові гроші, там легше експериментувати. Нам з цього тільки вигода. Це ідея ЮНЕСКО. Доводиться погоджуватися й з тим, що територію нам не вибирати. База там готувалася давно і з великим прицілом. Пропонується організувати щось на зразок колективного розуму, вільного від політики, взаємин між країнами і упередженого ставлення до інших націй. Такої стерильності ще не було. Але попрацювати в товаристві провідних учених світу — це, напевне, мрія кожного фізика з будь-якого континенту.

— Коли їхати?

— Не так і спішно, але все залежить від тебе.

— Не розумію.

— Туди беруть тільки жонатих. Та, мабуть і правильно, бо доведеться жити майже в пустелі. Так мене попередили.

— Жити біля суперприскорювача. Могли б на вертольотах возити, — зауважив Павло, згадуючи, як на одному з симпозіумів американці хвалилися побудувати найбільший науковий центр у пустелі.

Урбан мовчки кивнув головою й невдоволено подивився на селекторну установку, де з нуднуватим зумером переморгувалися жовтавими вогниками кілька клавіш.

— Отак цілий день, — мовив до Острожного, не чекаючи на співчуття. — Я уже не вчений, а головний диспетчер. І не знаю, як здихатися цього ярма. Просився в лабораторію — не пускають. Почну наполягати — виженуть на пенсію. — Урбан розсміявся тим холодним саркастичним сміхом, од якого Павла завжди марудило. — І знаєш, на цій посаді дуже зручно тримати не молодих, а таких, як я: авторитет, досвід! А не догодив — на заслужений. З оплесками і промовами. Ніколи не міняй, Павле, звання вченого на кар’єру керівника. Це — кінець. Керівником, щоб ти, знав, теж треба народитися.

Павло знав, що Урбан завідував кафедрою в університеті, там одержував платню, а тут працював безкоштовно, бо й став директором лише на догоду Академії. «Прийшов, бо я тут починав і не хочу, щоб у цьому кріслі сидів той, хто думатиме не про вчених і науку, а про підходящі для себе кадри. Розжене думаючих і набере уштивих з перспективою росту», — сповідався колись при Павлові на вченій раді Урбан. Про все це Павло згадав, радіючи за невситимого до життя вченого.

— У нас тут усі поза твоєю спиною шепчуться, а я у вічі скажу… Зайди до нас сьогодні з Катею. На чай. Інакше тебе ніхто не женить, — лукавенько підморгнув Павлові й кивнув на прощання, проводжаючи поглядом Острожного до дверей. «Може, хоч так від директорського крісла врятується, — подумав про Павла, знаючи, що сам хотів рекомендувати Острожного на своє дубове крісельце. Невдоволено насупився, заперечуючи власним забаганкам. — Талантові майже завжди потрібна нянька. Жаль, у мене її не було», — зітхнув і механічно натиснув клавішу з пульсуючим вогником.

Перебираючи на столі папери, Павло побачив невеличкий аркушик з чиїмись каракулями. «Віра Петрівна», — прочитав унизу. — «Прибиральниця», — зрадів чомусь. «Павко, не розкидайся добром, бо його ж робив хтось. Просто шкода викидати. Коробку ту чорну я поклала тобі в стіл. Дякувати мені не треба, така в мене робота». Павло часто зустрічав подібні записки од Віри Петрівни, яку знав ще студентом. Тоді вона підгодовувала його домашніми пиріжками з печінкою й казала, що то найкращий харч для розуму. Досі називала Павкою, і Острожний не без хвилювання згадував той день, коли Віра Петрівна знайшла його в лабораторії й сказала: «Іди сюди. — Поклала на стіл пиріжки, хліб, ковбасу, поставила чай у термосі. — З’їж, Павко. Щоб мій Андрій там голоду не знав, — мовила, пересилюючи сльози, й запитала, витираючи чашку тремтячою серветкою: — Як по-твоєму, є той світ чи брешуть попи?» — «Є пам’ять серця, Віро Петрівно. Обов’язково треба, щоб людину хтось згадував. Довго й добром пам’ятав». — «Спасибі ж тобі, а то й жити самотою не хотілося. Андрія більше нікому пам’ятати. Син з фронту не прийшов. І оженитись ще не встиг. Сама я тепер…»

— Один у нас світ, як і життя, — сказав упроголос Павло, а з думки не йшла Катя, без якої не міг уявити собі і дня свого життя. — «Чи маю я право приректи Катю, дівчину, у якої за плечима крила таланту, на усамітнення в чужій стороні? Маю. Бо Катя — жінка і вибрала мене в цьому житті».

Острожний відчув, що сьогодні нарешті настав той день, коли треба узяти відгул за дні й ночі солодкого самозречення — перебування в лабораторії. Швидко одягнувся й вийшов. Повернув до приймальної директора, сказав Люсі:

— Сьогодні мене не буде. Урбан знає.

— Це правда, Павле Романовичу, що ви їдете в Штати? — не стрималася секретарка.

— У Сполучені, - холодно підтвердив Павло, бо весь був у своїх думках.

— А як же Катя Нещерет?

— Беру з собою, — притишуючи голос, спокійно і твердо відповів Павло.

«Таки правду казав Урбан, — признався собі, йдучи вулицею. — Усі знають про Катю. А чи знають, як потрібна вона мені? Просто, мабуть, осуджують, що вибрав балерину, а не з своїх. Тепер будуть знати. Сьогодні все їй скажу. Вона чекає. Вона готова на все. Я це знаю і не маю права позбавляти її щастя бути моєю».

— Літак прибуває в аеропорт Хартсфілд, — оголосила стюардеса, тримаючи поперед себе чорну кульку мікрофона. — Температура в Атланті плюс двадцять. — Стюардеса глянула вздовж салону, потім граційно підійшла до подружжя Острожних, схилилася й сказала Павлові: — У холі «Інтурист» вас чекають містер Макларен і міс Куант.

Павло був приємно вражений цією звісткою і вдячно кивнув головою. Озирнувся й глянув зблизька на стюардесу з ніжним маленьким обличчям. Встиг розгледіти ямки на щічках і переблиск рівних зубів — усе всміхалося, було готове до послуг, і тільки чорні очі сполохано дивилися на Павла, а в кутиках видовжених, наче в японки, очиць, бриніли сльози.

— Вам погано? — запитав Павло, намагаючись підвестися з крісла.

— Сидіть, ради бога, сидіть, — попросила стюардеса, ледь торкаючись рукою плеча Острожного. — Це у мене від газу. Я наповнювала сифон, — пояснювала стюардеса, все ще усміхаючись до Павла крізь сльози. — Я забула вам сказати, що фірма Хартсфілд перевезе ваші речі на ранчо Доута.

— Я не збираюсь їхати на ранчо, — здивувався Павло. — Ви нас ні з ким не сплутали? Моє прізвище Острожний. Я фізик. З Радянського Союзу.

— Я ніколи не помиляюсь, сер. Іноді я можу забути, але я не помиляюся, сер. Вибачте, у мене служба. — Обернулася, й ураз ніби з обличчя станула мана. Покусуючи губи, швидко пройшла до своєї кімнатки.