Дивні ці жінки… Хто їх розбере?

Але з Лілею все було не так. Йому було страшно добре. Добре настільки, що аж страшно. Страшно її втратити. Але й не менш страшно щось міняти…

Жанна з годину повалялася у ліжку з ноутбуком, почитала новини в Інтернеті, відписалася у соцмережі на останні повідомлення віртуальних друзів, подивилася кілька нових кліпів і вирішила, що все ж таки треба їхати на закупи. У глибині душі вона чекала на дзвінок від Андрія. Але його не було.

«Може, на тому і все», – подумала Жанна і почала збиратися в магазин.

За тиждень вона вже скучила за своєю машинкою, яку жартома охрестила Мухою, і цього холодного, але сонячного суботнього дня їй більше хотілося їхати не в людний супермаркет по їжу, а кудись за місто, на природу. Поки вона йшла до стоянки, це бажання перемогло, і Жанна вирішила перенести закупи на вечір, а поки сонце – проїхатися подихати терпким сосновим повітрям десь у Пущі-Водиці чи вибратися на берег Київського моря, сидіти і довго дивитися на водну площину, на море-оману, протилежний берег якого все ж таки чітко видніється в хорошу погоду.

Проскочивши Київ у північному напрямку, її Муха випурхнула на Мінське шосе, і хвилин за двадцять Жанна вже сиділа на краю підмитого морем піщаного обриву, з якого щороку падають у неглибоку воду все нові й нові високі щоглові сосни.

Колись у дитинстві в Криму вона спитала у мами, що там за морем, ген-ген аж за тим кораблем, що ледве видніється вдалині. А мама сказала, що там інша країна, Туреччина. І з тих пір дівчинка Жанна, прийшовши на пляж, знаходила зручне місце, де чужі засмаглі тіла не перекривали їй лінію горизонту, і вчіплювалася очима в умовну межу між водою і небом. Вона то примружувала очі, то, навпаки, відкривала їх так, що мало не вивалювалися, вдивлялася, мріючи побачити хоч нитку тієї Туреччини, якщо справді море не безмежне і має протилежний берег.

Київське море, яке по суті являє собою штучну загату Дніпра, зроблену за періоду правління Микити Хрущова, було до Жанни прихильнішим, воно не ховало своїх секретів від її очей. Хоча… Колись, в останнє їхнє літо, приїхали сюди з Русланом купатися, повалятися на гарячому піску, відпочити. Вилізши з води, пішли вздовж берега, потім пагорбом, лісом поміж соснами і зустріли місцеву жительку з трьома козами. Розговорившись, немолода мешканка сусіднього села розповіла, як у шістдесятих горювала її бабуня, змушена покинути рідну хату та могили предків, коли примусово виселяли людей перед затопленням сіл заради появи чергового рукотворного моря.

Жанні знову пригадалися останні роки з Русланом. Вони зустрічалися недовго, доволі швидко зійшлися жити разом, не в змозі існувати окремо, хазяйнували, притиралися, будували плани… Згадала, як йому несподівано дісталася у спадок невеличка квартира від самотнього харківського дядька і вони разом вирішували, що з нею робити – чи продати, взяти кредит, додати грошей і купити щось у Києві, чи… Жанна тоді махнула рукою: «Ех, гулять так гулять! Мрії мають здійснюватися! Може, дядько теж був би не проти, щоб ти об’їхав ті твої східні країни та написав бестселер? А як станеш всесвітньо відомим письменником, розбагатіємо, купимо собі мансарду на Ярославовому Валу!»

Жанна зітхнула, ще раз подивилася на смугу протилежного берега. У голові чомусь промайнули слова «ілюзія моря»… Вона підвелася і пішла ліворуч, у напрямку порожнього осіннього пляжу. Переступаючи консервні бляшанки, кинуті літніми туристами, і не бажаючи бачити купи залишеного попід деревами сміття, дивилася вгору, на осіннє, несподівано яскраве сьогодні сонце, яке швидко котилося вниз, підфарбувавши рожевим пір’їнки-хмаринки. Останній раз озирнулася на море і рушила ліском до машини, яку залишила на узбіччі дороги, що вилася паралельно до берега.

«Ілюзія. Ілюзія моря. Ілюзія протилежного берега. Ілюзія кохання. Ілюзія живого Руслана, ілюзія можливості народити ЙОГО дитину?» – ворушилося в неї в голові.

Субота добігала кінця. Жанна дивилася з DVD новий фільм, влаштувавши собі на журнальному столику вечерю перед екраном. Андрій не подзвонив. Але нагадав про себе Віталій. П’ять хвилин розмови вмістили в собі короткий обмін новинами, його вибачення, що вихідні зайняті («Ну, ти ж розумієш…»), звіт про те, що сьогодні в них гостює онук, який потребує чоловічої уваги, а завтра всі їдуть на день народження невістки. На кінець розмови він пообіцяв «якось викрутитися» завтра ввечері і заїхати хоч на кілька хвилин, щоб вона не ображалася.

Жанна вимкнула слухавку, знову натиснула на пульті «play», долила собі в келих білого сухого вина і продовжила трапезу.

Їй пригадалося нещодавно прочитане оповідання незнайомої авторки про те, як у День святого Валентина пара до глибокої ночі працювала над сценарієм. Згадала, як зачепили її особисто і ця історія, і Віталієва реакція на неї. І шкода стало героїню, і себе стало шкода також, і всіх жінок, які часом почуваються використаними… За мандаринку чи за діаманти – байдуже.

Але в їхній історії навряд можна було в цьому звинувачувати Віталія. Вони обоє прекрасно знали, хто розпочав цю гру, а також хто її може так само раптово завершити. Але чому ж так сумно й порожньо? Руслан. Віталій. Андрій… Жанна відрізала кривим ножиком шматочок запліснявілого сиру і ще долила собі вина. Ковтнула. Зажувала. Зітхнула. Замислилася. І раптом почала розуміти, що в глибині того вузького тунелю, у який вона власноруч спрямувала потяг свого життя, останніми днями замерехтіло світло. Чи був то вихід, чи зустрічний потяг? Замерехтіло і згасло. А що далі – невідомо.

Вона підвелася, взяла в тумбочці біля ліжка фотокартку Руслана і поставила її на столик, обіперши об напівпорожню пляшку.

– Приснися мені! Приснися, будь ласка! Скажи, що робити далі…

Метушлива і гамірна неділя добігала кінця. День народження невістки святкували в тісненькій за сьогоднішніми мірками квартирі, у якій Віталій жив колись із мамою. Це була звичайна хрущовка на Нивках, де він виріс, звідки ходив до школи, з якої бігав, щоб поганяти з пацанами у дворі чи в парку біля озера. Квартира, звідки його забирали в армію і куди одного зимового дня він перевіз із гуртожитку Тамару з малим Женькою.

Скільки років минуло! Як усе змінилося відтоді… Стара верба, яку він пам’ятає невисоким деревцем завтовшки з чоловічу руку, стала дебелою, розкидистою, монументальною. Коли минулої зими Київ завалило важким вологим снігом, під вагою якого поламалося чимало дерев, не витримали й дві нижні гілки верби. Комунальні служби помалу вичищали місто, більш-менш рівно обпилюючи обламані гілки і вивозячи їх тракторцем невідомо куди. Прооперували і вербу. З тих пір вона нагадувала Віталію огрядну безруку Венеру.

Він нечасто бував у молодих, не вважаючи за потрібне втручатися в їхній відокремлений світ. Тамара перший час ніяк не могла звикнути до нового укладу життя двох окремих родин і часто навідувала онука. Мабуть, то все ж таки голос крові, усі ці потаємні жіночі енергії, про які так багато пишуть сьогодні всі, кому не ліньки, але чоловіки зазвичай мають про них абсолютно умовне уявлення.

От, наприклад, нещодавно Віталій пішов у перукарню постригтися, і йому довелося хвилин десять почекати, поки звільниться майстер. Він усівся в крісло неподалік від адміністратора і побачив поруч на столику стосик різнокольорових журналів. Серед них не знайшлося жодного чоловічого, але анонс на яскравій обкладинці впав в око: «Чому жінка обирає саме цього чоловіка?» Зиркнувши по сторонах, Віталій взяв журнал і відшукав потрібну сторінку. Те, що він прочитав у невеличкій статті, крутилося потім у голові не один день.

На думку автора, який посилався на досить невизначені «дослідження американських учених», при першій зустрічі з чоловіком жінка менш ніж за хвилину підсвідомо сканує рівень його енергії та їхню генетичну сумісність. І її «бортовий комп’ютер» видає один із трьох можливих результатів: «Дуже бажано», «Можливо» чи «Ніколи!». З усіма наслідками.