Тільки–но вони висадились із джипа, Брюно відразу зрозумів, що припустився помилки. Положистим, з деякими улоговинками схилом маєток спускався у південний бік, навколо росли дерева та квіти. Водоспад падав в озерце спокійної зеленої води; поруч, розтягнувшись на пласкому камені, сохла на сонці зовсім гола жінка, тим часом інша намилювалася перед тим як зануритись у воду. Поруч з ними, ставши на коліна, дрімав чи медитував якийсь бородатий суб’єкт. Він теж був голим і дуже засмаглим; його довгі біляві патли вражаюче розметалися по темній шкірі; він чимось нагадував Кріса Крістоферсона. Брюно відчував себе збентеженим. А на що, власне, він сподівався? Мабуть, ще є час забратися звідси, якщо не зволікати. Він кинув погляд на своїх супутників: Анабель з вражаючим спокоєм почала розгортати намет; Мішель, присівши на пеньок, грався зав’язкою рюкзака; він мав цілком відсторонений вигляд.

Вода, що потрапила на ледь похилу поверхню, починає стікати вниз. Характер вчинків і поведінка людини, які визначені в цілому та зокрема у кожній її дії, дуже рідко піддаються спокусі рішучого вибору, та й то ніхто послідовно не дотримувався цього особливого шляху. У 1950 році у Франческо Ді Меоли народився син від італійської другорозрядної актриси — вона так і не спромоглася вийти за межі ролі єгипетської рабині в «Камо грядеші?», де вона (то була вершина її кар’єри) дістала можливість мовити дві репліки. Свою дитину вони назвали Девідом. У п’ятнадцять років Девід захотів стати рок–зіркою. І він був не один такий. Будучи багатшими, ніж директори компаній та банкіри, рок–зірки проте зберігали романтичний образ бунтарів. Молоді, чарівні, знамениті, навіюючи хтивість усім жінкам і заздрість усім чоловікам, вони складали саму верхівку соціальної ієрархії. З часів обожнювання фараонів у Стародавньому Єгипті ніщо в історії людства не піддається порівнянню з культом рок–зірок, що захопив європейську та американську молодь. Щодо зовнішності, у Девіда було все, щоб досягнути своєї мети: запаморочлива врода, водночас дика і диявольська; мужнє, але разом з тим правильне обличчя; довге волосся, чорне, дуже густе і трохи хвилясте; великі глибокі блакитні очі.

Завдяки батьківським зв’язкам Девіду вдалося в сімнадцять років записати свою першу сорокап’ятку; то був цілковитий провал. Слід зазначити, що вийшла вона в один рік із «Sgt Рерреrs», «Days of Future Passed» та багатьма іншими. Джиммі Хендрікс, групи «Роллінґ стоунз» та «Дорз» були на піку популярності; Ніл Янг уже почав записуватись, і багато надій покладалося на Брайана Вільсона. В той час пристойному, але не надто винахідливому контрабасисту нічого не світило. Девід не відступав: чотири рази він змінював групи, пробував різні ігрові прийоми; за три роки після від’їзду батька він теж вирішив спробувати своє щастя в Європі. Він без проблем отримав запрошення до одного з клубів на Лазуровому узбережжі. Щодня красуні чекали на нього в його вбиральні — тут у нього теж не було жодних проблем. Ось тільки видавничі фірми не виявляли аніякого інтересу до його музичних опусів.

Коли Девід зустрів Анабель, у його ліжку вже побувало близько п’ятисот жінок; утім, він не міг пригадати, щоб хтось із них досягав такої пластичної досконалості. Анабель зі свого боку теж, як і всі інші, тяглася до нього. Спершу вона опиралася, поступилася тільки через кілька днів після приїзду. Їх — тих, хто танцював, — було душ тридцять; усе відбувалося теплої зоряної ночі перед заднім фасадом будівлі. На Анабель була біла спідниця й коротенька теніска із зображенням сонця. Танцюючи, Девід притуляв її до себе, а іноді починав крутити за всіма правилами року. Вони танцювали, не відчуваючи втоми, вже більше години, під барабанний ритм, то швидкий, то повільний. Брюно стояв нерухомо, притулившись до дерева, насторожений, зіркий, з важким серцем. Час від часу на прогалині, в освітленому колі, з’являвся Мішель, потім знову зникав у темряві. Раптом він виник зовсім близько, метрів за п’ять. Брюно бачив, як Анабель, залишивши партнера, підійшла до нього, чув, як вона спитала його: «Ти не танцюєш?»; її обличчя в ту мить було дуже сумним. Мішель відхилив запрошення надзвичайно повільним жестом, наче він був якоюсь доісторичною твариною, яку щойно повернули до життя. Кілька секунд Анабель нерухомо стояла перед ним, а потім відійшла і приєдналася до компанії. Девід узяв її за талію, міцно притулив до себе. Вона оповила руками його плечі. Брюно знов глянув на Мішеля. Йому здавалося, що посмішка блукала на його обличчі. Брюно похнюпився. А коли він підвів очі, Мішель уже зник. Анабель була в обіймах Девіда; їхні губи майже торкались.

Лежачи в своєму наметі, Мішель чекав світанку. Наприкінці ночі розбурхалася сильна гроза, і він здивувався, помітивши, що відчуває легкий страх. Потім у небі все затихло, пішов дощ, повільний, монотонний. Краплі з невиразним шумом падали на парусину за кілька сантиметрів од його обличчя, але він був захищений від контакту з ними. Його охопило передчуття, що все його життя буде схожим на ці хвилини. Він проходитиме крізь людські емоції, часто вони близько зачіпатимуть його, але інші пізнають щастя чи відчай, а його це ніколи по–справжньому не торкнеться, не досягне. Того вечора Анабель, танцюючи, кілька разів кидала погляд у його бік. Він хотів зрушити з місця, але не міг; він вочевидь відчував, наче стоїть у крижаній воді. Він почувався віддаленим од світу кількома сантиметрами порожнечі, що створювали навколо нього чи то мушлю, чи то панцир.

Наступного ранку в наметі Мішеля нікого не було. Всі його речі зникли, але він залишив записку — лише два слова: «НЕ ТУРБУЙТЕСЯ».

За тиждень поїхав і Брюно. Сідаючи в потяг, він уперше подумав, що за весь час перебування тут він навіть не спробував кадрити дівчат чи принаймні з ким–небудь поспілкуватися.

Наприкінці серпня Анабель помітила, що в неї затримується місячне. І сказала собі, що так навіть краще. Жодних проблем щодо цього не було: батько Девіда знав лікаря, поборника планування сім’ї, що працював у Марселі. То був суб’єкт років тридцяти, енергійний, з маленькими рудими вусиками, звали його Лоран. Лікар наполягав, щоб до нього так і зверталися: просто Лоран. Він показував їй різні інструменти, пояснював механізм вискоблювання та відсмоктування. З клієнтками, яких він вважав скоріше своїми приятельками, він прагнув налагодити діалог на рівних. У своїй діяльності він від самого початку був на боці жінок, і, на його думку, у цій боротьбі в нього було ще багато справ. Операцію було призначено на наступний день; усі витрати взяла на себе Асоціація планування сім’ї.

До себе в номер Анабель прийшла на межі нервового зриву. Завтра їй зроблять аборт, ще одну ніч вона проведе в готелі, потім повернеться додому; вона так вирішила. Три тижні поспіль вона щоночі пускала до свого намету Девіда. Першого разу їй було трохи боляче, але потім вона зазнала насолоди, великого задоволення; вона навіть і не підозрювала, що сексуальна насолода може бути такою сильною. Втім, вона не відчувала до цього чоловіка жодної прихильності; вона знала, що він дуже швидко знайде їй заміну, і, мабуть, це вже сталося.

Того вечора, снідаючи в колі друзів, Лоран з ентузіазмом згадував про випадок з Анабель. Заради таких дівчат ми й боремося, сказав він; ми не хочемо допустити, щоб дівчина щонайбільше сімнадцяти років («і надзвичайної вроди», ледве не додав він) занапастила собі життя через якусь там канікулярну пригоду.

Анабель страшенно боялася свого повернення до Кресі–ан- Брі, але, по суті, нічого не трапилося. Було четверте вересня; батьки похвалили її засмагу. Вони повідомили їй, що Мішель поїхав, він влаштувався в університетському гуртожитку; було зрозуміло, що вони нічого не запідозрили. Вона пішла до бабусі Мішеля. Стара жінка виглядала втомленою, але зустріла її лагідно й охоче дала онукову адресу. Їй здалося трохи дивним, що Мішель повернувся раніше за інших, це так; вона дуже здивувалася, коли Мішель переїхав до гуртожитку на місяць раніше початку занять; але він завжди був хлопцем зі своїми примхами.