– Ось воно як, – нарешті, тихо промовив Сірко. – Отже, цього літа щонайменше двісті тисяч турків і татар топтатимуть наші степи, палитимуть села й хутори, руйнуватимуть міста!.. А хто скаже, скількох наших людей вони уб'ють, скалічать, потягнуть у неволю агарянську нечестиву!.. Бідна моя Україно, чим ти провинилась перед богом, що він насилає на тебе одну напасть за одною! Скільки горя зазнала ти і скільки ще впаде на твою нещасну голову!.. Вже рівно сорок літ, з часу гетьмана Якова Острянина, я не випускаю шаблі з руки… Походи великого Богдана… Булава Вінницького полковника… Кошовий славного Низового товариства… Безконечні війни з татарами… Відчуваю, що вже не ті у мене сили, які були раніш. Слабіє мій зір, і кволіше б'ється серце… Боже! Низпошли на мене свою благодать: збережи в моїх руках сили рівно на Стільки, скільки потрібно буде, щоб відвести загрозу од вітчизни моєї дорогої, а в очах збережи зір, щоб я міг побачити, як тікатиме Кара-Мустафа з своїми недобитками з землі нашої! А потім хоч і упокой мя, господи!

Звенигора затаїв подих. Ніколи не доводилося йому так близько і так гостро відчути душу цієї незвичайної, могутньої людини, як тепер. Ось уже безперервно двадцять років Сірко перебував на Січі й очолював запорожців у їхнім смертельній боротьбі з турками і татарами. Десятки великих боїв і сотні дрібних сутичок, виграних ним, принесли йому славу непереможного воїна. Вороги боялись одного імені Сірка. Часто показували козакам хребет, навіть не вступивши в бій, а лише дізнавшись, що перед ними Урус-шайтан, тобто руський чорт, як прозвали його татари й турки… Земляки ж називали його Ганнібалом і грозою кримчаків-людоловів. Справді-бо, сотні й тисячі бранців з України, Московської Русі, Польщі визволяв з козаками Сірко, перестріваючи в степу переобтяжені здобиччю хижі татарські чамбули; десятки улусів, містечок і фортець у Криму, в Ногайській та Буджацькій ордах спалив, зруйнував він, відомщаючи за грабіжницькі вторгнення на Україну; не один раз на легкокрилих чайках виривався на простори Чорного моря, розбиваючи галери й сандали і визволяючи невільників! Тому його ім'я наводило на ворогів жах, а земляками прославлялось і оспівувалось у думах та піснях. Запорожці безмежно вірили в свого ватажка і щиро любили його. Кожен з них, не роздумуючи, міг кинутися за ним хоч і до чорта в пекло!

Після паузи, ніби застидавшись свого душевного пориву, Сірко досадливо поморщився, грубувато сказав:

– Тьфу, розпустив нюні, старий базікало!.. Арсене, синку, – Сірко знову обняв козака, – спасибі тобі від усього коша за ту звістку, якій і ціни нема! Твої зусилля, твої страждання окупилися сторицею торік і, вірю, окупляться цього літа… Ми підозрівали про можливість нового турецького нападу, а тепер упевнилися в цьому і зробимо все, щоб Кара-Мустафа поламав собі об Чигирин зуби, як і паша Ібрагім!.. Треба негайно сповістити про це гетьмана Самойловича і воєводу Ромодановського. Я сьогодні ж пошлю гінців. А ти поїдеш трохи пізніше – сам одвезеш султанський фірман. Може, гетьман-скупій розкошелиться і нагородить запорожця-нетягу сотнею золотих! Та ще, чого доброго, сам цар-батечко пришле подарунок – і зразу станеш багатієм… Це вже не враховуючи нашого подарунка… Від коша…

– Що ви, батьку! Я й так скільки ваших грошей розтринькав! Ні злотого не привіз додому… – І Звенигора розповів Сіркові, як рятувався з друзями від Гаміда і його людей.

– Що впало, те пропало, – заспокоїв його кошовий. – Гроші – річ набутна, – були б тільки ми живі та здорові… А на дорогу вони просто необхідні – сам знаєш!..

Він підійшов до столу – вийняв з шухляди оксамитовий капшук.

– Тут не багато, але вистачить, щоб десяток запорожців не відчували нужди в дорозі до Чигирина, а може і до Батурина… А тепер – слухай! Спочатку заїдеш у Чигирин, покажеш фірман окольничому Ржевському, – він знатиме, що треба робити. То досвідчений воїн… Після торішнього штурму, коли Чигирин було наполовину зруйновано, він відновив стіни, полагодив ворота міські, поповнив запаси. А коли дізнається, що незабаром прийматиме таких нежданих гостей, то приготується ще краще! З Чигирина мчи у ставку гетьмана. За Дніпро. Гадаю, там же зустрінеш і воєводу Ромодановського… У них фірман і залишиш – хай шлють цареві… Ну, ти мусиш знати, що ні до першого, ні до другого у мене особливої приязні немає… Гетьман спить і бачить у своїй руці поряд з гетьманською булавою ще й пернач кошового. Але всім відомо, що то рука слабка, однак загребуща, і пернач кошового їй видався б не під силу… А з князем у мене давні рахунки. Коли князь захотів було закріпостити за московським звичаєм наших слобожан, я з запорожцями та слобожанами трохи пошарпав його людей під Білгородом, і він поклав на мене зло. Підступно схопив, забив у кайдани і заслав аж у Сибір… Розповідаю це тобі для того, щоб знав, як вестися з ними обома, щоб захищати нашу Січ. Поки йдеться про боротьбу з турками і татарами, гетьман і воєвода вбачають у запорожцях надійного спільника, але як тільки війна затухає, вони обидва намагаються прибрати нас до рук!

– Що ж мені робити?

Сірко уважно подивився на козака.

– Самойлович намагатиметься примусити запорожців приєднатися до його війська, щоб гуртом захищати Чигирин… Треба таємно переконати князя Ромодановського, щоб не схилявся до думки гетьмана, розумно довести йому, що ми не можемо залишити Січі напризволяще. Якщо ворог займе нашу укріплену фортецю, то ми самі відчинимо двері до своєї хати. А кожному ясно, що Січ – то надійний захист України від татар і турків. Доки існуватиме смертельна загроза з півдня, доти повинна існувати і наша Січ-мати!.. Отож, тут ми принесемо більше користі загальній справі, нападаючи на тили турецького війська і загрожуючи Кримові, ніж коли б приєдналися до лівобережних полків.

– Розумію, батьку.

– Ти вже був дома? – раптом спитав кошовий.

– Один день всього.

– Мало. Але сам знаєш, який час настає… Тому, побувавши у гетьмана і воєводи Ромодановського, повертайся назад! Будеш тут потрібний. А зараз – іди! Вибери собі добрих попутників – і чекай. Я приготую листи – гукну тебе…

З гори, від Суботівського шляху, Звенигора з товаришами побачили Чигирин і припинили коней.

Ліворуч, на стрімкій кам'яній скелі, височить похмурий старовинний замок. Він піднісся так високо, що здається, пливе в бездонному синьому небі, як велетенський корабель. Схожості з кораблем йому надавала і гостроноса форма, і ціла низка гармат, що виглядали чорними жерлами з вузьких бійниць.

Праворуч, попід Чигиринською горою, що звалася ще в народі Кам'яною, розкинулось місто, обнесене земляним валом з сосновим палісадом по ньому. Замість багатьох будинків – попелища або руїни. То сліди торішньої турецької облоги.

Вдалині, за містом, витікаючи крутим коліном .з-за Чигиринської гори, вузькою блискучою стрічкою в'ється по широкому зеленому лузі Тясмин. За річкою темніє в легкій імлі густа чигиринська діброва.

Одначе козакам ніколи було милуватися чудовим краєвидом, і вони погнали стомлених коней до Кримських воріт.

Двір коменданта був запруджений військовим людом.

Козаки спішилися, прив'язали коней до конов'язі. Старий Метелиця пішов роздобувати сіна, Сікач і Товкач метнулися в пошуках їстівного, а Звенигора зі Спихальським, й Гривою і Романом Воїновим попростували до великого кам'яного будинку коменданта. Арсен вирішив, що з його боку було б не по-товариському самому вручати високим воєначальникам спільно привезений з Туреччини фірман. Тому йшли всі гуртом.

Молодий бравий стрілецький старшина, якому Звенигора розповів про мету їхнього приїзду, на хвилину задумався.

– Коменданта, окольничого Ржевського, немає зараз у місті, – нарешті, промовив він, не знаючи, як бути йому із запорожцями. – Хіба провести вас до генерала?

Звенигора розмірковував, що у нього нема підстав відмовлятися. Врешті, він привіз таку звістку, яку треба широко розголосити серед війська і народу. Тому сказав: