– Ти не жартуй із цим! Ти нам ще потрібен. Он, бачиш цю молодь? Нам із тобою ще онука виховувати! – так умовляла його Тамара піти на обстеження.

Загрози життю лікарі не знайшли, але здоровий спосіб життя рекомендували.

Що це він все про старе та про давнє? І Ліля за останні три дні згадувалася чи не більше, ніж за останній рік… Треба подзвонити Жанні. Як там вона? Поговорити… Клин клином…

Підійшов до вікна. Туман розсіявся, але день був похмурим і невеселим. Кружляючи, спадало на вологу бруківку та тротуар останнє, важкувате від вологи жовте листя. Світлофор неподалік перемигнув із червоного на жовтий. Віталій дістав із кишені мобільний. Коли світлофор засвітився зеленим, набрав Жаннин номер. Не слухаючи його слів, вона голосно прокричала:

– Вибач, не можу зараз говорити! Нічого не чую, я в цеху, на виробництві, тут такий гуркіт, давай пізніше, добре?

Віталій повернувся до комп’ютера і написав короткого листа.

Привіт, ділова жінко-інженерко! Хоч би описала, що ти там робиш і чим саме займаєшся, бо, почувши твій голос серед того гуркотіння, я уявив тебе в комбінезоні та шоломі сталевара із захисним щитком, щоб дивитися на річку розплавленого металу. :)

І знаєш… Пришли ще оповідань. Мабуть, я до них уже звик.

Коли Віталій повернувся з обідньої перерви, на столі чекала пачка документів на підпис – поки директор був у відпустці, він виконував обов’язки шефа. А ще прийшов лист від Жанни. Звісно, він був, як нині водиться, не паперовий, а віртуальний. Хто ж тепер під словом «лист» розуміє конверт із паперовим носієм інформації?

Підприємство випускає електротехнічний фарфор. Спеціалізується на виробництві ізоляторів із цього самого фарфору для потреб електротехніки та електроенергетики України, країн СНД та деяких країн далекого зарубіжжя. Продукція їхня використовується на електропідстанціях, електророзподільних підприємствах, у виробництві високовольтних трансформаторів, на залізниці і т. п. Бачив такі білі та коричневі фарфорові штуки на високовольтних лініях? Ото воно. А на електростанціях є ще більші. Сировиною для електротехнічного фарфору є глинозем. Важлива складова сировини – оксид алюмінію. Наша місцева сировина не дотягує до міжнародних стандартів. На заводі частково використовують свою, частково імпортують із Росії, планують закуповувати в Європі. А я ж, як ти пам’ятаєш, стажувалася в Угорщині, ґрунтовно вивчила тамтешню сировину: їхні глиноземи – саме те, що треба. Ось досліджую умови виробництва, технології, писатиму висновки та рекомендації, допоможу з налагодженням контактів. Ото таке. Цікаво?

Людина, геть позбавлена почуття гумору, у відповідь на запитання «Як справи?» починає розповідати, як у неї дійсно ідуть справи. :)

Оповідання додається. Я ще не читала.

Піду я пообідаю у заводській їдальні. Кажуть, тут непогано годують. Борщ, котлети, макарони і компот!

Хочу додому…

Віталій пробіг очима лист, іще раз переконався, що інженерно-хімічні нюанси – то не його царина, і не без хвилювання відкрив прикріплений файл.

Шанс

Увірвавшись на вокзал невеличкого містечка за хвилину до відправлення київського потяга, Марина зрозуміла, що стояти в черзі за квитком уже ніколи. Вона кинулася до виходу на перон. Через відкриті навстіж двері вокзалу було видно її потяг, що підтверджував напис на ближньому вагоні.

– Візьміть! Нема коли в касу! – захекавшись, швидко випалила вона провідниці.

– Начальник потяга в третьому вагоні, – махнула та рукою праворуч.

Марина побігла далі. Добре, що відрядження було недовгим, лишень два дні, і в її невеликій сумці тільки найнеобхідніше. Сьомий, шостий, п’ятий, четвертий… Провідники підіймаються у вагони, позирають уздовж потяга.

Третій! Фух… Відкриває рота, набирає повітря…

– Та сідайте вже, потім розкажете! І так бачу, що я ваш останній шанс! – подає їй руку доброзичливий на вигляд, невисокий, добре вгодований чоловік у розквіті сил, схожий на Карлсона, але без пропелера.

– У мене квитка немає.

– А гроші є?

– Є! На квиток вистачить.

– Так я вам тут продам, залазьте вже, бачите – рушаємо!

Відхекавшись у коридорі, Марина зачекала, коли провідник зачинить двері вагона і пройде до себе.

– Скільки з мене до столиці?

– Ідіть у друге купе. Вибирайте верхню полицю. Гроші за все разом оддасте – постіль, чай, коньяк, масаж…

– Ага, і сауну з басейном не забудьте порахувати! – хмикнула Марина і пішла шукати своє місце.

Як же добре, що встигла! Інакше сиділа б іще годин вісім на вокзалі чи блукала б цим непривітним містечком, а опівночі – на пасажирський, який повзе так повільно, що наступний день можна було б викреслити з життя. Ні, їй однозначно пощастило. Хіба що не встигла купити поїсти. Але то не біда, якось дорогою. Правда, і їсти зовсім не хочеться, одне бажання – впасти і заснути. Класно, що полиця верхня, не треба чекати, поки сусіди насидяться та заповзуть нагору. Усе складається чудово!

– Вітаю! Моя полиця – одна з верхніх. Будуть якісь побажання-пропозиції? – звернулася вона до двох осіб, що сиділи внизу.

Ліворуч копалася в сумочці кучерява дівчина років двадцяти із серйозним, дещо зверхнім виразом обличчя. Праворуч сидів «накачаний» блондин, близько тридцяти років, і витирав лоба паперовим носовичком. Дівчина привіталася і продовжила порпатися в торбинці. Чоловік відреагував:

– Можу поступитися нижньою полицею.

– Та ні, мерсі. Я саме мріяла впасти і заснути, щоб нікому не заважати. Але як ви такий чуйний, зніміть, будь ласка, матрац із верхнього ярусу, бо не дотягнуся.

«Качок» швидко розібрався з усіма матрацами.

– Хто пастєльку нє вазьмьот, глазкі ночью нє самкньот! – проспівав у коридорі провідник і простягнув Марині, яка стояла у дверях, три комплекти білизни в целофанових пакетах.

– Скільки?

– Я ж сказав – всьо патом! Беріть, а то куди я вам кофе подавать буду?

Дві доби відрядження, між ними одна ніч, а розмов, а розмов… Знайомі підприємці попросили бути присутньою на переговорах і перекладати зарубіжних компаньйонів, труди її оплатили – нічого скаржитися. Така робота. Ніч у потязі, півночі розмов, два дні біганини… У таку спеку! Спати, спати, спати!

Ще не заплативши ні копійки за залізничний сервіс, Марина переодяглася, поки сусід по купе виходив, потім вибралася нагору, засунула сумку на третю полицю, гаманець та теку з документами – під подушку, і заснула, ніби провалилася. Її полиця – найзатишніше місце у світі! Ось дорогою сюди була полиця – просто жах після домашнього дивана, і потяг стукотів по голові, а зараз – краса! І провідник – душка, і сусіди без пива та тараньки, цілком милі люди. Дивно тільки, що такі молоді обоє, а весь час мовчать. Кучерява читає щось медичне, «качок» просто мовчить, у вікно дивиться.

Як там удома без неї впоралися? Хоч би нормально, не маленькі вже, розберуться. Трохи волі їм навіть до смаку, відповідальнішими будуть. Холодильник не порожній лишила, вказівок надавала…

Треба б кішку зводити до ветеринара, здається, грижа у неї. Ще щось треба було зробити терміново, щось треба, що?.. Зателефонувати кудись… Ох, дістали бізнесмени… Хитрі всі… Ще й на мобільному гроші всі виговорила…

Колеса вже не стукотять. Пахне кавою.

– Мадамочко! Вам каву в ліжко чи в чашечку, як вашим сусідам?