Тійока зааплодувала:

— Ми влаштуємо у вашому домі клуб музичних посиденьок. Ви не проти?

— У нас їх називають вечорницями, — відповів Павло й повторив останнє слово по-українськи.

— О, в цьому слові я чую стільки святкового передзвону, що одразу вношу свій пай, — зрадів Кукудзі й метнувся до секретера.

— На вечорниці справді приходять з гостинцями, — підказав Павло. — Вам доведеться просити Тійоку пекти свої тістечка «нюх-пух» і знамениті торти. Шкода, що з нами не буде містера Вундстона, який так любить усе смачне.

— Не нападайте на добряка Х’ю, — заступилася Тійока. — Мені дуже приємно дивитися, як він їсть. Містер Вундстон не залишає на тарілці навіть крихти крему. Ви геніально їсте, містер Х’ю, — похвалила його Тійока й подала чергову чашку міцного гарячого чаю.

— Я завжди твердив, — обізвався Кукудзі, - якщо це геній, то він і з вершковим кремом у животі — геній.

Вундстон засопів і встав. Демонстративно добув сигару і вийшов у хол покурити.

— Завтра після обіду, як попередив містер Вундстон, нас знайомитимуть з підземними арсеналами ранчо й розподілятимуть лабораторії. Містер Кукудзі, ви не проти, якщо я й там напрошуся вам у сусіди? — ніби жартома натякнув Павло.

— Японія і Радянський Союз — добрі сусіди, — сказав Кукудзі, проводжаючи гостей.

Містер Х’ю несподівано зголосився ночувати у будинку Тонако.

— Містер Павел і місіс Кет з дороги, і їм схочеться від почити, — пояснив Вундстон своє рішення. — До того ж мені треба передати місіс Тійоці багаточисельні привіти від її знайомих.

— У вас завелися нові знайомства? — здивовано спитав дружину Кукудзі. — Коли ж ви встигли?

— Я тут півроку удосконалювала американську вимову. Невже ви забули? — тоненьким голосом проспівала Тійока, вибачливо усміхаючись до Острожних. Потім озирнулася на чоловіка: — Ви забули попрощатися з нашими сусідами…

— У прощаннях завжди вчувається печаль, — зітхнув Кукудзі й усім потиснув руки. Білий, мов свічка, він стояв на порозі, доки за Острожними й Лілі не зачинилися двері їхнього будинку. — У прощаннях є гіркота втрати, — мовив тихо й розтанув у напівтемряві коридора. Там, де він щойно стояв, з’явилася. з дубових дощок глуха стіна, схожа на віко прихиленої домовини.

Лілі займала дві кім. нати на першому поверсі. Там були кухня, вітальня, невеличка душова, якою користувалася лише вона. Поряд з кухнею була велетенська морозильна камера з трьома дверцятами.

Павло й Катя займали другий поверх. Правда, в їхньому розпорядженні був ще просторий хол. Там дзумкотів невеличкий фонтан у кам’яному гроті, стояли вазони з квітами, а з широкого вікна відкривалася панорама пустелі.

Катя полюбила цей хол пізніше, а сьогодні вона лиш глянула на нього й піднялась в свою ще не обжиту кімнату, завішану незнайомими килимами, з двома м’якими кріслами, низьким і широким ліжком, зеленавим шовковим абажуром під розмальованою стелею, торшером у вигляді суцвіття лілій, дзеркалами, стінками з десятками дверцят… Створювалося враження, що хтось уже обжився в цій кімнаті і лише на ніч поступився місцем гості. А завтра Катя ввійде в свою порожню кімнату, помиє вікна, підлогу, відсвяткує новосілля й подумає, де, що і як поставити. Підійшла до вікна, натиснула донизу мідну ручку й розчинила його.

Небо палахкотіло від зірок. Темними обрисами залізних велетів стояли пальми. Ніде не світилося. І тут від голосу, тихого й хрипкого, перехопило подих:

— Це ви, місіс Катаріна? — Катя не могла отямитися й усе ще дивилася вниз. — Якщо я вас налякав, то пробачте, але у мене служба, і я зобов’язаний…

— Де ви? — теж тихо запитала Катя.

— Я на варті, місіс, — відповів незнайомий голос, і Каті здалося, що вона чула його раніше. — Зачиніть вікно й опустіть жалюзі, - нагадав вартовий.

— Я люблю спати з відчиненим вікном, сер, — дуже владно сказала Катя, але хрипкуватий шепіт застеріг:

— Тут водяться дуже отруйні змії, які дуже люблять залазити у розчинені вікна, місіс.

— Сер Пітер, це неправда! — скрикнула Катя. Це ім’я зірвалося з її уст мимоволі. — Сер Пітер, це справді ви? — непевно перепитала Катя.

— Так, це я, місіс.

— Коли ж ви прилетіли?

— Сьогодні після обіду.

— Це добре, що ви саме тут. Я не так боятимуся, бо є ще одна близька душа на ранчо. Вас друзі називають Літом? — Катя похолонула — вона вільно говорила й розуміла по-англійськи. «Боже, що зі мною? Я вже знаю цю мову? — вона механічно повторювала чиїсь слова. — Невже знову ті примари, що і на фермі Гленда?» — сахнулася Катя.

— Кого ти злякалася? — тихо запитав Павло.

— Під вікном стояв Пітер Гоулд, — прошепотіла Катя, соромлячись свого переполоху. — Може, це мені привиділось? Але я боюсь. Я буду спати з тобою, бо ми й так ніби чужі.

Павло мовчки схопив Катю на руки, переніс у свою кімнату, вклав на ліжко і вкрив м’якою теплою ковдрою. Тут, у пустелі, вночі справді холодно, як дома восени.

— Ти спи, а я ще попрацюю.

Катя щось муркнула, повернулася на правий бік, обіймаючи подушку рукою й розсипаючи за спиною звивисту хвилю волосся.

Павло ще якусь хвилю дивився на Катю, і здавалася вона йому такою маленькою і беззахисною, що навіть сам боявся уявити її саму в чужій кімнаті й десь в неоглядних пісках невідомої пустелі.

«Нелегка їй випала роль на ці два роки, — подумав Павло й з притиском сказав собі: — Обоє ми це обійшли мовчанкою, хоча обоє ж добре знали, що чекає її тут. Чим я відплачу їй за цю жертву? І хто знає, чи вигоїться коли біль її душі за втратою того, чому вона служила? Наука, виявляється, стоїть над усім, чим живе й захоплюється людина. Наука не приймає ні умовностей, ні застережень, ні благань закоханих, ні страху перед незвіданим, ні погодинної праці: науці треба віддати себе без каяття, як жінці, і жити вірою, що ти, і ніхто інший, прийшов на цей світ для того, щоб відкрити нову браму в світ пізнання». Йому стало незатишно й прикро. Щоб розвіяти в душі непевну осмуту, швидко пройшов до столу, взяв грубий, у чорних твердих обкладинках записник і вивів на першій сторінці:

За вікном дужчає шипіння. Можливо, то влягаються піски, можливо, перегукуються змії на нічних ловах, можливо, так згасають енергії, що накопичилися за день і не розрядилися.

На тисячі кілометрів — чужа земля. І ця земля моя, бо на всіх у нас одна планета. І ми, напевне, одні на мільярди планет. Я приїхав сюди, щоб, якщо треба, вмерти в ім’я розуму на Землі. Чому я так трагічно думаю? Не знаю. Можливо, я просто дивився на Катю й сказав собі: як тяжко жінці вистояти проти того, що натворили народжені нею діти. А жінці треба вистояти й народити тих, хто ніколи не лякатиме свою матір передчасним кінцем її роду. Ми постійно повинні думати про те, як зберегти жінку для її високої місії. І якщо в ім’я цього доведеться вмерти, не треба зупинятися й звертати з цієї небезпечної дороги самоти.

Пізно. Уже поночі. Завтра перший день спільної роботи. Страшно подумати про те, що ми можемо відкрити людям. І радісно й страшно, бо це відкриття на зло і на добро. Зараз я на ранчо Доута. Тут всюди слуги бога війни. Ввічливі і немилосердні… Лягаю спати під охороною телескопічної антени, схожої на оптичний приціл гвинтівки. Така ж антена над дахом у будинку Малькольна. Не хочеться думати про аналогії, але вони не йдуть з голови».

Павло вимкнув світло і розчинив вікно. Війнуло гіркуватим повітрям. Було відчуття, що Павло стоїть у каюті корабля, який причалив до невеличкого острова з тьмавим обрисом пальм, а навкруги з ситим сичанням котив хвилі океан.

Унизу пройшли двоє. Павло побачив пригашений блиск на їхніх шоломах.

— Доведеться ходити до ранку. Інакше засну, — поскаржився молодий голос.

— Тобі легше, а як хлопцям у таємних дозорах? — дорікнув бас. — У пустелі значно легше. Спробував би ти вистояти зміну в джунглях. Там просто п’янієш від затруєної паркоти.