— Ви багато говорите й зовсім забуваєте про мене, сер, — тамуючи тривогу, манірно звернулася Мері.

— Пропоную випити за нашого сина, — несподівано сказав Малькольн. — Я хочу, щоб син виріс тут, над річкою, а не у великій димокурні Атланти.

Невдовзі Малькольн почув згасаючий у далині голос тисячного оркестру степових коників. «Саме так сюрчать коники вночі», — здогадався Малькольн і зрадів, що нарешті розкрив таємницю надокучливої струни. Звуки то підіймалися на високих хвилях теплого вітру, то важчали од роси й падали до вже охололої землі, згасали в травах.

Мері підвела з крісла вже сонного Малькольна, допомогла дійти до ліжка.

Між тим двоє чоловіків неквапом наближалися до двору. Третій залишився біля гелікоптера, що приземлився метрів за двісті від будинку.

Чоловіки про щось перемовлялися. Обидва у темно-сірих осінніх пальтах і м’яких капелюхах з широкими крисами, вони ніби зійшли з кіноекрана модерного бойовика, де грали роль детективів з приватної контори «Міс Фортуна».

«Невже поліція?» — засумнівалася Мері й пішла назустріч, щоб порозумітися біля воріт.

— Ви нас чекали і тому вийшли у двір? — запитав один, зі шрамом на лівій щоці. — Ви — Мері Макларен? А де ваш чоловік?

— З ким я розмовляю? — запитала Мері холодним тоном.

— Лейтенант поліції Харві Блек, — відрекомендувався мічений шрамом і кивнув на свого товариша: — Це мій колега Білл.

— Дуже приємно, джентльмени, але я чекала побачити не вас, а містера Оулта. Якщо це, зрештою, вас цікавить.

— Містер Оулт повідомив вас про свій візит? — ніби між іншим запитав Блек. — А містер Малькольн Макларен дома?

— Напевне, в лабораторії, - не вагаючись, відповіла Мері.

— Напевне чи?.. — перепитав Харві.

— Малькольн пішов до берега в напрямку лабораторії. У цю пору він завжди буває на полігоні.

— Куди вхід стороннім суворо заборонений? — Харві Блек нервово потер пальцем шрам. — Ви не пригадуєте, о котрій годині ви попрощалися з містером Расселом?

— З годину тому.

— А точніше? Можливо, ви звернули увагу, коли саме ваш чоловік пішов у напрямку лабораторії? Адже він, як тільки розпрощався з містером Расселом, одразу пішов у лабораторію?

— Не знаю. Я попрощалася з Расселом у кабінеті Малькольна.

— Умгу, — муркнув Блек і невдоволено підібрав губи. Його нервувало те, що він не мав офіційного права робити обшук на цій віллі. Знудженим поглядом подивився на пагорб з жухлою травою і, ніби між іншим, поцікавився: — Ви не пам’ятаєте, о котрій годині загинув Дейвід Рассел?

— Що ви сказали?! — з неприхованим жахом в очах перепитала Мері. — Невже це правда?

— Можемо вам показати те, що годину тому називалося містером Расселом, — різко відповів Білл. — Після того, як поїхав Рассел, до вас ніхто не дзвонив і не приходив?

— Особисто я нікого не бачила.

— А ваш чоловік?

— Чоловік попрощався з Расселом у дворі й ще не повертався.

— Нещасний Дейвід, — зітхнув Харві Блек. — Така жахлива смерть. Ваше щастя, що це сталося не у вашому дворі. Такий заряд міг убити на відстані десяти метрів, — уточнив Блек, і Мері здогадалася, на що він натякає. — Вони були компаньйонами, місіс… Хоча це і не моя справа, але я радив би містеру Малькольну поки що не покидати свого будинку і не дуже щедро приймати гостей. Нам ще не вдалося дізнатися, на кого готувався замах.

— Я розумію, — прошепотіла Мері.

Затримайся Рассел на кілька хвилин, і її Малькольна вже не було б на світі! Це так приголомшило її, що вона боялася піти до своєї кімнати: їй ввижалося, ніби саме тоді хтось прокрадеться до гаража й замінує їхню машину або просто запалить будинок чи підсипле отрути у водогін…

Легкий гелікоптер низько над землею полетів у напрямку гамірного шляху, що ховався за відрогом лісу.

«Треба розбудити Малькольна, — наказувала собі Мері й не рухалася з місця. — Поліція ще повернеться. І, можливо, дуже швидко. Треба відвести його в лабораторію. Ні, він повернувся додому і ліг спати. О боже, як мені хочеться сховатися у підземеллі Гленда й спокійно стати матір’ю! До чого ж навкруги хижі й невситимі люди!.. Треба купити лазерну гармату. І кілька автоматів. Чому я досі не навчилася стріляти? — панічно питала себе. — Рассел винен, що віддав Пітера. То був ангел його сполоханої душі».

Жовта з чорним машина зупинилася біля двору.

«Здається, Вундстон. Справді Вундстон», — аж зраділа Мері, коли побачила його на стежці. Х’ю навіть не усміхнувся, як завжди, а влетів у двір, наче вихор.

— Малькольн дома?

— Ви… Мов на пожежу, — зупинила його Мері.

— У нас велика неприємність. Ви що, справді нічого не знаєте? — Озирнувся туди, де щойно бачив вирву й уламки Дейвідової машини.

— Я вже не можу інакше реагувати: мене душить відчай. Я вже нічого не хочу. Лише не займайте Малькольна. О боже! Краще б він сидів у своїй університетській лабораторії. Я тоді була щасливішою, містер Х’ю.

— Мері, візьміть себе в руки. Ви — американка. — Вундстон обійняв її за плечі своєю важкою гарячою рукою. — Це просто фатум. Якесь безглуздя. Рассел вічно чогось боявся й тому потрапив у халепу.

— Ви… щось знаєте?

— Я чекав Дейвіда на тринадцятому кілометрі. Він запізнювався. Я постійно вмикав інформатор пригод і буквально кілька хвилин тому почув про це. Який жах, який жах! — бідкався й вів Мері до будинку. — Рассел зробив найбільшу дурницю, що відпустив Пітера.

— Я теж про це подумала.

— Нехай Острожні дякують долі, що їх охороняє Пітер Гоулд. Не знаю, як він переживе втрату Рассела. Дейвід був йому за рідного батька.

— Мені все ще не віриться, — тихо сказала Мері, зупиняючись у холі. Вивільнилася з-під руки Х’ю й обізвалася до нього так, ніби в будинку жила родина покійного. — Малькольн спить у моїй кімнаті. Я дала йому дві таблетки снодійного. Гадаю, за годину знову прибуде поліція.

— Я мушу негайно подзвонити: Хілда чекає нас у порту на своїй яхті. — Вундстон набрав код радіотелефону.

— Це ви, Х’ю? — запитала Хілда веселеньким голосом, і Вундстон зрозумів, що вона не причетна до вбивства.

Х’ю важко зітхнув.

— Я зараз у Макларенів. Загинув Дейвід Рассел. Чекаємо на вас. Подробиці не для телефону.

— Де і коли? — ніби два постріли, гримнули над вухом слова Хілди.

— Трохи менше милі від будинку Малькольна. Дейвід затримався і цим урятував мене.

— Чекайте. Я — гелікоптером. Звідти поїдемо разом.

Павло Острожний сидів у кабіні й дивився на гладенькі, ніби вилиті зі скла, циліндричні хвилі, що одна за одною мчали вздовж каналу й закручували спіраль в центрі полігона. Здавалося, то обертаються шпиці невидимого колеса над неторканою поверхнею мілкої води.

— На сьогодні ви вільні, - сказав Павло лаборантові й почав повільно набирати повну програму імпульсу.

— З вашого дозволу, сер, я хотів би ще побути, — лагідно мовив Фред.

У найдальшому кінці полігона ніби хто виштовхував з-під води круглі пружні хвилі, і вони з великою швидкістю мчали до піднятої над басейном кабіни.

— Або ви залишите кабіну пульта, або я змушений буду відмовитися від ваших послуг, — категорично заявив Павло й натиснув на кнопку автоматичної розгерметизації кабіни. — Почекайте мене в кабінеті. І не забудьте продублювати на машині частоту збурення й згасання першої і останньої хвиль.

— Не забуду, сер, — повторив Гаррелсон.

Як тільки за Фредом зачинилася камера перехідного блока, Павло перевірив герметичність кабіни й прикипів очима до вузької доріжки для розгону хвиль. Потім погасив сплеск гравіталів, почекав, пока останні збурені хвилі щезли в пастці штучного водоспаду, звірив програму частот і з непогамовним хвилюванням натиснув пальцем на блакитну клавішу пуску.

Маленька, майже непомітна брижа з’явилася на протилежному кінці полігона, її наздогнала більша і ніби піднялась над дзеркальною тишею води…

«Ось воно! — Павло подався уперед. — У цьому, можливо, розгадка таїни Бермудів».