Врешті, Сіркові набридло мерзнути в самій сорочці на морозі, і він гукнув:

– Кінчай, Арсене!

Звенигора пішов у наступ. Його шабля завертілася з блискавичною швидкістю. Гамід ледве встигав відбивати небезпечні випади козака і відступав усе далі й далі на середину майдану, захаращеного трупами яничарів. Це створювало нові труднощі для обох бійців. Потрібно було слідкувати за тим, щоб не перечепитися, бо найменша помилка, сліпа випадковість могла стати фатальною.

– Гяур! Собака! – цідив Гамід, стримуючи навальний натиск свого колишнього раба. – Рабе! Ти зараз станеш віч-на-віч із аллахом!

– А може, ти, Гаміде? -посміхнувся Арсен, перестрибуючи через трупи двох яничарів, що лежали хрест-навхрест один на одному. – У тебе більше підстав зустрітися з ним сьогодні!

Він зробив глибокий випад і відчув, як шабля тупо ввійшла в груди спахії. Гамід охнув і поточився назад. Але, видно, рана була не глибока, бо він раптом зібрав усі свої сили і сторчма, як списа, кинув свою шаблю в Звенигору. В якусь коротку мить Арсен помітив той небезпечний рух ворога і встиг трохи відхилитися. Шабля про-свистіла побіля вуха, зачепивши тільки ефесом, і шурхонула в сніг.

Наступний удар запорожця був невідворотний: Гамід закинув назад голову і важко впав на стоптаний закривавлений сніг.

– Ну, браття, гайда! Будемо кінчати супостатів! – Сірко з Метелицею і Сікачем побігли до східної стіни, де ще вирував бій.

Звенигора витер шаблю і заглянув у непорушне обличчя свого мертвого ворога. З Гамідом було покінчено. Він лежав горілиць, великий, важкий і зовсім не страшний, розплющеними очима дивлячись у чуже небо, яке він хотів зробити своїм.

Позаду почувся скрип снігу. Арсен швидко оглянувся: до нього поволі наближався турок. Тінь від куреня закривала його обличчя. Арсен знову підняв шаблю, але турок раптом простягнув уперед обидві руки і тихо промовив:

– Салям, Арсене! Не впізнаєш?..

– Ненко!

– Так, я Сафар-бей… Нещасний Сафар-бей, якому аллах присудив померти сьогодні від твоєї руки, як помер щойно Гамід… Арсене, убий мене! Бо в самого рука не здіймається завдати собі смертельного удару.

– Ненко, про що ти говориш! Забудь це бридке ім'я – Сафар-бей! Тільки через цю потвору, – Звенигора показав на труп Гаміда, – ти став яничаром…

– Мені від цього не легше. Я мушу сьогодні померти…

– Нещасний! Навіщо доля занесла тебе сюди! – вигукнув Арсен. – Хіба, може, для того, щоб ти прозрів!..

Ходімо зі мною!

– Куди?

– Ходімо, я врятую тебе. Виходу з Січі зараз немає.

Але я посаджу тебе в холодну, і ти будеш там у безпеці.

А завтра – побачимо.

Він схопив агу за рукав і потягнув з майдану.

Роман Воїнов помітив якісь дві підозрілі темні постаті, що, відокремившись від гурту яничарів, навзгинці перебігли січову вуличку і вскочили у відчинені двері першого ж куреня. «Хто б це міг бути? Турки? Не схоже. А своїм- чого б тікати і ховатися», – подумав він і повернув слідом за ними. У сінцях причаївся, прислухаючись до глухого шепоту, що доносився з куреня.

– Ось чийсь жупан – переодягайтеся швидше! – почувся перший голос. – Під виглядом козаків здеремося на вал, а звідти плигнемо вниз, на той бік, – і шукай вітра в полі!

– Ні, у мене інша думка, Тхоре, – відповів другий голос. – Ми повинні відчинити браму. Хан з військом увірветься в Січ і затопить її ординцями! Їх тут- сорок тисяч!

– Ви збожеволіли, пане Чорнобаю! – обурився Тхір. – Нас запорожці схоплять раніше, ніж ми відчинимо браму! Натягайте глибше на лоба шапку – і гайда на вал!

– На валу нас так само можуть схопити, дурню! Слухай, що я кажу! З валу скотишся – поламаєш ноги та й будеш якраз .у руках запорожців!.. Ні, єдиний вихід – руками татар знищити Січ! Вона для нас – як більмо на оці!.. Поки ще яничари обороняються, треба впустити татар!.. Ходімо!

Роман вихопив з-за пояса пістоль, звів курок. Відступив од дверей… Так от які птахи залетіли сюди! Сам Чорнобай із своїм пахолком!

Двері широко розчинились – і на порозі вималювалась темна постать.

Прогримів постріл. Передній – то був Тхір – упав навзнак, на руки свого супутника. Той кинувся назад і проходом, поміж довгим столом і полом, побіг у глиб куреня.

– Стій! Стій, недолюдку -прокричав Роман і побіг слідом.

Чорнобай скочив на піл, пригнувся і раптом шуснув у вибите вікно.

– Не втечеш, собако! – кинув дончак, перестрибуючи через подушки, рядна і кожухи, безладно розкидані запорожцями під час тривоги.

Він добіг до вікна і прожогом вискочив крізь нього надвір. В ту ж мить позаду хтось хекнув, ніби забивав довбешкою палю. Свиснула шабля. Роман кумельгом покотився по снігу. Це його врятувало. Чорнобай цілився в голову – і шабля, розітнувши повітря, до самого пруга ввігналася у липову лутку. Поки Чорнобай висмикнув її, Роман схопився на ноги. їхні шаблі кресонули іскри.

Бій між ними був короткий, але лютий. Поранення в Чигирині ще давалося взнаки, і Роман, відчуваючи, як хитнулася під ногами земля, почав поволі відступати назад. Підбадьорений успіхом, Чорнобай ще більше посилив натиск, щоб якнайшвидше покінчити з козаком.

Одного не врахував Чорнобай – Романового вміння битися на шаблях. Знаючи, що довгого напруження він не витримає, Роман раптово крутнув убік і спіднизу пругом міцно ударив по шаблі супротивника. Вона бренькнула і переломилась. Ошелешений Чорнобай остовпів. Роман міг пронизати його наскрізь, але занадто було спокусливо узяти таку птаху живцем. Тому приставив йому до горла вістря шаблі і поволі почав тиснути до куреня, аж поки Чорнобай не вперся спиною у стіну.

Так і стояв, боячись і на крок відпустити від себе ворога, бо коли б той кинувся тікати, наздогнати б не зміг.

– Романе, що ти тут робиш? – почувся позаду здивований голос Звенигори.

– Сюди, Арсене, сюди! – гукнув Роман. – Глянь, кого я спіймав!

Він краєм ока бачив, як Арсен з якимось турком наблизились до нього.

Чорнобай намагався опустити голову, щоб на лице не падало місячне світло, але Роман кольнув його у підборіддя, примушуючи закинути голову назад.

– Чорнобай! – вигукнув Звенигора. – На Січі! Яким побитом?

Той мовчав.

– З турками й татарами прибув, – пояснив Роман. – Хотів орду впустити в Січ. – Що нам з ним робити? Прикінчити пса?

Звенигора задумався.

– Ні, ні, хай судить товариствої Зачинимо до ранку в холодній!

– Арсене, ти маєш право сам його судити! То й суди!

Я тільки заради тебе зберіг йому життя…

– Спасибі, брате. Однак мій суд-то самосуд. А ця людина завинила перед усім народом. Тож хай і судить його товариство… Ходімо, Чорнобаю! Завтра поговоримо з тобою!

Чорнобай похилив голову, поволі поколивав уздовж куреня. За ним ішло троє: Роман, Звенигора і Сафар-бей.

До ранку побоїще в Січі закінчилось. Лише півтори тисячі яничарів і спагіїв вислизнули з пастки, в яку самі залізли, і принесли ханові звістку про жахливу загибель своїх товаришів. Забувши про високий сан і тисячі простих воїнів, що темною масою стояли кінним строєм навколо, хан простер до неба руки і страшно, розпачливо завив, вискалюючи проти місяця гострі білі зуби.

– У-У-у! Шайтан!.. Горе нам!.. У-у-у!

Він ударив коня під боки і помчав у степ, геть від Дніпра. За ханом, збиваючи мерзлу землю ударами кінських копит, двинула орда.

Посланий Сірком у погоню кінний загін запорожців не зумів наздогнати ворога. Перемахнувши через Дніпро і промчавши до сторожової застави, загін зупинився на горбі. Сходило сонце. Внизу розстилався голий безлюдний степ. По ньому в напрямі Перекопу сірів широкий – на цілу версту-слід від десятків тисяч копит. Вдалині котилася по білій сніговій пустелі темна широка пляма. То тікала засліплена смертельним жахом кримська орда.

Звенигора під'їхав до козацької застави. До його слуху долинув із землянки ледве чутний стогін.