— Я боюся за вас, містер Рассел, — як про чужого, сказав Дейвід, наче уникав назвати цього жовтуватого з лиця й кощавого чоловіка своїм батьком.

— Містер! Ви боїтеся… Зрікаєтеся мене? — розгубився батько, тримаючи в руці кварту з водою, яку ніс для Дейвіда.

— Це все так несподівано, сер, — тихо заговорив Дейвід. — Просили три дні тому… Просили передати, щоб ви негайно припинили свої досліди. Інакше… — Дейвід підвів голову й глянув на батька.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі пастора Берклі. Тільки гостріше випнулися вилиці під тонкою, наче пергаментною, шкірою.

Дейвід не міг більше говорити, бо збагнув: про що його попереджали, правда, і він, можливо, зараз востаннє бачить свого батька.

— Чому ж ви замовкли? — запитав Берклі сина, сідаю чи в крісло навпроти й добуваючи з тумби столу темну пляшку й високі склянки. — Що вони просили вас передати?

«Батько щось таки накоїв, — гарячково думав Дейвід і не міг зрозуміти, чому не тремтить склянка у батьковій руці. — Можливо, його просто залякують колишні друзі, а теперішні вороги?»

Берклі подав Дейвіду склянку із зеленкуватою рідиною.

— Випийте, це відвар кореня білого кікіноя. Я завжди рятуюся ним від перенапруження. Інакше тут можна з’їхати з глузду. А про телефонні дзвінки ви не турбуйтеся. Це просто мої заздрісники вивідали номер вашого телефо ну й вирішили шантажувати, — сказав пастор і повесе лішав.

Але Дейвідове запитання захопило його зненацька:

— Мене привезли в Зону білих кроликів?

— Про це вам сказав Адам? — швидко перепитав пастор, щоб виграти час і подумати, як пояснити синові свій злочин.

Уперше я почув про цю зону по телефону, — відповів Дейвід, не відводячи погляду від великих, немов випалених, чорних батькових очей. — Ви, сер, злочинець? — запитав і вжахнувся цього короткого й страшного для їхньої родини звинувачення.

— Такі слова не можуть бути сказані про вашого батька, Дейвід, — глухуватим голосом заговорив пастор. — Усе, що я зробив, зробив не професор Рассел, а пастор Берклі. На нашу родину і на вашу голову, Дейвід, не впаде підозра і ганьба.

— Я не зрікаюся вас, — схвильовано заперечив Дейвід. — Я хочу лише знати правду про свого батька.

— Щоб потім з вас витягли цю правду, прирікаючи на муки? Я не хочу, аби вони скалічили ще й ваше життя. Моє сонце може скотитися за горизонт кожної хвилини, але я за цим ніскільки не пошкодую: я забезпечив ваше майбутнє, Дейвід. — Після цих слів пастор Берклі добув з нагрудної кишені такої ж сорочки, як і в Адама, невеличкий цупкий конверт і поклав на стіл перед Дейвідом. — Там мій заповіт і рахунок на ваше ім’я, любий Дейвід. — Пастор вимучено усміхнувся й додав: — Якщо вам телефонували від імені Спілки занепокоєних учених, то не зважайте на них: гадина, що може вжалити мене, причаїлася в іншому лігві, про яке знаю тільки я, Дейвід.

Дейвіду здавалося, ніби він усе ще спить у гелікоптері, а те, що він бачить і чує, лише сон, навіяний спогадом про незрозумілі застереженні по телефону. Механічно схопив конверт, добув цупкий клаптик паперу, схожий на візитну картку. Рукою батька було написано: «Заповідаю Дейвіду Расселу три мільйони доларів золотом. Рахунок в банку „Хейлі Квік“. Мою садибу і все майно теж передаю Дейвіду Расселу. Гаррі Берклі». Папір затремтів у Дейвідовій руці.

— Я зробив усе, що міг зробити, — сказав батько. — Тобі пора збиратися. Незабаром світатиме. У джунглях день настає за кілька хвилин.

Дейвід німо дивився на конверт.

— Не хвилюйся, сину. Справу зроблено. Я не знайшов ці гроші на дорозі і не виграв у рулетку. — Гаррі Берклі помовчав, тихо попросив: — До тебе звернеться один чоловік — Пітер Гоулд. Подбай про нього і не відпускай від себе. Якщо Пітер, звісно, звернеться до тебе. Він двічі врятував мене від наглої смерті. Тільки не подумай чогось. Ми просто освоювали джунглі, а тут трапляється всяке. — Берклі підійшов до сина, торкнувся рукою плеча. — Згадуй мене Расселом. Гаррі Расселом. Гаразд?

— Ви так говорите, ніби ми прощаємось назавжди, — відповів Дейвід і підвівся з крісла.

— Ніхто нічого не знає і не може запевнити себе в чомусь надійному. Всі ми під богом ходимо. Ти бачив вогні над Ковчегом?

— Так.

— В інші ночі ми їх не світимо. Сьогодні ж чекаємо нападу племені у-ру.

— Хто це — «ми», тату?

— Община, що визнала за єдиного бога святого Ноя. Саме Ной, як тобі відомо, врятував людство, яке напови-гадувало собі інших богів, невиправдано забувши свого рятівника.

— А чим вам не подобаються інші боги, яким моляться інші народи на всіх континентах світу? — палко заперечив Дейвід, не задумуючись над тим, що його батько лише про людське око вважався пастором нової віри, а сам продовжував досліди над енергією людського розуму. Члени його секти були піддослідними «білими кроликами», сприймаючи команди нейрохірурга Гаррі Рассела за голос святого Ноя. — Як ви можете поклонятися перевізникові, якого бог навчив урятувати лише німу звірину, караючи потопом грішний рід людський?

— Боги, сину, посварили світ і штовхають його в прірву атомної смерті, від якої не врятує Ковчег.

— Чому ж ви не виступаєте відкрито, а сховалися в джунглях?

— Нас ще не просвітив великий Ной, — відповів Гаррі Рассел і тяжко похитав головою, не сміючи більше брехати своєму сину. — Іди і не гніви бога. І прости свого батька. Напевне, мене спокусили гроші, але я не міг вчинити інакше. Я думав про тебе, Дейвід. Тобі жити в сучасній Америці, де правлять гроші. Я хотів, щоб ти не схиляв ні перед ким своєї голови, сину.

— Це гроші вашої секти?

— Ні, то мої власні гроші. Іди і не забудь про Пітера. А я перевірю, як там підготувалися до оборони. Пастор має завжди бути разом з своїми дітьми. Нерозумними дітьми, сину, — закінчив батько й одягнув поверх сорочки великий дерев’яний хрест.

— Ви таки сповідуєте хрест? — поцікавився Дейвід.

— Хрест — це символ людини, котра стоїть на високій горі й обома руками показує всьому живому, куди йти. Таким був Ной на горі Арарат. Ми носимо хрести лише з дерева.

— Бо дерево не проводить струму? — сяйнув страшний здогад, і Дейвід пожалкував, що з його уст зірвалися саме ці слова.

Його рідний батько відповів чужим голосом:

— Моліть бога, що ви син Гаррі Рассела. Йдіть і ніколи більше про це не згадуйте. Навіть у день страшного суду. Якщо вам, звісно, пощастить свято зберегти свою душу до того часу. — Рассел-Берклі перехрестив сина й вийшов, торкнувши невидиму запону в стіні намету.

Дейвід відчув чийсь гострий погляд і швидко озирнувся — позаду стояв Адам з автоматом у руках.

— Ходімте, — звелів Адам Дейвіду і пішов попереду.

…- Тату, чому Пітер поїхав з тим вродливим джентльменом і навіть не попрощався зі мною? — почув Дейвід невдоволений тонкий голос у себе за спиною, виринув із спогадів і повернувся обличчям до своєї доньки Кандіс.

— Пітер поїхав надовго, доню, — відповів нарешті Дейвід з болем у серці.

Перед ним була його рідна дитина, недоумкувата Кандіс, яку, можливо, ще до народження вбив дід Гаррі Рассел — скалічив її розум.

— Він ще повернеться? — запитала Кандіс і нервово тупнула ногою.

— Повернеться, Кандіс. Ти вибач, але мені треба побути одному.

Кандіс стенула плечем і вийшла, тримаючи руки в короткій, здутій пухирями, куртці, схожій на підсушений жабур.

«Пітер ні з ким не попрощався, — подумав Рассел. — Мабуть, так і не знає, що пастор Берклі — мій батько, а він — єдиний свідок трагедії. Дивно, як цей свідок досі живе? Чи він просто існує без права на життя? Можливо, тепер про нього згадали і вирішили позбавити пам’яті? Можливо, справді Френк виконає свою обіцянку, і Пітер буде особисто охороняти Павла Острожного на ранчо Доута? Це однаково, бо для Пітера звідти вже нема вороття, — пошкодував Дейвід і знову згадав батька, чию могилу ніхто й ніколи не провідає. — Тепер справу пастора Берклі продовжує диявол від науки Хілда Брайнт. І вона не ховається з цим у джунглях. А якщо їй вдасться використати енергію людського розуму, тоді вона штампуватиме на замовлення Президента потрібну кількість живих роботів, здатних воювати і нездатних мислити. Аж тоді, мабуть, настане справжній кінець світу, бо втратиться сенс самого життя, — дійшов висновку Рассел і вжахнувся: його зманили обіцянками про те, що кожен, хто вкладе гроші в розробки „Інтри“, залишиться на правах мислячої еліти. — А де гарантія? — запитав себе й збагнув, що наступним після Пітера може стати він, Дейвід Рассел. — Джім Френк ніколи нікого не вбиває одразу. Він завжди залишає надію, схожу на вогонь свічки, запаленої і забутої біля навстіж відчиненого вікна. — Дейвіду видалося, що це порівняння має якусь пророчу силу, тому рвучко зачинив вікно стрілчастої рами, підійшов до столу й задивився на чистий аркуш паперу. Йому хотілося написати почуту колись від батька фразу: „Ніколи не обирай за бога і вершителя долі подібних собі. Краще примушуй інших бачити в тобі вершителя“. — Життя корилося таким, як мій батько. Вмираючи, він переміг життя, щоб воскреснути, можливо, через віки».