Але чому ці світлини лежать урозсип на журнальному столі?! Адже давно лежали в конверті від «Кодаку» на підвіконні, біля двох її вазонів із рослинами.

– Володька! – видихнула Жанна від несподіваної здогадки. – Хто ж іще?! Це ж йому я лишила ключ і попросила хоч раз за тиждень зайти полити квіти. Стерво! Нахаба мала! Хто це тобі дозволив копатися у моїх речах?! А от я тобі зараз!

Та лише Жанна намірилася зателефонувати брату, як мелодія мобільного сама провістила його.

– Привіт! Ти вже вдома?

– Привіт-привіт! Удома, тільки-но хотіла тобі навішати, а ти й сам тут! Що за свинство?! Ми ж наче на довірі з тобою?

– Жанко, не заводься. Нічого такого не трапилося. Крім того, що я дещо второпав. Нарешті. Власне, я хотів зайти. І ключа віддати, і поговорити, а ти репетуєш зі старту…

– Зайти? Поговорити? Ти в мене в хаті влаштував обшук, а тепер ще поговорити?!

– Нічого я не влаштував. Поливав квіти і побачив пачку фоток. Ну, кожен би на моєму місці…

– Свиня!

– Ну, я-то, може, і свиня, а ти…

– Що? Хто я?!

– А ти… параноїчка… Може, тобі якогось психотерапевта завести чи ще з кимось той…

– Не твоє діло! У мене все прекрасно! ВСЕ ПРЕКРАСНО! – підвищила голос Жанна.

– Та я розумію. Тепер, як ніколи. Я думав, ти свого кента від нас ховаєш, бо, може, який крутий, чи публічна особа, чи ще чогось… Чи, може, просто ви дуже скромні. Але ж за такий час могла б хоч фотку показати, я ж питав колись, що за один. А ти дала потиличника, як у дитинстві, і виперла…

– Мало дала!

– Жанко, може, тебе лікувати треба? Мо, якийсь гіпноз? Чи до бабки? Не сердься. Ми ж із мамою за тебе переживаємо…

– Що, і мамі вже повідав? – зітхнувши і втративши решту гніву, промовила Жанна і безсило всілася в крісло.

– Ні. Вона знову спати перестане. Та я й сам, як усвідомив… Але ж, мала, це не він! Ти розумієш?! ЦЕ НЕ РУСЛАН!!! Хоча… Хоча, дійсно, дуже схожий. Я сам остовпів…

– Не ліз би в чуже життя, не остовпів би.

– Вибач. Але, може, нам про це поговорити? Може, тобі більше ні з ким? Ти хоч сама розумієш, що це не нормально – триматися решту життя за фантом?

– Починаю розуміти.

Поговоривши з Володькою, Жанна втомлено підвелася з крісла і пішла в душову кабінку, якою господарі під час ремонту замінили ванну. Вона довго і нерухомо стояла там, а розсіяна тонкими струменями вода стікала по голові, по обличчю, розчиняла собою сльози, омивала її тіло і зникала в круглому отворі з перетинкою у вигляді хреста.

Загорнувшись у великий махровий халат волошкового кольору, Жанна заварила собі каву і забралася з ноутбуком на ліжко. Вона пам’ятала, що вчора затуркалась і не перевірила пошту перед виходом із заводу. Але й сьогодні не поспішала це робити, адже факт наявності чи відсутності листа від Віталія нічогісінько не міняв у її планах на вікенд – субота-неділя їй не належали. Чи навпаки – належали тільки їй?

Листів було два. Відправлені напередодні ввечері. Перший – нічого особливого, Віталій виправдовувався, чому не писав протягом дня, а от другий, надто короткий, направду здивував. Він, який практично не читав художньої літератури, хіба що інколи чоловічі журнали чи «на сон грядущий» когось із давно визнаних класиків типу Гемінгвея (одна книжка на півроку), раптом просить добавки якихось жіночих оповідань! Маячня! Хіба не він пручався спочатку і був змушений іти проти свого бажання, прийнявши зрештою Жаннину пропозицію гри в паралельне читання?!

Чогось вона не розуміла і насторожилася. У голові промайнуло абсурдне припущення, чи сам він взагалі написав цього листа. І попереднього. І решту… Жанна тріпнула головою, хмикнула, потім перечитала передостанній лист. Одного разу в кав’ярні, де вона чекала на Віталія, за столиком неподалік дві подружки жваво обговорювали «хрінову ситуацію», коли дружина, довідавшись про пригоди чоловіка, перехопила ініціативу в його листуванні, розібралася там швиденько і вжарила конкурентці межи очі свої умови гри.

Нетипова поведінка насторожує. І це несподіване бажання Віталія читати ще висмикнуло з Жанниної пам’яті ту випадково підслухану розмову. А раптом це Тамара грає з нею від імені чоловіка? За період їхнього знайомства Жанна не так уже й багато знала про неї. По крихті, по крихті з якихось його випадкових слів чи з уривчастих відповідей на її запитання склався портрет нормальної, позитивної жінки, до якої у Віталія, власне, і претензій не було. Суперницею Жанна її не вважала, бо зовсім не збиралася вести боротьбу і віднімати в дружини чоловіка, як то нерідко буває із тими, хто розслабився чи зазівався. У неї були власні причини, щоби впустити, вірніше, запросити, взяти його у своє життя. Це був свого роду «прокат», хоча, звісно, надто вже цинічно звучить щодо живої людини. Але нікому з двох (або навіть трьох) не зносило дах від пристрастей, не існувало питання вибору, не муляв той гордіїв вузол, який іншим доводиться рубати по живому чи задихатися в ньому.

Чи могла би в цій ситуації його Тамара вдатися до таких заходів? На думку Жанни, швидше за все, вона б просто по-дружньому обговорила цю «проблему» з Віталієм за вечірнім чаєм чи ранковою кавою (а може, й у ліжку), і вони б разом (як зазвичай) вирішили, що з цим робити і як жити далі. Страшна сила – дружина-друг! Хоча кожна жінка – власниця, і навряд чи котрусь залишить байдужою факт викритого подвійного життя власного чоловіка. Хоча і тут є широкий спектр варіантів поведінки. Залежно від психотипу дружини та бажаного результату.

Про все це розмірковувала Жанна і раптом піймала себе на відчутті, що навіть коли це дійсно початок кінця, то вона його переживе і відпустить. Було – і загуло. І, мабуть, правий був Володька: не можна все життя триматися за фантом. І Андрій був правий, сказавши, що паралізований годинник – то погано. Людина теж чимось схожа на годинник, у якому час від часу сідає батарейка. А то й узагалі вилітає, випадає від несподіваного струсу і котиться кудись у сірий, запилюжений кут, а ти зависаєш, не відаючи, що далі, чи й зовсім не бажаючи більше ніяких батарейок, чи то пак, прив’язаностей, від яких може залежати твоє життя…

Повернувшись із Тамарою та Юрчиком із зоопарку, втомлений Віталій розвалився у кріслі біля вікна і замружив очі. Осінній день був напрочуд сонячним, і під теплими променями та біля батареї можна було уявити, що надворі сезон відпусток і що попереду не холодна сніжна зима, а довга золота осінь, бабине літо. Вони пообідали в невеличкому кафе «Бегемот» біля зоопарку, а поки доїхали додому, Юрчик притих на задньому сидінні і почав позіхати. Удома він не відмовився трохи поспати, прихопивши у ліжко плюшевого слона, з яким іще не так давно засинав Женька. Тамара прилягла біля онука. Дочекавшись, коли у спальні стало тихо, Віталій дістав ноутбук і повернувся у крісло біля вікна.

Привіт. Я вже вдома. А вдома завжди краще. Сонечко на вулиці. Схожу по машину і поїду на закупи, бо в холодильнику миша повісилася з голоду. І кава скінчилася, ледве нашкребла зварити. На тебе не чекаю. Хоча міг би й подзвонити. Аттачу останнє оповідання. Не думала, що тебе пробере. Дивись, іще почнеш читати жіночі романи!

P. S. А якщо листи мені писав не Віталій, а Тамара – то й ви читайте, розважайтеся. Непогані оповідання. Актуальні. Захочете обговорити – можемо якось випити кави.

Віталій насупив брови і не зрозумів останнього абзацу. Перечитав його ще раз. До чого тут Тамара? Що це з Жанною раптом? Може, коньяку хлюпнула в каву за приїзд? «Захочете обговорити – можемо випити кави»? Це що за цирк? Кому взагалі вона це говорить, тобто пише?!

Віталій перечитав свій лист, який відправив Жанні ввечері в п’ятницю з офісу. Потім іще один, навздогін, коротенький, з проханням вислати ще оповідань.