— Ви, мабуть, підсвідомо боїтеся й за силу відкритої вами енергії?

— За ту енергію я спокійний, місіс Хілда. Я все частіше подумую про покійного Дейвіда Рассела. Спочатку я гадав, що його ідея про вічні акумулятори — просто фікція, а тепер розумію: Рассел був великим бізнесменом.

— На мою думку, вам треба займатися не акумуляторами майбутнього, а вирішувати проблему протиборства з штучними цунамі. Чи ви вже зможете зупинити вашу хвилю в реальних умовах світового океану?

— Ні, я цього не знаю, — відповів Павло.

— От бачите, — з переможним виглядом сказала Хілда. — Ви самі боїтеся власної дитини. Я хочу, як і ви, на завжди покінчити з страхом війни. І я вірю, війни не буде. У всякому разі, доти, доки я жива. Ви розумієте, про що я кажу?

— Про такі таємниці, міс, розповідають або смертникам, або своїм спільникам, — зробив несподіваний висновок Павло.

— Це віра вченого, сер…

— В Америці мені чомусь здається, що я перебуваю в стані величезної армії, яка вирішила взяти приступом усю планету, — сказав Павло.

— Я нічого поки не можу змінити. Мені вже навіть снилося, що бог послав мене до людей, щоб позбавити їх страху смерті. За це мене загнали під землю…

— Вам холодно, міс Хілда, — сказав і зняв з себе осінню куртку Павло. — Ви, напевне, рідко прогулюєтесь берегом річки.

— Так, я звикла до постійного клімату своєї лабораторії. Спасибі, сер. Скажіть, будь ласка, Гленду, щоб він розпорядився запалити камін у тій кімнаті, де ми з вами зустрілися. Ви пам’ятаєте ту кімнату в особняку Малькольна?..

— Переступати поріг будинку без запросин господаря якось не випадає. Навіть якщо ключ у кишені містера Гленда.

— Ви вгадали, — відповіла Хілда, тоскно поглядаючи на високий будинок з телескопічною антеною. — Ключ у кишені Гленда тому, що цей котедж тепер належить йому: на старість людині хочеться бути під небом і сидіти біля справжнього вогню.

Катя й Тійока займали просторі кімнати у верхній частині замку.

Там, де жила Катя, була кругла вітальня з стрілчастими вікнами крайньої вежі, з якої можна було оглядати широке плесо річки, огороджене з півночі старим лісом; і рівну дорогу, звужену вдалині й через те схожу на синювате лезо шпаги, яка ділила навпіл зелені руна озимої пшениці; і два старезні млини, що стояли на двох невисоких горбах; і дві, наче промиті течією, колії кривулькуватої дороги, що починалася від вілли й котилася, розгалужуючись, до обох млинів; і велике ранкове сонце, що сходило якраз навпроти лівого млина, а млинові крила, прогортаючи млу далини, розбризкували жаристе проміння, і Каті тоді здавалося, що і млин, і вона одриваються од землі й летять у блакитно-зелений світ. Було видно з четвертого вікна протилежну башту замку, де жила Тійока, і Катя щоранку вітала подругу веселим помахом руки, а потім вони ходили одна до одної в гості. З вітальні сходи вели на вищий ярус, де за білими високими дверима, оздобленими позолотою, була затишна спальня з широчезним ліжком, кріслом, дзеркалами й столом з шухлядками, де рябіло в очах від косметики, розрахованої на найвибагливіших модниць світу.

Сьогодні Катя встала раніше, щоб не проспати сходу сонця: їй треба було пересвідчитися, що прозоро-білий хітон з японського шовку, рекомендований Тійокою для костюма Джульєтти, під уранішнім промінням здаватиметься жовтогарячим, а на вилогах матиме блиск перламутру. Це була таємнича властивість японського шовку, витканого на маленьких кроснах за допомогою тонко вигнутого жіночого нігтя, який важив для ткалі чи не найбільше, і тому вона одягала на палець дерев’яний чохлик, оберігаючи свій ніготь-верстат від випадковостей. Коштував шовк шалені гроші. Катя, звісно, не могла запастися такою сумою, і тому сувій купив Роджерс Оулт в рахунок авансу, запевняючи Катю, що це дрібниця в порівнянні з тим золотим дощем, що впаде на неї, як тільки вона підпише угоду на гастролі.

Гра світла на шовку захопила Катю: «Невже цю красу справді виткали жіночі руки з блискучої павутинки?»

Катя з хвилюванням набирала номер телефону, доки не обізвався співучий голос Тійоки:

— Яке враження, Кет?

— То казка, моя люба. Чарівна казка…

— Чарівні ви, Кет. Я хочу вас бачити. І вже біжу…

— Я хотів довідатися, чи привезли шовк. Якщо він у вас, то мені кортить глянути на те добро, за яке японці правлять немалі гроші. — Це вже дзвонив Роджерс.

— Зараз надійде Тійока. Дозвольте й на вас приготувати каву?

— Авжеж, зробіть таку ласку. Ви не можете уявити, як легко й світло в мене на душі, коли я зранку побуваю у вашому товаристві.

Катя допомагала служниці накривати на стіл, потім підкотила ближче високі строгі крісла. До вітальні ввійшла Тійока.

— Я не запізнилася?

Катя здогадалася: Тійока вже довідалася про візит Оулта.

— Роджерс зараз прийде…

— Навіть так? — стенула плечем Тійока. — Він устигає за обома? Ось тобі й старий джентльмен! Від Рожерса я в захопленні: він уміє догодити жінці. А це так багато значить. Та ще для таких забутих, як ми з вами, Кет.

— Доброго ранку, мої богині! — ще з порога обізвався Оулт. — Як спалося? Що снилося?

— Ви надзвичайно люб’язні, Роджерс, — мовила Тійока, граційно підбігла й поцілувала його.

— Зворушена вашою увагою, сер, — мовила Катя, дивуючись, що Оулт прийшов з діловою текою в руці.

— Приймаю ваші компліменти, леді, завжди радий їх чути, бо американці надто ділові люди й вважають, що навіть взаємну люб’язність треба вимірювати доларом. Я, на жаль, теж належу до ділових американців, любі мої, і тому захопив із собою ось цю теку, — виголосив Оулт і розкрив теку, де лежало кілька офіційних бланків і тонка, наче соломинка, ручка, заправлена спеціальним чорнилом, яке було виготовлене лише для Оулта й зберігалося в спеціальному сейфі разом з секретними паперами.

— Але справи — потім, а зараз прошу всіх на ранкову каву, — розпорядилася Катя.

— Як для кого, — мовив Роджерс, наче докоряв Каті. — Там, де все спільне і ніхто ні за що не відповідає головою, доки не спіймається на злодійстві, там можна не квапитися. Якщо ж кожен долар вкладає конкретна особа і в конкретну справу, тут ніхто й ні від чого не застрахований. Тому прошу покінчити з головним, що рухає наш капітал, а потім вдаватися до розваг.

Катя звернула увагу на те, як поштиво подає їй Оулт тонку чорну ручку з золотою пасмугою, що ефектно грає на тлі полірованого агату. В душі картала себе за вчинок, невідомий Павлові, але прочитала останній рядок угоди, де була зазначена сума гонорару з неприродно довгого ряду чисел, і поставила підпис.

Роджерс добув з бокової кишені піджака довгу вузеньку коробку, де була зображена чорна пір’їна на зеленому тлі.

— Тут точнісінько така ручка, якою ви щойно засвідчили свою згоду подарувати знервованим від атомного стресу американцям незабутні хвилини високого мистецтва. Зважте, такі ручки я подарував лише трьом видатним людям планети: першому американському астронавту, Хілді Брайнт і Президенту Сполучених Штатів.

— Я починаю вас ревнувати, Роджерс, — сказала Тійока й не без заздрощів подивилася на Катю. — Гляньте, до чого ви довели дружину містера Острожного — вона закохалася в вас, Роджерс.

— Облиште, люба, — хмикнув вдоволений Оулт і примружив очі, мов натякав Тійоці на вже одержаний нею подарунок — срібну, інкрустовану аметистом шкатулку з діамантовими сережками. Вчора Тійока звабила його пестощами, від яких в Оулта досі мліє душа, а все пережите уявляється сном, де в пригашеному червоному світлі танцювала японка, змигуючи вогнем подарованих прикрас — Тепер я з радістю вип’ю свої вершки з кавою. — Ви повинні тепер берегти свого благодійника, Кет.

— На жаль, я не зможу одночасно працювати над роллю і клопотатися вашим здоров’ям, — відповіла Катя.

— Ви не звертайте уваги на мої примхи, місіс Кет. — Роджерс пригубив каву. — Мені, на жаль, ніколи не щастило розвеселити жінок власним дотепом. Я лише пожартував, видаючи себе за живий капітал, зазначений в угоді. Якщо я схочу похвалитися новим аеропортом в Атланті, Кет, то я насамперед скажу, що він обійшовся недешево — півмільярда доларів.