– Звенигора? О аллах!

– Не тільки, – виступила наперед Златка, знімаючи шапку. – Салям, ага!

– Адіке! – простогнав Гамід, бліднучи. – Що ви від мене хочете?

– Султанський фірман! – Звенигора підступив ближче.

– Фірман? – Гамід був вражений і здивований: він сподівався гіршого. – У мене його немає…

– Де ж він?

– Я віддав Сафар-беєві.

– Жаль… Тоді доведеться без зайвих розмов застрілити тебе!

Гамід отетеріло мовчав.

– Златко, подивись гарненько: може, фірман тут, а Гамід просто морочить нам голови?

Златка кинулась на пошуки…

– Чекайте! – скрикнув спахія. – Ви все одно не знайдете! Давайте домовимось по-доброму: я вам – фірман, а ви мені – життя. Згода?

Він усвідомлював безвихідність свого становища – це сповнювало його серце люттю і відчаєм. О аллах, що трапилося з ним! Хвилину тому він почував себе в повній безпеці, мав у руках владу і вважався третьою, після околійного паші і Сафар-бея, особою в місті й околії. А зараз… смерть заглядала йому в вічі, і він не знав, як відкараскатись від неї. Тому хапався за найменшу можливість врятуватися. Фірман, звичайно, дуже важливий, і за його втрату беглер-бей по голові не погладить, та думати про це перед лицем наглої смерті було нерозумно і смішно. Розмова з беглер-беєм буде потім… потім… А може й зовсім не буде! Врешті, головне – врятувати життя! Невже доведеться накласти головою? О аллах екбер[13].

– Ми не торгаші, – суворо сказав Звенигора. – Де фірман? Я не вірю, що він у Сафар-бея!

– Він ось! – скрикнула Златка, виймаючи із темної шкатулки, що стояла, прикрита міндером, цупкий сувій пергаменту.

Гамід зірвався з місця.

– Адіке, не смій! То таємний наказ! За нього всім нам знімуть голови!

– Тим більше цікаво дізнатися, про що ж пише султан у такому важливому фірмані, – сказав Звенигора. – Златко, прочитай!

Златка пробігла очима напис на пергаменті.

– О! Це справді важливий наказ! – вигукнула вона. – Султан оповіщає воєначальників і військо, що за ганебний відступ з-під Чигирина в минулому році великий візир Ібрагім-паша і хан Криму Селім-Гірей позбавлені всіх чинів і вислані на острів Родос у Білому морі. Великим візиром назначається паша Асан Мустафа. Падишах наказує йому стерти з лиця землі прокляте місто Чигирин, захопити Київ і Лівобережну Україну, а Запорозьку Січ зруйнувати. Всіх запорожців на арканах притягнути в Порту і продати на галери! З цього року вся Україна повинна стати вілайєтом[14] Османської імперії!

– Адіке! – прошипів Гамід. – Ти розумієш, нещасна, що ти робиш? Ти розголосила державну таємницю! Відтепер ти поставила себе поза законом і не можеш розраховувати ні на чиє заступництво… О вай-вай, аллах покарав мене за те, що я вважав тебе майже своєю дочкою і дав таке ж виховання, як і Хатче, – навчив читати й писати, що суперечить духові корану, о вай-вай!

– Даремно Гамід-ага побивається за якимось фірманом. Це всього-на-всього шмат вичиненої телячої шкіри, – сказав Звенигора. – Подумав би про себе… Ми прийшли не тільки по фірман.

Бридкий страх знову засвітився в Гамідових очах. Щойно зараз він збагнув остаточно, що його чекає, коли він потрапить до рук Младена і Якуба. Він раптом сповз з стільця і впав перед Златкою на коліна. Охопив її ноги руками. Притиснувся товстою щокою до мокрих, холодних від талого снігу чобіток дівчини. З його грудей вирвався стогін.

– Адіке! Люба! Я ж був тобі батьком… Ти не знала в Аксу горя… Невже ти дозволиш, щоб мене було піддано тортурам?.. Згадай Хатче… Вона була тобі за сестру… Ви були нерозлучні… Невже ти хочеш осиротити її?.. Адіке… Я знаю: я негідник… Я завдав горя твоїм батькам… Але ж ні ти, ні твій брат не маєте причини мстити мені особисто за себе, бо я дав вам усе, що міг дати своїм дітям… Якщо ти не порятуєш мене, аллах прокляне тебе, і ти будеш тинятися неприкаяною по світу до самого воскресіння мертвих! Адіке…

Златка стояла в нерішучості. Вся злість і ненависть, що пройняли її, коли вона дізналася, хто такий Гамід, раптом випарувалися, як ранкова роса під промінням сонця. Біля її ніг лежав чоловік, якого вона знала протягом багатьох років і який справді не робив їй нічого злого і завжди наділяв подарунками й ласощами нарівні з Хатче, своєю пестункою.

В її очах блиснули сльози. Вона благальне глянула на Арсена, просячи поради й підтримки.

– Досить говорити, Гаміде! – сказав Звенигора. – Вставай! Не намагайся розжалобити жалісливими словами серце дівчини! Не поможе! Ти зараз підеш з нами… І не подумай що-небудь сказати своїм людям або подати їм знак, якщо не хочеш умерти передчасно!

– Я не з тобою говорю, гяуре! – ошкірився Гамід і знову припав щокою до ноги Златки, здригаючись від плачу й страху.

– Арсене, залишмо його… – Голос Златки тремтів. – Врешті, минуло багато років… Скажемо батькові і Якубові…

Вона не договорила. Широко розчинилися двері – і в кімнату зайшов Сафар-бей, а за ним – розгублений Драган.

Побачивши Звенигору з пістолем у руці, Златку й Гаміда, який повзав у ногах дівчини, Сафар-бей зупинився мов укопаний. Він оглянувся на Драгана, якого прийняв за Гамідового вартового, але, замість доброзичливості, уздрів у його очах ворожість, а в руці – зведений пістоль.

– Аллах екбер! Що це все означає? – вигукнув ошелешено. – Златко, як ти опинилася тут?

Златка не встигла відповісти. Драган випередив її і вихопив у Сафар-бея з-за пояса пістоль, а з піхов – шаблю. Потім поспішно відскочив до дверей і став там на чатах, визираючи крізь вузьку щілину в коридор.

Становище суттєво змінилося. Звенигора перезирнувся з Драганом: що вони мали робити? Вивести з собою, крім Гаміда, ще й Сафар-бея? Замало сил. Взяти тільки Гаміда, а Сафар-бея, зв'язавши, залишити в кімнаті? Чи ж дасть Сафар-бей себе зв'язати? Напевне, він учинить опір, під час якого наражатиметься на небезпеку і сам ага, і Златка. Що тоді скаже воєвода Младен? А крім усього цього, не виключена можливість, що Сафар-бей прибув сюди з вартою, яка може нагрянути і схопити їх усіх.

Поки Звенигора і Драган обмінювались поглядами, роздумуючи, що робити, Сафар-бей миттю зорієнтувався, що тут відбулося перед його приходом. Він помітив і фірман у Златчиній руці, і зніченого Гаміда, що все ще продовжував стояти на колінах, і розгубленість на обличчі дівчини. Помітив – і все зрозумів. В одну мить він збагнув, у яке складне становище він потрапив. У дану хвилину сила, звичайно, була не на його боці. І тим більше – не на боці Гаміда. За своє життя не боявся: пам'ятав, як гайдутини, в тім числі і Звенигора, і Драган, давали його матері клятву не піднімати руки на її сина. За життя ж Гаміда він зараз не дав би й півкуруша: досить Звенигорі чи Драганові натиснути собачку пістоля, і він опиниться в райських садах аллаха! Але він, Сафар-бей, не міг, не мав права допустити, щоб на його очах гайдутини убили мусульманина, вірного охоронця падишаха. Такого йому не простило б ні військо, ні беглер-бей. Тому, нехтуючи небезпекою, кинувся до Гаміда, підвів його і, ставши попереду, різко промовив:

– Арсен-ага, ти тут найстарший, тож маєш розуміти, що я не дозволю безкарно розправитися з Гамідом-агою. Моя честь запорукою цьому! Якщо ж ви насмілитеся стріляти в нього, то стріляйте і в мене!.. Але мушу попередити – внизу, крім воїнів Гаміда-аги, сидить п'ятеро моїх аскерів. Якщо вони почують постріли…

– Я зрозумів тебе, Сафар-бею, – сказав Звенигора, відбираючи від Златки фірман і ховаючи його собі за пазуху. – Що ж ти пропонуєш?

– Я пропоную вам найкращий вихід: тікайте, поки не пізно! З хвилини на хвилину сюди можуть прийти наші люди, і вам доведеться скрутно… Подумайте про Златку! Отже, за одно чи два життя – три життя!

– Хай поверне той гяур султанський фірман, – пробелькотав, приходячи до пам'яті, Гамід.

Звенигора глузливо посміхнувся. Сафар-бей удав, що не почув слів Гаміда.