Похмурий Грива рубався затято. Він був на цілу голову вищий і від своїх, і від турків, – і з висоти свого зросту скидав гострим поглядом все поле бою, помічав найбільш завзятого ворога і поривав туди за собою своїх друзів.

Роман, пшеничночубий, ясноокий, з веселою усмішкою на напіврозтулених вустах, фехтував з бородатим аскером легко і радісно, ніби стояв не на смертельному герці, а на току з ціпом у руках над снопами запашного жита.

Півдесятка ворогів уже скуштували їхніх шабель і, обливаючись кров'ю, корчилися під ногами у бійців.

Звенигора і Драган пильно оберігали Младена.

Хтось із спагіїв упізнав його і з криком: «Воєвода Младен!» – кинувся на гайдутинського ватажка з високо занесеною шаблею. Драган відбив удар, а Звенигора прикінчив нападника. Та тепер усі аскери побачили воєводу, і кожен намагався схрестити з ним зброю. Кожному хотілося зажити слави переможця воєводи й одержати обіцяну Гамідом нагороду за його голову.

Бій проходив з перемінним успіхом. Жодній з сторін не пощастило здобути відчутну перевагу. Однак було ясно, що гайдутинам доведеться відступати: спагії мали вдвічі більше сил. До того ж загін Сафар-бея, який до цього часу не брав безпосередньої участі в збройних сутичках, міг в першу-ліпшу хвилину прийти їм на допомогу.

Потрібно було протриматись до вечора, а потім, користуючись темрявою, відступити.

– Драгане, накажи винести поранених, – кинув через плече Младен, – у безпечне місце! Хай Златка і Якуб супроводять їх!

Драган вийшов з бою.

Звенигора мусив бути ще уважнішим, щоб у разі потреби відвести од воєводи небезпеку. Він став з ним плече в плече і, підтримуваний іншими гайдутинами, мовчки відбивався від розлютованих ворогів, що почали насідати все настирливіше.

Один з аскерів, якому, видно, дуже хотілося зустрітися віч-на-віч з воєводою, але не щастило це зробити через штовханину, поклав собі досягнути цього іншим шляхом. Він вихопив пістоль і, скочивши на камінь, через голови товаришів, вистрілив у Младена. Старий воєвода здригнувся, почав осідати назад. Звенигора встиг підхопити його попід руки, але в цю мить ворожа шабля завдала воєводі ще одного удару. Гайдутини зразу ж заступили його, а Арсен виніс воєводу в тил.

На крик Звенигори підбіг Драган.

– Яке нещастя! – скрикнув він, побачивши закривавленого, зблідлого воєводу. – Швидше до Якуба! Неси, Арсене! А я залишуся тут…

Рани Младена виявилися серйозними. Куля пронизала груди, а шабля розпанахала передпліччя.

Якуб туго перев'язав воєводу, Златка зі слізьми на очах підтримувала батька за голову.

Младен кріпився, але поволі втрачав сили.

– Як там? – спитав кволо.

– Тримаються наші, – відповів Арсен.

– Жаль, мало нас, а то б спіймали сьогодні Гаміда… Арсене, передай Драганові, щоб виводив загін з бою! Досить ми поклали ворогів! – Воєвода змовк, зціпивши зуби.

Звенигора з Якубом посадили його в сідло. Златка стала поруч, готова підтримати батька. Підвелися ті поранені, хто міг іти сам.

– Рушайте, – сказав Звенигора. – Ми наздоженемо вас.

Звістка про поранення Младена незабаром поширилася між гайдутинами. Кожен з них ще чинив опір ворогові, але бойовий запал уже почав згасати, як згасає вогонь під першими краплинами дощу. Звенигора помітив це зразу, як тільки повернувся назад, у лави. Йому кинулося в вічі і те, що крики «алла» вже заглушували голоси гайдутинів, і те, що крок за кроком гайдутинська лава відкочувалась, і навіть те, що більше не сипав приповідками пан Мартин, а мовчки відбивався від двох аскерів, що, видно, заповзялися взяти його на шаблі.

– Драгане, виводь загін з бою, – шепнув Арсен молодому болгаринові. – Відступаємо на північ, у гори… Такий наказ воєводи!

Бій ущухав. Гайдутини поволі відступали назад, підбираючи поранених. Драган сподівався, що спагії, зазнавши відчутних втрат, не стануть переслідувати їх, одначе він помилився. Хоча вони й не кидалися врукопашну, але й не відставали. Чутка про поранення Младена дійшла до Гаміда, і він вирішив одним ударом покінчити і з воєводою, і з його загоном.

Так і йшли манівцями, до темних ущелинах, захаращених буреломом та камінням. Попереду – гайдутини, позаду – спагії, не відступаючи, але й не насмілюючись поки що нав'язати новий бій. Гамід мав свої розрахунки. Він знав, що гайдутинам важче. Вони несли поранених, а він своїх залишив на місці бою під наглядом Сафар-бея, який відмовився брати участь у дальшому поході. Тож ага сподівався, що прийде час, коли стомлених, виснажених гайдутинів буде легко перемогти.

Два дні тривав цей важкий, виснажливий відступ. Голодні люди мовчки брели гірськими стежками, щомиті оглядаючись назад. Коли спагії дуже насідали, тоді найвитриваліші робили засідку і стріляли в них з-за каменів. Це примушувало турків знову триматися на чималій відстані.

Звенигора ішов поряд з Драганом. Тепер на плечі молодого балканджія лягла вся відповідальність за долю загону.

– Так ми перейдемо всю Планину, – промовив гайдутин. – Треба рятувати Младена і не дати Гамідові змоги повернути собі фірман. Але як це зробити? На мою думку, нам слід розділити загін. Ти, Арсене, разом зі своїми друзями, Младеном, Златкою і Якубом відірвешся і підеш на північний схил Планини. А я з загоном відверну Гаміда від вас…

Звенигора мовчав. Він розумів, що тяжко поранений воєвода потребує спочинку. Хоча б на два-три дні. Але розділяти загін… Чи ж погодиться на це Младен? Він висловив свій сумнів Драганові.

– Ми йому нічого не скажемо, – відповів Драган. – Врешті, йдеться про його життя, і тут ми маємо право вирішувати самі.

– Ну, що ж, я згоден.

Вони домовилися про місце майбутньої зустрічі. Драган зразу повеселів. Він вірив, що без тяжко пораненого воєводи загін зуміє втекти від переслідувачів, а сам воєвода видужає в затишку і спокійному місці десь у колибі пастухів-балканджіїв.

Звенигора сповістив про такий намір Драгана своїх товаришів і Златку. Всі пристали до цього. Не гаючи часу, Звенигора повів свій загін далі в гори, прямо на північ. Драган зостався в засідці і після короткого бою, на виду в спагіїв, звернув ліворуч і через відроги кряжу пішов на захід.

Гамід рушив за ним. Але не пройшов він і півфарсаха, як його наздогнав захеканий аскер у заболоченому одязі.

– Осмілюся сповістити, ага, що гайдутинський загін розділився надвоє, – сказав він.

– Звідки ти це взяв? – сполошився Гамід.

– Я трохи відстав. Наздоганяючи вас, я пішов по кінських слідах. Адже відомо, що у гайдутинів всього двоє коней, на яких вони везуть свого пораненого воєводу. Так ото я пішов по тому сліду. Здершись на гору, я вдалині побачив невеличкий гурт людей, – їх було восьмеро, – і двоє коней. Спочатку я зрадів. Ну, думаю, десь і наші тут недалечко. Раптом, повернувшись, з подивом уздрів на протилежному від мене узгір'ї два загони – гайдутинський і наш. Я й зрозумів, що нас обдурено. Пораненого пса Младена намагаються спровадити в безпечне місце. Так я гадаю, ага.

– Ти впевнений, що їх тільки восьмеро?

– Я бачив їх, як ось вас бачу, – образився аскер.

– Гаразд. Спасибі. Ти приніс дуже важливу звістку, – сказав Гамід і, відібравши два десятки аскерів, повернув назад. – Веди нас! Та швидше!

Він поспішав. В долині сам пересвідчився, що аскер сказав правду. На м'якій від розталого снігу землі яскраво виднілися два кінські сліди. Гамід вилаяв себе. Ішак! Дурний баран! Тебе мало не обдурили ті хитрі балканджії! Мав би сам додуматись, що вони захочуть в першу чергу врятувати свого ватажка!.. А де Младен, там, напевне, і той урус!.. Ну, тепер вони не виприснуть з моїх рук!

– Швидше! Швидше! – підганяв він аскерів, які вже стомилися не менше, ніж гайдутини, і брели понуро, опустивши голови.

Тим часом Звенигора зі своїм невеличким загоном здирався все вище і вище на головний хребет Старої Планини. Роман і Грива вели на поводах коней, на яких їхали Младен і Златка. Попереду йшли Якуб і пан Мартин. Позаду плівся Яцько. Хлопець дуже стомився, але не хотів признатися нікому про це. Цупкі чирики муляли ноги. Вибравши зручний плескуватий камінь, хлопчина присів перезутися. Як би він хотів отак посидіти трохи проти сонечка, щоб відійшли задерев'янілі від безконечної ходьби ноги, щоб розправились обвислі плечі! Або з яким задоволенням ліг би просто неба і заснув, щоб вигнати з тіла важку втому! Та… Яцькові руки, що тримали онучу, раптом застигли в повітрі, з голови вилетіли пустопорожні мрії: він прикипів поглядом до ледь помітної стежки внизу, по якій вони щойно пройшли. По ній швидко піднімалися вгору спагії. Серед них Яцько зразу впізнав Гаміда.