Ахмет-паша уклонився і сів.

Усі мовчали, похмурі, пригнічені. Кожен розумів, що коли майже за місяць не пощастило двохсоттисячному війську здобути Чигирин, на валах якого до вчорашнього дня зоставалося не більше семи-восьми тисяч украй змучених, виснажених стрільців та козаків, то тепер, після того, як уруси стали по лівому березі Тясмину і мають вільний вхід у місто, тільки чудо може допомогти туркам і татарам добитися тут перемоги.

Нарешті, мовчанку порушив Кур-паша. З великим зусиллям підняв важке огрядне тіло, відсапнув, ніби здерся на високу гору.

– Великий візире, сили війська вичерпалися. Ні підкопи, ні міни, ні апроші, ні безперервний обстріл з гармат, ні бої на самих стінах – ніщо не допомогло синам Магомета взяти обложене місто. Ми відчуваємо нестачу в усьому: мало хліба, обмаль пороху, лише на один-два штурми – бомб та ядер. Зате багато вбитих, хворих і поранених!

– Чого ж хоче Кур-паша? – спитав візир.

– Почесного відступу.

– Такого, як минулого року? Тоді ми почесне відступили…

Хан Мюрад-Гірей гарячкове схопився з місця. Злісно блиснув на Кур-пашу розкосими чорними очима.

– Великий візире, славні і мужні воїни Магомета, достойність віри і держави нашої, а також честь уряду падишаха вимагають від нас одного – перемоги!.. Я пам'ятаю, як торік, майже в цей саме час і на цьому ж місці, мій попередник хан Селім-Гірей на нараді в Ібрагіма-паші казав те ж саме, що зараз кажуть Ахмет-паша і Кур-паша. Хто забув, я нагадаю. Ось його слова: «Військо ісламське, що перебуває в таборі і в окопах, не може вистояти зараз проти невірних. Якщо облога міста затягнеться ще на днів два, то і переможне воїнство, і снаряди, і гармати наші – все загине, і ми, очевидно, осоромимося. Найрозсудливіше і найкраще буде, якщо ми виведемо з окопів військо, витягнемо гармати та й підемо собі прямо по рятівному шляху відступу…» Хіба не те ж сьогодні кажуть славні паші? Але я вас запитую: де зараз хан Селім-Гірей і візир Ібрагім-паша?

Всі мовчали, понуривши голови, опустивши очі в землю. Хан нагадав їм про важку і незавидну долю торішніх полководців.

А хан говорив далі, все більше розпалюючись:

– Вони в ганьбі і неславі, як раби, кинуті на безлюдний острів… Позбавлені багатства, чинів і заслуг, конають у голоді і загальному презирстві… Невже і вам, паші, хочеться такої ж долі?.. Ні, я не хочу! Мої воїни готові і завтра, і післязавтра, і скільки потрібно буде нести тяготи війни і добитися славної перемоги!.. Хай поможе нам аллах!

Слова хана справили велике враження на всіх. Тепер уже ніхто не наважувався подати голос за почесний відступ. Усі мовчали.

Кара Мустафа сухими довгими пальцями, на яких кров'янилися в перснях рубіни, стукнув по блискучому ефесу шаблі.

– Я уважно вислухав усіх. Більшість із вас дбає не про велич Османської держави, не про славу аллаха й ісламу, а про спокій, про врятування власних голів, що не гідно воїнів падишаха! Бойовий дух ваш підупав. Але він здобувається в бою, в перемогах! Тому владою, даною мені падишахом, наказую розпочати, перед тим добре підготувавшись, генеральний штурм Чигирина! Це місто я зітру з лиця землі, а на Чигиринському замку власноручно підніму знамено ісламу!..

Паші розуміли настрій візира. Два роки підряд усе турецьке військо не могло здобути Чигирин, не кажучи вже про остаточну перемогу. Катастрофічне падав престиж Османської держави серед інших держав Сходу і Заходу. Султан лютував. І Кара Мустафа, пам'ятаючи про гірку долю Ібрагіма-паші, бажав перемоги. Перемоги за всяку ціну! Тільки падіння Чигирина могло врятувати його становище у війську й державі, а можливо й голову. Що буде потім, чи пощастить Порті утримати завойовані землі України, чи ні, – це його зовсім не цікавило і не турбувало. Йшлося про найважливіше для нього – про власне життя і власний добробут. А тут – паші знали – у візира двох думок не було… Більше того, візир знав, що здобуття Чигирина, всупереч сподіванням султана, не принесе бажаної перемоги, однак це врятує честь війська і його власну честь. Тому з такою твердістю він домагався свого.

– Я хотів би знати, високоповажаний хане Мюрад-Гірею, – промовив після паузи візир, – чи твої нукери привезли сина Ромодана-паші з Бахчисарая, чи ні?

– Привезли, великий візире.

– Хай приведуть його до мене!.. А зараз – усі йдіть і готуйте військо до нового наступу, і хай допоможе нам аллах!

Паші, мовчки кланяючись, почали виходити з намету.

Обминувши Павлиш, захоплений татарами, загін запорожців, що супроводжував пашу до гетьмана Самойловича, повернув на північний захід. Під жупаном у Звенигори похрускував свіжий сувій паперу – Сірків лист гетьману.

Запорожці їхали швидко і сподівалися наступного дня вранці бути під Чигирином. Між двох коней, у брезентовій попоні, обкладений подушками, лежав Спихальський. Звенигора віз його в Дубову Балку, де, як він гадав, Якуб зможе поставити козака на ноги.

Всюди виднілися сліди турецько-татарської навали. Спустошені, спалені села. Витоптані ниви. Кістяки корів і коней при дорозі, а подекуди – людські трупи. Здичавілі собаки вили по-вовчому, ховаючись у сухих бур'янах.

Звенигора вислав наперед дозорців: по степу никали ворожі роз'їзди.

Надвечір один з дозорців, що їхав по ліву руку, раптом круто повернув коня і чвалом помчав до загону.

– Турки! -ще здалеку крикнув він. -Мчать сюдиі

Звенигора зрозумів, що їх помітили. Тепер надія на швидких козацьких коней. Але ж вони без відпочинку подолали відстань від Чортомлику майже до Тясмину! Не близький світ! І все ж…

– Уперед! – крикнув стривожено.

Загула під копитами земля. Зашелестів, зашумів сухий типчак. Козаки повернули до далекого лісу, що виднівся на обрії.

А турки гнали навперейми, їх було з півсотні. Звенигора розпізнав темне вбрання спагіїв. Усі як один на білих конях, вони виглядали мальовниче і грізно. Здавалося – летять чорні привиди.

Запорожці вихопили шаблі – плазами ударили коней по крупах. Бідні тварини прищулили вуха, витягли шиї і ще швидше рвонули вперед. Та відстань до переслідувачів не зменшилась. Турецькі рисаки вперто наздоганяли втікачів.

– Батьку Корнію, женіть до лісу! Рятуйте пана Мартина! Везіть прямо в Дубову Балку… А пашу – гетьманові! – крикнув на ходу Звенигора. – А я з половиною загону зупиню ворога!

– Загинеш, Арсене!

– Долі конем не об'їдеш… Женіть!.. Хто зі мною- зоставайся!

Більша частина загону припинила біг.

– Розвертайся лавою! Бийте, хлопці, супостіггів Уперед!

Запорожці лавою двинули насупроти спагіів, що вихором летіли на них. За якусь хвилину два загони грудьми зіткнулися на широкій рівнині. Здибилися коні, протяжно, тривожно заіржали. Заблискотіли шаблі. Впали перші вбиті й поранені.

Звенигора підбадьорював товаришів.

– Хлопці, не осоромимо козацької зброї! Биймося до останнього!

Спагіїв було більше. На одного козака їх накидалося по двоє і по троє. Гриміли постріли з пістолів. Свистіли шаблі. Хрускотіли, скреготали перерубані кістки, і бризкала кров. Взаємна ненависть була така, що навіть поранені, попадавши з коней, на землі зчіплювалися з супротивниками, вибитими із сідел, і вмирали там, під кінськими копитами.

Звенигора бився із завзятістю і самозабуттям приреченого: відбивав удари, спрямовані на нього, наносив невідворотні удари ворогам, захищав товаришів. Його дужий кінь, підкоряючись кожному порухові поводів, ніс вершника в найнебезпечніше місце і там, осатанівши, налітав грудьми на ворогів і рвав їх зубами. А тим часом шабля Арсенова не знала втоми й спокою. Скільки спагіїв уже скуштували її гарячого леза!

– Шайтан! Шайтан! – репетували вони, намагаючись здалеку або ззаду завдати козакові смертельного удару. Однак Арсен щасливо уникав його. І невідомо було, що його рятувало: щастя чи вміння і сміливість.

Та сили були нерівні, і один по одному запорожці падали додолу. Ось уже їх тільки п'ятеро. Тікати ніяк і нікуди. З усіх боків їх оточено ворогами. Більше того – зі степу до спагіїв прибувало підкріплення: примчав ще один загін, і свіжі воїни з ходу вступили в бій. Впало ще троє козаків. Звенигора зостався вдвох з Півнем. До них важко було підступитися. Обидва дужі, невтомні і сміливі, вони своїми шаблями ніби окреслили навколо себе невидимий слід, переступити який не наважувався жоден із спагіїв.