— Важко собі уявити більш дурну, агресивну, нестерпну та злісну істоту, ніж підліток, насамперед якщо його оточують хлопці його віку. Підліток — це монстр, помножений на бовдура, його конформізм майже неймовірний; підліток являє собою продукт раптової та шкідливої (до того ж непередбачуваної, якщо виходити з характеру дитини) кристалізації всього найгіршого, що є в людині. І як після цього сумніватися, що сексуальність є абсолютним лихом? Як люди терплять необхідність жити під одним дахом з підлітком? Моя теза полягає в тому, що це їм вдається лише тому, що їх власне життя зовсім порожнє; втім, моє життя теж порожнє, але мені це не вдається. Хай там як, але всі брешуть, до того ж доходять у своїй брехні до гротеску. Вони розлучаються, але залишаються добрими друзями. Беруть сина до себе кожного другого вихідного — це ж огидно. Повна і цілковита гидота. Насправді чоловіки ніколи не цікавляться своїми дітьми, ніколи не відчувають до них любові, чоловіки взагалі нездатні відчувати любов, це почуття їм дуже далеке. Що вони добре знають, так це хтивість, статевий потяг, що доходить до грубого тваринного почуття і суперництва між самцями; потім, набагато пізніше, вже перебуваючи у шлюбі, вони коли–не–коли можуть відчути певну вдячність до своєї дружини — за те, що вона подарувала їм дітей, вправно веде домашнє господарство, виявила себе гарною кухаркою та гарною коханкою; тоді чоловік отримує насолоду, перебуваючи з нею в одному ліжку. Мабуть, не цього прагнуть жінки, мабуть, це якесь непорозуміння, але ж це знов?таки почуття, що може бути сильним; і навіть, коли чоловіки зазнають збудження, втім, нетривалого, поплескуючи час од часу якийсь маленький зад, вони вже практично не можуть жити без своєї дружини, і якщо, на жаль, її раптом не стане, вони починають пити і швидко помирають, зазвичай упродовж кількох місяців. Що ж до дітей, то раніше вони були потрібні, щоб стати спадкоємцями багатства, суспільних та родинних традицій. Певна річ, це стосувалося передусім родовитих сімейств, але те ж саме можна сказати про комерсантів, селян, ремісників — тобто фактично про всі верстви населення. Сьогодні ж усе це вже не суттєво: я живу на зарплатню, в мене немає багатства, я нічого не можу залишити синові у спадок. У мене немає й ремесла, якому я міг би навчити його, я навіть не знаю, чим у майбутньому він зможе зайнятися; правила, за якими я жив, не являють для нього якоїсь цінності, він житиме в іншому світі. Прийняти ідеологію нескінченних змін означає визнати, що життя людини строго обмежується її індивідуальним буттям, а минулі й майбутні покоління нічого для неї вже не означають. Ось так тепер ми й живемо. Чоловікові не треба сьогодні заводити дитину. Для жінок все інакше, адже вони й далі мають потребу в істоті, яку можна любити, це непотрібно і ніколи не було потрібно чоловікам. Було б невірним вважати, що чоловіки схильні няньчитися з дітьми, гратися з ними, пестити їх. Можна скільки завгодно стверджувати зворотне, але це все одно залишиться брехнею. Тільки–но людина розлучається, пориває родинні зв’язки, будь- які стосунки з дітьми одразу втрачають сенс. Дитина — це підступна пастка; це — ворог, якого ти маєш утримувати і який переживе тебе.

Мішель підвівся, пішов на кухню, щоб налити собі склянку води. Перед його очима пливли різнобарвні кола, його нудило.

Перш за все він мав упоратися з тремтінням рук. Брюно мав рацію, батьківська любов — брехня, фікція. Брехня корисна, подумав він, якщо вона дозволяє перетворити реальність; але якщо це перетворення не вдалося, тоді лишаються лише брехня, гіркота і сором.

Він повернувся до кімнати. Брюно скрючився в кріслі: навіть якби він був мертвий, він би не зміг сидіти й далі нерухомо. Вежі будівель поринали у ніч; після ще одного пекельного дня температура ставала більш терпимою. Раптом Мішель помітив порожню клітку, в якій кілька років прожила його канарка; слід її викинути, заводити нового птаха він не збирався. Мимохідь він згадав сусідку з будинку навпроти, редакторку «Двадцяти років»; він не бачив її кілька місяців, мабуть, вона переїхала. Він спробував зосередитися на своїх руках, відзначив, що тремтіння трохи вгамувалося. Брюно, як і раніше, не ворушився; мовчання тривало ще кілька хвилин.

— Я зустрів Анну у 1981–му, — зітхнувши, провадив далі Брюно. — Вона не була такою вже вродливою, але мені набридла самотня мастурбація. До того ж у неї були великі груди. Мені завжди подобалися великі груди… — Він знову протяжливо зітхнув. — Моя протестантська грудаста буржуа… — на превеликий подив Мішеля, його очі наповнилися сльозами. — Потім її груди відвисли, і наш шлюб теж дав тріщину. Я похерив її життя, пустив на вітер. Ось що я ніколи не зможу забути: я похерив життя цієї жінки. В тебе ще лишилося трохи вина?

Мішель пішов на кухню за пляшкою. Все це було дещо занадто, він знав, що Брюно відвідував психіатра, а потім кинув це. Адже фактично людина завжди шукає способу полегшити свої страждання. Мука сповіді здається менш тяжкою, от людина і сповідається; а потім замовкає, здається, залишається на самоті. Якщо Брюно знову відчув потребу повернутися до своєї життєвої катастрофи, це означає, що, мабуть, у нього з’явилася надія, можливість нової спроби; мабуть, це гарний знак.

Не те щоб вона була потворною, — вів далі Брюно, — але її обличчя було так собі, без витонченості. В неї ніколи не було тієї витонченості, того сіяння, що подекуди можна побачити в обличчях молоденьких дівчат. Зі своїми товстуватими ногами вона навіть подумати не могла, щоб надягти міні–спідницю; але я навчив її носити дуже короткі блузки та ходити без ліфчика; це дуже збуджує, коли під блузкою чітко вимальовуються великі груди. Спочатку її це дещо бентежило, але врешті–решт вона погодилася; вона не розумілася на еротиці, білизні, в неї не було досвіду. А втім, що я тобі все це торочу, ти ж, здається, знав її?

— Я був на твоєму весіллі….

Авжеж, і справді, — розгублено, на межі з отупінням погодився Брюно. — Пам’ятаю, тоді я дуже здивувався, що ти приїхав. Мені здавалося, ти не бажаєш більше спілкуватися зі мною.

— Я й не бажав спілкуватися з тобою.

У цю мить Мішель знову замислився, розмірковуючи, що насправді могло спонукати його приїхати на цю нудну церемонію. Він згадав храм у Неї, залу з майже голими стінами, гнітюче сувору, більш ніж наполовину заповнену натовпом багатіїв, які дотримувалися зовнішньої скромності: батько нареченої займався фінансами.

— Тоді вони були лівими, — сказав Брюно (втім, тоді всі були лівими!). — Для них було цілком нормально, що я жив разом з їхньою донькою ще до шлюбу: ми одружилися, бо вона завагітніла, — зрештою, це звична справа.

Мішель згадав проповідь пастора, його голос лунко відбивався в холодній порожнечі зали: він розповідав про Христа як про реальну людину і справжнього Бога, про новий союз, який він уклав у Вічності зі своїм народом… Втім, було дуже важко зрозуміти, про що саме йшлося на цій проповіді. Після сорока п’яти хвилин такої проповіді Мішель впав у стан, близький до сну, але раптом прокинувся, почувши наступне формулювання: «Хай благословить вас Господь Бог Ізраїлю, Він, що пожалів двох самотніх дітей». Спочатку йому було важко прийти до тями, тоді він подумав: «Невже тут усі євреї?» Йому знадобилася ціла хвилина міркувань, щоб усвідомити, що фактично йдеться про того ж самого Бога. Спритно зв’язавши одне з іншим, пастор продовжував з усе зростаючою переконливістю: «Чоловіки повинні любити дружин своїх так, як власні тіла, бо хто любить дружину свою, той любить самого себе. Бо ніколи ніхто не зненавидів власного тіла, а годує та гріє його, як і Христос Церкву, бо ми — члени Тіла Його від тіла Його й від костей Його! “Покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, — і будуть обоє вони одним тілом”. Ця таємниця велика, — а я говорю про Христа та про Церкву!». Оце так, у самісіньке яблучко: «стануть обидва плоттю єдиною». Поміркувавши якийсь час над цією перспективою, Мішель глянув на Анну: спокійна, зосереджена, вона, здавалося, затамувала подих; від цього вона стала майже вродливою. Мабуть, надихнувшись цитатою із Святого Павла, пастор продовжував з усе зростаючим запалом: «Господи, поглянь милостиво на служницю Твою: готуючись з’єднатися зі своїм чоловіком, вона благає захистити її. Допоможи їй завжди бути у Христі дружиною вірною та цнотливою, і нехай наслідує вона приклад святих дружин: нехай буде вона мила для свого чоловіка, як Рахіль, розумна, як Ребека, та вірна, як Сара. Нехай залишиться вона вірною своїй вірі та заповідям Господа, єдина зі своїм чоловіком, нехай уникне вона всіх поганих зв’язків, нехай заслужить повагу своєю скромністю та пошану — своєю чистотою, нехай напоумить її Бог. Нехай вона буде плодовита, нехай вони обидва побачать дітей своїх, і дітей своїх дітей, до третього та четвертого коліна. Нехай доживуть вони до щасливої старості і поміж обраних пізнають спокій у царстві Господа. В ім’я Бога нашого Ісуса Христа, амінь». Мішель, розштовхуючи натовп, пішов до вівтаря, накликаючи на себе з усіх боків стурбовані погляди. Він був за три ряди од вівтаря, коли молодята обмінялись обручками. Пастор узяв їх за руки, схилив голову з виразом вражаючої зосередженості; абсолютна тиша запанувала у стінах храму. Потім він підвів голову і гучним голосом, пристрасним та водночас безнадійним, з неймовірною виразністю вигукнув: «Нехай не розірве людина того, що з’єднав Господь!»