Однією з властивостей генія Джерзінські, як багато років по тому напише Фредерік Хюбчеяк, було те, що він зміг просунутися далі за своє перше осяяння, згідно з яким відтворення статевим шляхом несе в собі джерело шкідливих мутацій. Протягом тисячоліть, підкреслює Хюбчеяк, усі культури людства несли на собі більш–менш чіткий відбиток інтуїтивного усвідомлення нероздільного зв’язку між сексом та смертю; для винахідника, що тільки–но беззаперечними доказами в галузі молекулярної біології підтвердив цей зв’язок, було б цілком природно зупинитися на цьому і вважати, що його мета досягнута. Проте Джерзінські відчував, що має вийти за межі проблеми відтворення статевим шляхом, щоб розглянути разом усі топологічні умови клітинного поділу.
З першого ж року свого навчання в початковій школі у Шарні Мішель був вражений жорстокістю хлопчиків. Щоправда, то були селянські діти, тобто маленькі звірі, що недалеко відійшли од дикої природи. Але воістину можна було тільки дивом дивуватися тому, з якою природною, інстинктивною радістю вони протикали жабенят голками від циркулів або пір’ям від ручок; фіолетові чорнила затікали під шкіру нещасного створіння, яке повільно вмирало від ядухи. Вони збирались у коло і з палаючими очами спостерігали за цією агонією. Інша їх улюблена забава була відрізати ножицями ріжки равликів. Ріжки у равликів — їх єдиний чуттєвий орган; на кінці в них маленькі очі. Позбавлений своїх ріжок, равлик стає лише кволим страждаючим шматочком плоті, що не в змозі орієнтуватися. Мішель швидко усвідомив, що в його інтересах встановити дистанцію між собою та цими малими звірами; навпаки, в нього не було достатньо підстав, щоб побоюватися дівчат, більш лагідних створінь. Згодом цю першу здогадку про закони цього світу підкріпила передача «Життя тварин», яка йшла щоп’ятниці ввечері. Серед усієї мерзенної підлості, постійної різанини, що є природним проявом живої природи, єдиним проблиском відданості та самопожертвування була материнська любов або щось таке, що від інстинкту захисту непомітно приводить до того ж материнського почуття. Так, самка кальмара, малюсіньке лагідне двадцяти сантиметрове створіння, не вагаючись нападає на плавця, якщо він наблизиться до відкладених нею яєчок.
Тридцять років по тому він знову прийде до того ж висновку: жінки, безперечно, кращі за чоловіків. Вони лагідніші, більше схильні до кохання, співчуття, ніжності; менше виявляють насильство, егоїзм, самоствердження і жорстокість. До того ж вони розсудливіші, розумніші та працьовитіші.
По суті, думав Мішель, спостерігаючи за тим, як сонце, просвічуючи крізь фіранки, повільно пливе до заходу, для чого потрібні чоловіки? Мабуть, що за стародавніх часів, коли було багато ведмедів, мужність могла відігравати особливу та незамінну роль; але ось уже впродовж кількох сторіч потреба в чоловіках майже повністю відпала. Вряди–годи вони, вбиваючи нудьгу, перекидаються партійкою в теніс, що є найменшим лихом; але буває таке, що вони вважають за корисне рухати історію вперед, тобто головним чином розпалюють революції та війни. Окрім безглуздих страждань, що вони їх несуть, війни та революції руйнують те краще, що було у минулому, щоразу вимагаючи собі чистого аркуша, щоб будувати все знову. Поза рівномірним поступом розвитку еволюція людства набирає хаотичного, руйнівного, невпорядкованого та буйного характеру. У всьому цьому винні виключно чоловіки з їх любов’ю до ігор та ризику, непомірним марнославством, безвідповідальністю, природженим потягом до насильства. Світ, який би населяли самі жінки, у будь–якому разі був би набагато кращим; його еволюція відбувалася б повільніше, але безперервно, без різких відкотів назад і згубних зривів, він упевнено просувався б до загального щастя.
15 серпня вранці він устав, вийшов з помешкання, сподіваючись у душі, що на вулицях у цей час небагато народу; майже так воно й було. Він зробив кілька нотаток, до яких він повернеться років за десять, коли прийде час готувати свою найважливішу працю «Пролегомени до бездоганної реплікації».
Тим часом Брюно привіз сина до своєї колишньої дружини. Він відчував себе вимученим і пригніченим. Анна поверталася з експедиції агенції «Нувель фронтьєр» чи то на острів Пасхи, чи то в Бенін, він достеменно не пам’ятає; мабуть, вона знайшла собі подруг, обмінялась адресами — вони ще зустрінуться два–три рази, доки не набридне; але з чоловіками вона не зустрічалась — у Брюно виникло таке враження, ніби вона цілком відмовилась од усього, що було пов’язане з чоловіками. Анна відвела його вбік на кілька хвилин, вона хотіла знати, «як усе пройшло». Він відповів: «Добре», вдавшись до того спокійного впевненого тону, який подобається жінкам; проте з іронією додав: «А втім, Віктор багато дивився телевізор». Без цигарки він швидко став почуватися ніяково: відколи Анна кинула палити, вона не виносила, щоб хтось курив у її присутності. Гніздечко було умебльоване зі смаком. Він знав, що коли треба буде йти, він відчує глибокий жаль, знову замислиться, що слід зробити, щоб змінити хід речей, швидко поцілує Віктора, потім піде геть. От і все: так закінчиться його відпустка, яку він провів із сином.
Фактично ці два тижні були справжньою мукою. Розтягнувшись на своєму матраці, поставивши пляшку бурбону на відстані витягнутої руки, Брюно чув звуки, які його син видавав у сусідній кімнаті: як той, попісявши, спускає воду, як клацає пульт дистанційного керування. Сам того не усвідомлюючи, він, так само, як і його зведений брат, одночасно — і також годинами — тупо дивився на труби парового опалення. Віктор лежав у вітальні на ліжку–канапі; він дивився телевізор по п’ятнадцять годин на добу. Вранці, коли Брюно прокидався, вже був уключений канал «М6», по якому йшли мультики. Щоб потужний звук нікому не заважав, Віктор надягав навушники. Він не був грубіяном, не намагався завдавати прикрощів; але їм з батьком було нічого сказати одне одному. Двічі на день Брюно розігрівав готові страви; вони їли, сидячи один проти одного, майже в цілковитій тиші.
Як вони дійшли до цього? Вікторові лише кілька місяців тому виповнилося тринадцять. Лише якихось кілька років тому він малював і показував свої малюнки батькові. Він перемальовував персонажів коміксів Марвела: там були Фаталіс, Фантастікус, Фараон майбутнього, він зображував їх у неймовірних ситуаціях. Час від часу вони гралися в «Тисячу віх» або йшли недільного ранку до Лувру. До дня народження Брюно Віктор — йому тоді було десять — величезними різнокольоровими літерами вивів на лініяному аркуші: ТАТО Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ. Тепер з цим покінчено. І Брюно знав, що дедалі буде гірше: від взаємної привітності вони перейдуть до ненависті. Що згодом за два роки син почне пробувати гуляти з дівчатами його віку; Брюно й сам жадатиме цих п’ятнадцятирічних дівчат. Наближався час суперництва, стану, властивого чоловікам. Вони були наче звірі, що б’ються в одній клітці на ім’я час.
Повертаючись додому, Брюно купив у арабського бакалійника дві пляшки анісового лікеру; потім, перед тим як надудлитися до чортиків, подзвонив братові, щоб домовитися про зустріч на завтра. Коли він прийшов до Мішеля, той після свого голодного періоду переживав раптовий напад дикого апетиту, пожираючи шматок за шматком італійську ковбасу, великими склянками запиваючи її вином. «Накладай собі, пригощайся», — незрозуміло буркнув він. Брюно здавалося, що той його майже не чує. То було схоже на розмову з психіатром або навіть зі стіною. Одначе він розповідав далі:
— Кілька років поспіль мій син тягнувся до мене, він хотів моєї любові; я був у депресії, незадоволений життям, я відштовхував його, очікуючи на кращі часи. Тоді я не розумів, як швидко минуть ці роки. Дитина від семи до дванадцяти — чудове створіння, миле, розумне, відкрите. Вона живе у повній гармонії з розумом і живе з радістю. Вона сповнена любові, і її задовольняє та любов, яку інші готові дати їй. Потім усе псується. Усе змінюється на гірше, і виправити це неможливо.
Мішель з’їв два останніх шматки ковбаси, знову налив собі склянку вина. Його руки трусилися. Брюно вів далі:
