За тиждень вона виписалася з лікарні. Мішель написав Уолкотту і попередив, що його від’їзд затримується, після деяких вагань він згодився поселитись у її батьків, у колишній кімнаті її брата.

Анабель помітила, що за той час, який вона провела у лікарні, він заприязнився з її матір’ю. Та й її старший брат став частіше з’являтися вдома, відколи там оселився Мішель. По суті, їм майже ні про що було говорити: Мішель нічогісінько не тямив у проблемах малого бізнесу, а Жан–П’єру абсолютно чужими були питання, пов’язані з дослідженнями в галузі молекулярної біології; і все?таки помалу за вечірнім аперитивом утворилася напівфіктивна чоловіча співдружність.

Їй належало відпочивати і, головне, не піднімати важкого, але тепер вона вже могла митися самостійно і нормально харчуватись. У години пополудні вона сиділа в саду, а Мішель разом з матір’ю збирав полуницю або сливи. Це були наче якісь дивовижні канікули або повернення у дитинство. Вона відчувала ласку сонячних променів на своєму обличчі і руках. Найчастіше вона сиділа у цілковитій бездіяльності, іноді вишивала чи майструвала іграшки для свого племінника або племінниць. Психіатр із Мо прописав їй снодійне і досить великі дози транквілізаторів. Так чи інакше, вона багато спала, а її сни постійно були мирними і спокійними, щасливими; можливості душі безмірні, коли вона перебуває у своїх володіннях. Мішель лежав у ліжку разом з нею, його рука обіймала її за талію і він відчував, як рівномірно вона дихає. Психіатр регулярно навідував її, хвилювався, тихо бурмотів щось, казав про «втрату адекватності у взаєминах з дійсністю». Вона стала дуже ніжною, трохи дивною, часто сміялася без причини, іноді траплялося так, що її очі наповнювалися слізьми. Тоді вона приймала додаткову дозу терціану.

Наприкінці третього тижня вона вже почала виходити і робила короткі прогулянки берегом річки або в сусідніх лісах. Стояв напрочуд гарний серпень, дні змінювали один одного, однакові, осяйні, без натяку на небезпеку грози і взагалі без будь–яких інших ознак кінця. Мішель тримав її руку, вони часто сиділи поруч на лавці на березі Гран–Морен. Прибережні трави були висушені майже дотла, річка під навислими буками несла вдалечінь свої безкінечні темно–зелені хвилі. Зовнішній світ жив за своїми власними законами, які не були людськими.

Двадцять п’ятого серпня контрольні аналізи виявили метастази в очеревині, у таких випадках їх розростання продовжується, рак швидко поширюється. Можна спробувати радіотерапію. Власне, саме це і було єдиним можливим засобом; але не слід обманювати себе, мова йшла про важке лікування, а шанси на одужання не перевищують 50 відсотків.

— Тебе вилікують, моя крихітко, — сказала мати Анабель, і голос її ледь помітно затремтів. Анабель обняла матір за шию, притислася чолом до її чола, у цій позі вони пробули з хвилину. Коли мати пішла спати, Анабель попленталась у вітальню, погортала там якісь книжки. Мішель сидів у кріслі і спостерігав за нею.

— Можна порадитися ще з кимось, — сказав він після тривалої мовчанки.

— Звичайно, — відповіла вона безтурботно. Вона не могла кохатися: шрам був надто свіжим і болючим; але вона довго стискала його в обіймах. Чула, як він у тиші скреготить зубами. Був момент, коли вона, провівши долонею по його обличчю, помітила, що воно мокре од сліз. Вона стала ніжно пестити його, це збуджувало і водночас умиротворяло. Він випив дві пігулки мепронізину й нарешті заснув.

Близько третьої години попівночі вона встала, накинула халат і спустилась у кухню. Попорпавшись у буфеті, знайшла піалу, на якій було написане її ім’я, — хрещена мати подарувала її колись Анабель, коли тій виповнилося десять років. У піалі вона ретельно розім’яла вміст тюбика рогіпнолу, додавши трохи цукру і води. Вона не відчувала нічого, крім якогось узагальнено–абстрактного, майже метафізичного смутку. Таке воно життя, настав непередбачений, безпричинний розлад, тепер її тіло не могло більше бути джерелом радості та щастя. Воно, навпаки, поступово, а по суті досить швидко стане для неї самої і для оточуючих джерелом муки. Отже, її тіло має бути знищене. Масивний дерев’яний годинник на стіні голосно відлічував секунди, він дістався матері від її бабусі, яка володіла ним ще тоді, коли виходила заміж, — це була найстаріша річ у будинку. Анабель досипала в піалу ще трохи цукру. В її психологічному настрої не було й тіні примирення, життя здавалося лише кепським жартом. Хоч як намагаєшся підлаштуватися до нього, а воно однак залишається таким, як є. За короткі тижні своєї хвороби вона з дивовижною швидкістю дозріла до відчуття, яке так часто зустрічається у літніх людей: вона не бажала бути для інших тягарем. Відтоді, як минула для неї пора юності, її життя покотилося дуже швидко, потім настав період тривалої нудьги, а під кінець знову все почало розкручуватись дуже стрімко, з дикою швидкістю.

Незадовго до світанку Мішель, перевернувшись з боку на бік, помітив, що Анабель немає поруч. Він накинув халат і спустився вниз: на дивані у вітальні лежало її розпластане, майже бездиханне тіло. Поряд на столі він знайшов її листа. Він починався словами: «Я хочу вмерти серед тих, кого люблю».

Головний лікар служби швидкої допомоги в Мо був молодим тридцятирічним чоловіком з темним кучерявим волоссям і відкритим обличчям, він одразу справив на них добре враження. Шансів, що вона прийде до тями, мало, сказав він, вони можуть лишитися біля неї, він особисто не вбачає в цьому нічого поганого. Кома — стан дивний, до кінця не вивчений. Він був майже переконаний, що Анабель не сприймає їхньої присутності, проте слабка електрична активність у її мозку збереглася; вона, певно, якимось чином співвідноситься з процесом мислення, природа якого абсолютно не з’ясована. Сам по собі медичний прогноз був невтішний: відомі випадки, коли хворий, провівши у стані коми тиждень, а то й місяці, раптом повністю повертався до життя, найчастіше ж коматозний стан переходив у смерть. їй не більше сорока, принаймні є надія, що серце витримає, на цю хвилину це все, що можна сказати.

Над містом прокидався новий день. Сидячи поряд з Мітелем, брат Анабель безупинно повторював: «Це неможливо… Це неможливо…», — наче його слова могли що–небудь змінити. Але насправді таке можливо. Все можливо. Повз них пройшла медсестра, штовхаючи поперед себе металевого візка, на якому дзвеніли пляшечки із сироваткою.

Трохи згодом сонце прорвалося крізь хмари, небо засиніло. День обіцяв бути чудовим, таким же гарним, як і попередні. Мати Анабель важко, звелася на ноги. «Треба трохи перепочити, — сказала вона, тамуючи ридання. Її син також підвівся, безсило звісивши руки, і ніби автомат пішов за нею. Мішель похитав головою, відмовляючись іти з ними. Він не відчував ніякої втоми. В наступні хвилини він переважно відчував дивне сприйняття реального світу. Він сидів сам у залитому сонцем коридорі на плетеному пластиковому стільці. В цьому крилі лікарні панував дивовижний спокій. У кінці коридору час від часу відчинялися двері, звідки виходили медсестри і йшли до інших відділень. Гомін міста, долітаючи знизу, звучав зовсім глухо. У стані абсолютної внутрішньої відчуженості він вдивлявся в переплетіння обставин, у деталі машини, яка скалічила їхні життя. Все виглядало безповоротним, чітким і незаперечним, все постало в непорушній очевидності завершеного минулого. Нині здається майже неймовірним, щоб сімнадцятирічна дівчина була настільки наївною, але найголовніше сьогодні те, що в сімнадцять років дівчина могла надавати такого значення саме коханню. З часів юності Анабель минуло двадцять п’ять років, і якщо вірити результатам опитувань молоді і твердженням газет, сьогодні все дуже змінилося. Сучасні дівчата стали більш раціональними та обачливими. Їх насамперед цікавить шкільна успішність, вони намагаються щонайперше забезпечити собі в майбутньому гідну кар’єру. Зустрічі з хлопцями для них не більше ніж канікулярні пригоди, розвага, що складається навпіл із сексуального задоволення і нарцистичного самозамилування. Згодом вони намагаються вигідно одружитися на підставах достатньої соціо–професійної відповідності і певного збігу смаків. Зрозуміло, що вони тим самим позбавляли себе усіх можливостей щастя, які вважаються невід’ємними складовими синкретичного і регресивного стану душі й суперечать міщанському досвіду мислення, — натомість вони розраховували таким чином уникнути моральних і сердечних мук, від яких потерпали їх попередниці. Хоча ці сподівання з часом руйнуються; насправді вирування пристрастей, зникаючи з життя, залишає по собі великий простір для нудьги, враження порожнечі, вразливого очікування старості і смерті… Друга половина життя Анабель була набагато сумнішою і похмурішою, ніж перша, під кінець їй не вдалося зберегти в пам’яті жодної найменшої згадки про цю пору.