— Ви народжені для того, щоб стати богоподібним Президентом Сполучених Штатів, — сказав Френк. — Був же в Римі богоподібний Август…

— Бог посилає нам святу душу, а ми лише дбаємо про те, як її осквернити. Тому не всі доходять до тієї межі, на якій нас з лаврами чекає заповідана богом доля. Щасливий той, хто закінчує життя з німбом святого. То світиться безгрішна божа душа людини. За «Діогена»!

Павло Острожний, Кукудзі і містер Гленд ішли берегом річки. Стежку завіяло жовтим вербовим листом, і Павлові кортіло роззутися й пробігти босоніж.

— Сер Гленд, у цій річці є риба?

— Водиться, — пісним голосом відповів Гленд. — Вам не здається, що ми надто смішні у своїх бажаннях? А для тих, хто, можливо, дивиться на нас із інших світів, ми здаємося блазнями?

— Вам краще знати, містер Гленд, — усміхнувся Кукудзі. — Наука забирає увесь мій час, і мені просто ніколи думати про життя.

— А я тільки й думаю про нашу сутність, панове, — Гленд зупинився посеред стежки. — Ми живемо під постійним жахом самовинищення і в той же час намагаємося дошкулити один одному, ошукати, видертися вище за рахунок іншого, хоча Земля кругла, а світ у всі боки безконечний, то й не знати, хто зверху, а хто знизу. Ми просто звикли, що сонце наше завжди угорі, але ж барана ми підсмажуємо знизу? Ми, панове, великі фарисеї. З Америки я уже не дивуюся, бо вона загнала мене під землю. Але ж ви! — вигукнув Гленд і вперся довгим сухим пальцем у груди Кукудзі. — Ви — нація великої техніки, у вас справжні шедеври мистецтва й культури, але ж ви народили самураїв і камікадзе. Ви, убиваючи своїх синів, називаєте їх героями, а самі по-варварськи знищуєте увесь рід камікадзе, якщо він не загине від вибуху власної торпеди чи літака. Хто ви після цього? Фарисеї ви! Всі ми фарисеї! Скажіть, містер Павел, скільки разів ви зможете спопелити Землю своїми ядерними зарядами? Не менше, ніж ми. І ви, великий учений, можете думати про рибу, коли не сьогодні-завтра все спурхне вогнем, а на цьому березі, де ми стоїмо, сидітиме диявол і жертиме варену рибу, запиваючи її юшкою з цієї ріки! Ні-ні, не переконуйте мене! Я ненавиджу цей світ від самого зародження, коли наш пращур узяв палицю й проломив голову сусідові за те, що в сусіда була тепліша печера. Відтоді ми знаходимо сотні причин, щоб убити ближнього. Але ж тепер, коли ні убивці, ні жертви навіть не знатимуть один одного і нема ніякого виправдання подібній трагедії, ми все одно стоїмо з своїми жахливими палицями біля своїх печер і чекаємо нагоди, щоб не тільки вбити, а й завалити печери разом з жінками й дітьми. Людський рід навчився думати, але не позбувся звичок убивці, бо увесь час продовжувалися війни. Тільки тепер люди розподілилися на тих, хто думає, і на тих, хто убиває. Але, як це не дивно, ми всі працюємо на тих, хто убиває.

Павлові боляче було дивитися на хворого Гленда, котрий вважав і Острожного причетним до таємної місії по розробці нової зброї на Ранчо Доута.

— Я не втручаюся в справи ні Вундстона, ні Хілди Брайнт, ні ваші, панове, але мені смішно дивитися, як усі ви граєтеся у якусь конспірацію. Я вірю людям праці. Тим, хто годує, одягає і будує нові міста. Простим людям не треба ні міністрів, ні війська: вони живуть у радощах праці. А міністри й генерали вічно ганять іншу державу й інший народ, щоб розпалити ненависть.

— Але краще боротися з війною, ніж споруджувати підземні ферми, сер. Мені це прикро говорити, бо я у вас в гостях. Але це правда, містер Гленд.

— Спасибі за відвертість, містер Павел, — сказав після довгої мовчанки Гленд.

Кукудзі першим опустився з пагорба й одразу ж побачив яскравий світло-зелений намет з вікнами, розкладні столи і кількох людей, що поралися біля багаття. Звідси, де стояв Кукудзі, важко було когось впізнати. Але хтось привітно помахав рукою.

— Нас чекають! — гукнув Кукудзі до своїх супутників і показав туди, де зеленим дивом яскрів намет серед опечаленої осінньої землі…

Ні Мері, ні Павло не знали, на чому обірвалася розмова і з чого варто продовжити бесіду, якої чекала і до якої готувалася Мері ще дорогою до підземелля Гленда.

Після обіду вона скористалася правом давньої дружби й усамітнилася з Павлом на березі річки. Обоє згадували Малькольна.

— Ви були єдиним другом для Малькольна. І для мене. Я знала, ви не зрадите нашої дружби. Ви єдиний, з ким мені легко й навіть не соромно плакати… Я змушена була погодитися на діловий шлюб…

— Людина завжди владна над собою, — сказав Павло. — Я хотів би виконати ваше прохання: Макларен мав право на відкриття першопоштовху збуреного гравіталу. Але він забрав цю таємницю з собою… Уже ніч, місіс.

— Так, уже загоряються зорі, як свічки у храмі правосуддя. Але я нікуди не поспішаю. Я хотіла ще показати, Павле, ваш підземний притулок, від якого я вас урятувала.

— Мені щось загрожувало?

— Про це ми поговоримо в підземеллі Гленда. У тій кімнаті, де ви будете жити, поки не впораєтесь з роботою, — пояснила Мері.

— Ви зазнали глуму й утисків від вищого світу, а тепер кокетуєте з своїми кривдниками, які знайшли спосіб обдарувати вас несподіваним багатством…

— Може, ви хотіли б мене зустріти на Марші Миру або в товаристві «занепокоєних учених»? Це було б логічно?

— Так, мені приємніше було б зустріти вас серед тих, хто блокує ваші ракетні бази на чужих територіях. У вас авторитет дружини великого ученого. Там ви виглядали б природніше.

— Я не ображаюся на вас: ви погано знаєте Америку. Щоб мати силу, треба ходити рівним серед мільйонерів. Я сьогодні маю свої мільйони і тепер можу не боятися, що якийсь полісмен покалічить мене, розганяючи охоронців миру. Я не підвладна поліції, а це багато важить, сер.

Острожному не сподобався напівофіційний тон Мері.

— Вибачте, місіс, якщо я чимось не догодив, — сказав Павло й слідом за Мері протиснув до вузької щілини свою перепустку, яку завчасно дав містер Гленд. Двері ввійшли в стіну, пропускаючи Павла в штучний світ з електричним сонцем вічних субтропіків.

Мері зачекала Павла на вузькій доріжці.

— У кожного своє життя, Павел. До того ж воно таке коротке… Ми не встигаємо зробити й половини того, що народжується у нашій голові, міняючи масштаби в новій ситуації.

— Так, життя одне в кожного, — стримано обізвався Павло.

— Ви молоді, вас називають великим ученим, вам пощастило вирватися з лабет смерті, і ви не можете нарікати на життя. Дякуйте долі, що сьогодні поруч з вами йду я, а не Джім Френк.

— Знову загадки? Відколи ми з містером Кукудзі ступили на землі містера Гленда, нас переслідують якісь несподіванки.

— Приємні? — грайливо запитала Мері.

— Не можу поскаржитися, але не завжди.

— А коли щиро?

— Мені здавалося, там, де є Мері Френк, зі мною нічого поганого не трапиться.

— А тепер? Ви не раді, що ми вдвох?

— Справді, чому ми тільки вдвох? Де містер Кукудзі і містер Гленд?

— Напевне, вже сплять. Завтра ви зустрінетеся з Кукудзі. А Гленд тут хазяїн, тому я не гарантую вам прийому в кабінеті короля гномів. Зате можу влаштувати зустріч з Хілдою Брайнт. Якщо ви, звісно, того бажаєте. Та сьогодні ви мій гість, Павел, і я вам хотіла дещо пояснити. — Мері добула з сумочки сіру пластину й передала її Павлові. — Це ваш ключ від покоїв, містер «Діоген».

— Не розумію…

— А ви проходьте он у ті двері й запрошуйте мене на чашечку кави. Не будемо ж ми розмовляти на вулиці.

— Безперечно, — погодився Паато й оглянув темні двері без ручок і замків. Тільки біля матового трикутника з сірого металу була щілина. Павло скористався пластиною. Двері, мов завіса, піднялися вгору.

Мері провела Павла до затишної кімнати з м’якими глибокими кріслами, світлим килимом на підлозі й екраном кольорового телевізора на стіні.

— Сідайте. Сьогодні ви — мій гість, хоча ця пастка готувалася для вас. Ключ у вашій кишені, сер. Ви можете вийти звідси, коли вам заманеться. А зараз влаштовуйтесь зручніше в кріслі. Вам приготувати щось на вечерю чи будете пити каву? Є свіжі тістечка, горіхи й слива в шоколаді.