Серед всесвітнього природного варварства людським істотам іноді (досить рідко) вдається створити теплі місця, осяяні світлом кохання. Такі маленькі лагідні закриті місця, де панують взаєморозуміння й любов.
Наступні два тижні Анабель присвятила написанню листа до Мішеля. Це було дуже важко, раз у раз вона закреслювала, кілька разів починала писати знову. Зрештою лист зайняв сорок сторінок; вперше вона написала справжнє любовне послання. 17 вересня, в день початку занять у ліцеї, вона віднесла його на пошту. Потім стала чекати.
Факультет в Орсе (Париж — ХІ) — єдиний в паризькому окрузі університетський філіал, організований у справжньому дусі американського кампусу. В кількох будівлях, розкиданих по парку, мешкають студенти першого–третього курсів. Орсе не тільки навчальний заклад, але й дослідницький центр дуже високого рівня, де проводяться дослідження в галузі фізики елементарних частинок.
Мішель оселився в наріжній кімнаті на п’ятому, останньому, поверсі корпусу номер 233; він одразу відчув себе тут дуже зручно. В кімнаті стояли вузьке ліжко, робочий стіл, етажерки для книжок. Вікно виходило на галявину, яка вела до річки; трохи нахилившись праворуч, можна було побачити бетонну масу прискорювача елементарних частинок. У той час, за місяць до початку занять, будівля була майже безлюдною; тут залишалося лише кілька студентів–африканців, для яких головна проблема — розташуватися заздалегідь, у серпні, коли житлові будівлі ще порожні. Мішель перекинувся кількома словами з консьєржкою. Удень він прогулювався берегом річки. Він ще не знав, що проживе в цьому корпусі понад вісім років.
Одного ранку, близько одинадцятої години, він розлігся на траві серед байдужих дерев. Він сам дивувався, що здатен отак страждати. Дуже далекий від християнських категорій спокути і милосердя, далекий від понять свободи й прощення, його погляд на світ набув характеру якоїсь механічності та нещадності. Первинні умови задано, думав він, мережу перших взаємодій параметровано, події мають розвиватись у приречено порожньому просторі; вони незворотно визначені. Те, що сталося, мало статись, інакше бути не могло. Ніхто не може вважатися в цьому винним. Уночі Мішелю снились абстрактні, вкриті снігом далечіні; його тіло, сповиване бинтами, пливло під низьким небом серед металургійних заводів. Удень він зрідка зустрічався з одним із студентів, маленьким африканцем із сірою шкірою, уродженцем Малі; зустрічаючись, вони кивали один одному. Університетська їдальня була ще зачинена; він заходив у «Континент», супермаркет у Курсель–сюр–Іветт, купував склянку консервованого тунця, потім повертався до себе. Наставав вечір. Він вештався безлюдними коридорами.
У середині жовтня Анабель написала йому другого листа, він був коротший за попередній. Тоді ж вона зателефонувала Брюно, в якого теж не було ніяких новин: він напевно знав лише, що Мішель регулярно телефонує бабусі, але, мабуть, приїде до неї не раніше як на Різдво.
Одного листопадового вечора, повертаючись з аналітичного семінару, Мішель знайшов у своїй шафці телеграму. Там було написано: «Зателефонуй тітці Марі–Терез. ТЕРМІНОВО». Вже два роки він майже не зустрічався ані з тіткою Марі–Терез, ані з кузиною Брижіт. Він одразу ж зателефонував. У його бабусі знову інсульт, вона у лікарні в Мо. Це серйозно, навіть дуже серйозно. Аорта слабка, серце може відмовити.
Він пішки йшов через Мо, проминув ліцей; було близько десятої години. В цей самий час в аудиторії Анабель розбирала текст Епікура, мислителя світлого, поміркованого в своїх думках, досить античного і, якщо чесно, трохи занудливого. Небо було похмуре, води Марни брудні та бурхливі. Він легко знайшов лікарський комплекс Святого Антонія — ультрасучасну будівлю, все зі скла та металу, що була відкрита торік. Тітка Марі–Терез і кузина Брижіт чекали на нього на площадці восьмого поверху; обличчя в них були заплакані. «Не знаю, чи варто тобі йти до неї…» — сказала Марі–Терез. Він не відповів. Усе, що він має пережити, він переживе.
То була палата інтенсивної терапії, бабуся лежала там сама. Надзвичайно біле простирадло не прикривало рук і плечей; йому було важко відірвати погляд від цієї оголеної плоті, зморшкуватої, білястої, страхітливо старої. Її поколоті руки були прив’язані ременями до ліжка. З горла стирчала трубка із жолобками. Дроти приладів зміїлися з–під простирадла. Вони зняли з неї нічну сорочку; не дали поправити шиньйон, як вона робила щоранку протягом багатьох років. З цим довгим волоссям, сивим і розпатланим, вона вже не була його бабусею; то було бідолашне смертне створіння, дуже молоде і старезне водночас, що було тепер кинуте на волю медицини. Мішель узяв її руку. Тільки цю руку він ще міг одразу впізнати. Він дуже часто брав її за руку, ще зовсім недавно, минулого року, у свої сімнадцять. Вона не розплющила очей, але, мабуть, попри все відчула його дотик. Він не стискував їй пальці, просто тримав її долоню у своїх, як робив це колись; він жагуче сподівався, що вона відчує цей дотик.
У цієї жінки було дуже важке дитинство, робота на фермі з семи літ серед пропитих напівскотів. Отроцтво було в неї надто коротке, щоб залишити будь–які реальні спогади. Після смерті чоловіка вона працювала на заводі, з останніх сил підіймаючи своїх чотирьох дітей; посеред зими вона ходила з відрами на подвір'я по воду, щоб сім’я могла помитись. Вийшовши на пенсію, вже на сьомому десятку, вона знову погодилася доглядати малюка — дитину свого сина. І внукові теж не бракувало нічого: ані чистого одягу, ані смачних недільних обідів, ані любові. Тим, що все це було в його житті, він зобов’язаний їй. При хоч найменшому вичерпному аналізі людства треба враховувати і цей феномен. В історії реально існували такі люди. Все своє життя вони працювали, працювали дуже тяжко, виключно заради обов’язку та любові, буквально віддаючи близьким своє життя, ними рухали обов’язок і любов, при цьому вони не вважали, що приносять себе в жертву; фактично, вони не бачили іншого способу прожити життя, окрім як дарувати його іншим з почуття обов’язку та любові. Майже всі такі людські створіння були жінками.
Мішель пробув у палаті близько чверті години і весь час тримав бабусю за руку; потім прийшов інтерн і сказав, що найближчим часом його присутність може завадити. З нею, мабуть, мали щось робити — не операцію, ні, операція була неможлива. Але, мабуть, йшлося про якусь процедуру, зрештою ще не все втрачено.
Назад вони їхали мовчки. Марі–Терез вела «Рено-16» наче уві сні. За обідом теж більше мовчали, тільки час від часу спливали якісь спогади. На стіл подавала Марі–Терез, їй було необхідно рухатися, щось робити: іноді зупиниться, сплакне і знову піде до кухарки.
Анабель спочатку була присутня, коли відправляли машину невідкладної допомоги, потім — коли повернувся «Рено». Близько години попівночі вона підвелася з ліжка і одяглась; батьки вже спали; вона пішки дійшла до огорожі будинку Мішеля. У вікнах горіло світло. Мабуть, усі були у вітальні, але штори заважали побачити бодай щось. У цю мить пішов дрібний дощик. Минуло хвилин з десять. Анабель знала, що може подзвонити в двері й побачитися з Мітелем. Так само, як вона могла нічого й не робити. Вона не надто усвідомлювала, що переживає практичний урок свободи вибору. Хай там як, а досвід цей був надзвичайно жорстоким, після тих десяти хвилин вона більше ніколи не стане такою, як раніше. Через багато років по тому Мішель мав обґрунтувати стислу теорію людської свободи на базі аналогії з поведінкою надтекучого гелію. На атомному рівні обмін електронами між нейронами та синапсами, що відбувається в головному мозку, також підпорядковується правилу невизначеності, проте можна вважати, що спосіб дії людини визначений — як у своїй основі, так і в деталях — настільки ж жорстко. Як і поведінка будь–якої іншої природної системи. Однак за деяких, дуже рідкісних, обставин відбувається те, що християни називають чудом милосердя: з’являється хвиля нової когерентності й поширюється в мозку, виникає — тимчасово чи остаточно — новий тип поведінки, що регулюється іншою системою джерел гармонійних коливань; тоді ми можемо спостерігати те, що звичайно називається актом вільної свободи.
