Нічого такого тієї ночі не відбулося, і Анабель повернулась додому. Вона відчувала себе значно постарілою. Двадцять п’ять років мине, перш ніж вона знову побачить Мішеля.

Телефон задзвонив близько третьої ночі; медична сестра здавалася щиро збентеженою. Вони дійсно зробили все можливе, але, в принципі, нічого зробити тут практично неможливо. Серце було надто зношене, от і все. Принаймні можна сказати, що вона не страждала. Але, на жаль, тепер все скінчилося.

Мішель пішов у свою кімнату. Він рухався маленькими кроками, не більше двадцяти сантиметрів. Брижіт хотіла підвестися, але Марі–Терез знаком зупинила її. Минуло дві хвилини, потім зі спальні почулося чи то скиглення, чи то ричання. Брижіт кинулась туди. Мішель скорчився біля ліжка. Його очі майже вилізли з орбіт. Обличчя не виражало нічого схожого на скорботу чи якесь людське почуття. Лише тваринний низький страх.

Одразу за Путьє Брюно втратив контроль над машиною. Його «Пежо-305» занесло до розділової смуги, машина трохи шаркнула по металу огорожі й завмерла, розвернувшись задом наперед. «Чорт! — глухо вилаявся він. — Вселенське паскудство!» «Ягуар», що летів зі швидкістю 220 км/год, різко загальмував, теж ледве не врізавшись в огорожу, і під ревіння клаксона поїхав далі. Брюно вистрибнув і погрозив кулаком йому услід. «Педик! — вигукнув він. — Чортів педик!» Потім він розвернув машину й поїхав своєю дорогою.

Так званий Край Змін був створений у 1975 році групою колишніх бунтівників шістдесят восьмого (правду кажучи, ніхто нічого славного в той час не здійснив, але, скажімо, в них відчувався дух шістдесят восьмого); вони зайняли широку територію трохи на південь від Шоле. Ця земля належала батькам одного з них. Їх задум, що містив у собі відбиток модних на початку сімдесятих анархістських поглядів, полягав у тому, щоб здійснити конкретну утопію, тобто «тут і зараз» заснувати певний простір де можна було б жити у злагоді з принципами самоврядування, поваги до прав особистості та справжньої демократії. Втім, Край не був новою общиною; мета була набагато скромнішою — створити місце відпочинку, тобто місце, де прихильники цієї ідеї мали б нагоду об’єднатися в літні місяці для втілення ідей у життя; йшлося також про створення сприятливих умов для спільної діяльності, творчих зустрічей, і все це в дусі гуманізму та народовладдя; і нарешті, якщо вживати термінологію засновників, йшлося про те, щоб «добряче перепихнутися».

Брюно повернув з дороги поблизу виїзду із Шоле–Сюд і кілометрів з десять їхав уздовж прибережного шосе. Карта місцевості була незрозумілою, стояла задушлива спека. Він побачив табличку, як йому здалося, майже випадково. Різнобарвні літери на білому тлі повідомляли: «КРАЙ ЗМІН»; нижче, на приклеєній фанерці меншими червоними літерами було каліграфічно виведено те, що, певно, було місцевим девізом: «Воля інших продовжує мою до нескінченності» (Михайло Бакунін). Праворуч дорога вела до моря; дві дівчини тягли по ній пластикову качку. Під футболками в них, поганок, нічого не було. Брюно дивився їм услід, у нього засвербіло у штанях, «футболки мокрі, — сумно сказав він собі, — висохнуть — липнути вже не будуть». Мабуть, вони прямували до прибережного кемпінгу.

Він поставив на стоянку свій 305–й і пішов до маленької дощатої контори з вивіскою «ЛАСКАВО ПРОСИМО». Всередині, підгорнувши під себе ноги, сиділа жінка років шістдесяти. Її худі зморшкуваті груди майже вивалювалися з вирізу довгої бавовняної блузи; поява Брюно додала їй зайвого клопоту. Її доброзичлива посмішка здавалася трохи вдаваною. «Ласкаво просимо до Краю», — мовила нарешті вона. І знову широко усміхнулась (чи не ідіотка?) «У тебе є броня?» Брюно відкрив валізу зі штучної шкіри, дістав звідти документи. «Чудово», — сказала недоумкувата, все ще з дурнуватою посмішкою на вустах.

Їздити на машині по території кемпінгу заборонялося; він вирішив уладнати справу за два заходи. Спочатку знайти місце для намету, а потім забрати речі. Саме перед поїздкою він купив намет типу іглу в «Самаритені» (вироблений в Китайській Народній Республиці, дво-, тримісний, 449 франків).

Коли Брюно вийшов на галявину, перше, що він побачив, була піраміда. Двадцять метрів в основі, стільки ж заввишки: бездоганно рівносторонній об’єкт. Усі стінки скляні, поділені на прямокутники сіткою рам з темного дерева. Деякі з прямокутників блищали, відбиваючи промені призахідного сонця; крізь інші можна було розгледіти структуру внутрішньої будови: сходові майданчики, перегородки теж з темного дерева. В цілому, ансамбль мав нагадувати дерево, і це виходило досить непогано — циліндрична конструкція, що проходила крізь центр піраміди, ховаючи східці, зображала стовбур. З будівлі поодинці чи гуртом виходили люди; одні були оголені, інші одягнені. У присмерковому світлі, від якого виблискувала свіжа трава, все нагадувало науково–пізнавальний фільм. Подивившись на цю сцену дві–три хвилини, Брюно взяв свій намет під пахву і подався до найближчого пагорба.

Маєток складався з кількох лісистих пагорбів, землі, суціль укритої сосновими голками, подекуди були й галявини; то тут, то там були розкидані вбиральні; можливості розміщення були не безкінечними. Брюно трохи спітнів, його обдимало; мабуть, у придорожніх ресторанах він забагато з’їв. Усе це заважало ясно мислити, втім, він чітко усвідомлював, що вибір місця може стати вирішальним чинником вдалого перебування тут.

В ту саму мить, коли йому спала ця думка, він помітив мотузку, що була натягнута між двома деревами. На ній досушувалися дівчачі трусики, які лагідно колихав вечірній бриз. «Мабуть, це непогана ідея, — сказав він собі, — між сусідами в кемпінгу зав’язується знайомство, це дозволить зрушити з мертвої точки». Він поклав свій намет додолу й почав вивчати інструкцію з його збирання. Французький переклад був нестерпним, англійський — трохи кращим; з іншими європейськими мовами справи, мабуть, були такими ж. Чортові китайози. Ну що, наприклад, може означати: «вигорнути напівжорстке кріплення, щоб зафіксувати положення купола»?

З усе більшим відчаєм він тупо дивився на схеми. Раптом праворуч від нього з’явилося щось схоже на скво[10]; жінка була одягнена в шкіряну міні–спідницю; у сутінках можна було побачити її пишні важкі груди. «Ти щойно приїхав? — запитала примара. — Допомогти натягнути намет?» — «Я справлюся, — прохрипів він глухим голосом, — усе добре, дякую. Дуже люб’язно з вашого боку», — додав він, і в нього перехопило подих. Він відчув пастку. І справді, за якусь мить із сусіднього вігвама (де вони спромоглися купити цю штуку? Самі зробили?) долинуло голосіння. Скво рвонула туди й одразу ж повернулася з двома малими опецьками, по одному на кожному стегні, й почала похитувати стегнами. Голосіння посилилося. Риссю прибіг самець скво з членом назовні. То був бородатий здоровань років п’ятдесяти з довгими сивими патлами. Він узяв одного малюка й почав його пестити; це було огидно. Брюно відійшов на кілька метрів; од спеки він був увесь мокрий. З цими монстрами безсонна ніч йому забезпечена. Певна річ, ця корова годує їх груддю; а груди таки нічогенькі!

Брюно відступив на кілька кроків по пагорбу, намагаючись непомітно відійти од вігваму; втім, він не дуже хотів занадто віддалятися від трусиків. То була делікатна штучка, прозора, вся в мереживах; неможливо уявити, щоб такі могли належати скво. Він віднайшов місце між наметами двох канадок (кузин? сестер? ліцейських подруг?) і взявся до роботи.

Коли він, нарешті, закінчив, уже майже стемніло. В останніх променях вечірнього світла він спустився за своїми речами. По дорозі він зустрів кількох людей: і пар, і одинаків. Самотні жінки переважно років сорока. Час від часу він читав таблички, прибиті до дерев: «БУДЬТЕ ВЗАЄМНО ВВІЧЛИВІ»; він підійшов до однієї з них. Під нею була розташована маленька купіль, повністю наповнена презервативами вітчизняного виробництва. Нижче стояла біла пластикова урна для сміття. Він натиснув на педаль, увімкнув кишеньковий ліхтарик: усередині здебільшого банки з–під пива, але також і кілька використаних презервативів. «Це вселяє надію, — сказав собі Брюно, — здається, тут часу не марнують».