Коли з куреня ударив залп і десятки яничарів упалі. в сніг, Сафар-бей відчув, як щось гаряче бризнуло йому на обличчя і руки. «Поранений!» – промайнуло в голові. Інстинкт самозбереження примусив його кинутись додолу. Розпластавшись на снігу і переконавшись, що він цілий і неушкоджений і що кулі перелітають поверх нього, ага оглянувся навколо. Поруч з ним, захлинаючись власною кров'ю, хрипів Кагамлик. Його темні, широко посаджені очі, що так часто прислужувалися загонові Сафар-бея, тепер скляніли, затягувалися туманом. Звернуті до яскравого місяця на небі, вони, здавалося, прохали допомоги. Та Холодний місяць байдуже дивився на тих, хто все життя боготворив його, молився на нього і малював на своїх знаменах.

З другого боку лежав нерухомий велетень Абдагул. З його розірваних грудей цебеніла кров.

Сафар-бей зрозумів, що його обличчя й руки заляпані кров'ю вірних охоронців, і з огидою витерся шапкою. Трохи прийшовши до тями, почав думати, що робити далі. Тікати? Але куди? Не встигнеш підвестися, як тебе пронижуть козацькі кулі… Гукати вояків, щоб, попри вбивчий вогонь, ішли приступом на курені? Даремно! Ніхто тебе не почує в цьому пеклі! Та й хто зважиться лізти у вікна і в двері, з яких так густо гримлять постріли, ніби в куренях не по двадцять-тридцять козаків, як передбачалося, а щонайменше по триста!.. Шукати Мурас-пашу і запитати, які будуть розпорядження? Смішно про це й думати. Хіба знайдеш його в цьому гармидері? Може, він убитий або накивав п'ятами…

Ні до чого не додумавшись, Сафар-бей вирішив передусім рятуватися самому. Поволі відплазувавши з-перед вікон, рвучко підвівся і кинувся в суточки між куренями. Сюди кулі не залітали. Перечекавши деякий час, визирнув з-за рогу. Весь широкий майдан перед церквою був усіяний тілами яничарів. Сафар-бей аж застогнав од болю й розпачу. Все пропало! Військо, честь, майбутнє, навіть саме життя!.. Аллах екбер, чому ти допомагаєш гяурам? Навіщо знищуєш славних синів падишаха, вірних захисників ісламу? Врятуй їх, о аллах!.. Чи, може, твоя велич і твоя могутність – то тільки пуста вигадка, нікчемний обман?..

Сафар-бей швидко перебіг коротку відстань, що відокремлювала його від фортечної стіни. Тут було просторо і не дзижчали кулі. Вузький мертвий простір, яким, крім нього, скористалося ще кілька десятків яничарів, надійно захищав його від смерті. От тільки – чи надовго?

Зорієнтувавшись, де хвіртка, Сафар-бей почав обережно пробиратися до неї попід стіною.

Раптом стрілянина стихла, і з куренів висипали козаки. Вони були – хто в чому: в кожухах, у жупанах, свитках, а більшість – просто в білих сорочках. Видно, як спали, так і кинулися до зброї.

Сафар-бей зупинився. Ні, до хвірточки добігти він не встигне. Та, здається, там і не проб'єшся крізь тисняву. До того ж майже всі козаки ринули туди, сіючи смерть серед яничарів, які майже не чинили вже опору… Розпач охопив агу. Ніколи ще перед ним так явно, так зримо не стояв привид смерті, як тепер. І якої безглуздої смерті! По суті, доводиться гинути не в бою, не лицем до супротивника, а показуючи йому спину. Ганьба!

Він стояв за рогом зовсім один. Усі яничари, з якими щойно ховався від козацьких куль, десь зникли, розбіглися, можливо, помчали, як і тисячі інших, до рятівної хвірточки. Прихилився спітнілим лобом до крижаної стіни і позирав на завалений трупами майдан, на зблиски проти місяця козацьких щабель, на змішаний з кров'ю сніг і юрбу яничарів, що на очах танула, як віск на вогні.

Раптом перед ним промайнула знайома бекеша Гаміда.. З шаблею в одній руці і пістолем у другій спахія прудко перебіг від одного куреня до сусіднього, видно, маючи намір непоміченим пробратися до хвіртки і крізь неї утекти з Січі. Сафар-бей, забувши про своє становище, іронічно посміхнувся. Цікаво, чи далеко зуміє втекти Гамід? Дуже вже помітна у нього постать.

Гамід не бачив Сафар-бея, хоча був від нього всього за якихось півтора десятка кроків. А Сафар-бей вважав за доцільне не нагадувати Гамідові про себе, бажаючи прослідкувати, що ж робитиме спахія. Невже він ризикне вискочити з своєї засідки і перебігти на очах у сотень козаків широкий майдан? А тільки так він міг добратися до хвірточки.

Однак Гамід явно не поспішав. Притиснувся до стіни, перекинувши шаблю в ліву руку, а пістоль – у праву. На когось вичікував… Ось він весь напружився, завмер, підвівши вгору дуло пістоля. Нагадував собою відгодованого чорного кота, який приготувався до стрибка на свою жертву. В кого ж цілиться спахія?

3 пістоля блиснув вогонь – гримнув постріл. В ту ж мить Гамід рвонувся навкіс через майдан, перестрибуючи через убитих і поранених. З-за рогу куреня вискочили два козаки і щодуху помчали за ним. А слідом вийшло ще двоє.

Зупинилися.

– Ах, ти, чортяка! – вигукнув дебелий старий козарлюга. – Горохове опудало! Це ж він у тебе мітив, батьку кошовий!

– Не сумніваюся, – відповів сивовусий міцний козак. – Куля цьвохнула над самим вухом… На піввершка вбік – і не було б раба божого Івана! – І раптом закричав: – Хлопці, візьміть-но його живцем. Не рубайте!.. От так!.. Ходімо, брате Метелиця!

– Схопили! Ведуть! – вигукнув Метелиця, пориваючись козакам назустріч.

З-за рогу вийшло троє: попереду, похнюпившись, важко чалапав Гамід, за ним – два запорожці. Сафар-бей мало не скрикнув: один з них – Арсен Звенигораї

Гамід зупинився перед Сірком. Кошовий довго роздивлявся його, потім спитав:

– Ти мене знаєш, турчине?

Звенигора переклав запитання.

– Урус-шайтан… Я зразу впізнав тебе, – глухо відповів Гамід.

– Впізнав? Хіба ти знав мене раніш?

– Знав. Я був на Січі з посольством… І добре роздивився на тебе.

– Гм… І вирішив прикінчити?

Гамід мовчав. Зиркав на козаків, мов зацькований хортами вовк.

– Сікачу, відведи його в холодну, – сказав Сірко. – Це неабияке цабе! За нього ми виміняємо чимало наших людей!

– Батьку! – кинувся до кошового Звенигора. – Не можна відпускати цього собаку живого! Коли б ти знав, хто він такий, то негайно сам зітнув би йому башку!

– Хто ж це?

– Гамід. Мій колишній господар. Я розповідав тобі про нього… Люта бестія!.. Дозволь порахуватися з ним!

Гамід тільки тепер впізнав Звенигору. Безвихідь, лють, відчай забриніли в його звіриному рикові, що вирвався у нього з грудей. Він метнувся до козака і вп'явся йому руками в горло. Але Звенигора різким ударом відкинув його назад. Гамід упав на сніг.

– І справді лютий, – промовив Сірко. – Але ж якось гидко рубати беззбройного…

Звенигора простягнув спахії відібрану у нього шаблю.

– Бери – захищайся!

– На бога. Арсене! -вигукнув Метелиця. -Він може тебе поранити!

– Зате не скаже, що з ним повелися безчесно! Гамід не розумів, що від нього хочуть. Жах скаламутив йому розум. Врешті, побачивши простягнуту до нього руків'ям шаблю, прийшов до тями, схопив її і скочив на ноги. В одну мить розв'язав башлик, скинув бекешу. Поспішав, ніби боявся, що козаки передумають.

Блиснули і схрестилися шаблі. Заскреготала міцна холодна криця. Гамід зразу ж ринувся у наступ і трохи потіснив Звенигору. Відчай додав йому сили. Він розумів, що втрачати нічого, – чи так чи інакше – кінець! Тож єдиним його помислом було прихопити на той світ із собою і свого лютого ворога – запорожця, якого не без підстав вважав винуватцем усіх своїх теперішніх незгод і нещасть.

Сірко, Метелиця і Сікач стояли збоку, спокійно стежачи за поєдинком. Ніхто з них не знав, що ще одна людина, дуже близько пов'язана долею і з Гамідом, і з Звенигорою, слідкує не менш пильно, хоч і не так спокійно за тим двобоєм. Сафар-бей затаїв подих. Він розумів, що Гамід приречений, але жалю до нього не відчував. Скоріше навпаки, боявся, що відчайдушним ударом він нанесе смертельну рану Звенигорі, і Златка залишиться на чужині вдовою. З якогось часу він звик до думки, що в нього є сестра і навіть почав відчувати братерську любов.

Двобій проходив з перемінним успіхом. Звенигора був молодий, дужий, спритний та й пройшов добрий вишкіл у старого Метелиці, зате Гамід накидався на нього з люттю загнаного в глухий кут звіра і тому був дуже небезпечний. Однак було видно, що козак б'ється не на повну силу, а грається з ожирілим і неповоротким спахією.