Дами мовчали, позираючи то на кота, то одна на одну і звіряючи реакції. Кіт іще раз понюхав тарілку, перевів погляд-запитання на господиню і продовжив:

– У житті – як на довгій ниві. Всяке буває. А раптом через рік ваш Гаррі забирає красуню-дружину до Англії, типу щоб познайомити зі своїми батьками, і продає її там у бордель? І виручає з цієї оборудки набагато більше, ніж дав за дюжину корів! Ото ж! Се ля ві… Так от… А що, «Віскас» сьогодні не завезли?

Вечеря в ресторані скидалася на святкування середньої руки дня народження. Якщо минулого разу їх за столом було троє, – Жанна, директор заводу та головний інженер, – то сьогодні додалося ще четверо – пара німців із нашим перекладачем та поляк, який сам непогано розмовляв сумішшю російської, української та польської мов. І хоча дизайн ресторану явно не дотягував до європейських стандартів, кухня була дуже щедрою та смачною. І досить швидко акценти в розмові змістилися з виробничої тематики на загальнолюдську, а спілкування стало жвавим і невимушеним. У компанії, де на п’ять чоловіків припадає дві жінки (при цьому обидві білявки, хоч одна років на десять старша за іншу), не може не виникнути тостів із гендерним відтінком.

– Третій тост у нас п’ють за любов! Тобто за жінок! – оголосив головний інженер, демонстративно по-гусарському відставивши вбік лікоть руки, якою тримав чарку.

– І стоячи! – усміхнено додав директор і підвівся, продемонструвавши такий самий жест.

Третім піднявся молодий киянин-перекладач, який був «у темі», а німець із поляком зробили те саме, наслідуючи приклад місцевих. Світлокосі інженерки засміялися, а німкеня перепитала, чи має вона теж пити, чи лишень спостерігати, як це роблять чоловіки. Жанна махнула рукою: «Пийте!»

А далі в розмові за вечерею змішалися оксиди, глинозем, кераміка, поставки сировини, чоловіки, жінки, білявки, поляки, німці, росіяни, українці, сало, шнапс, «Мерседес» і «Запорожець», знову жінки, коханці, роги, історії, де «росіянин, німець та француз…», і ще багато чого. Загалом вечірка вдалася, але найскрутніше було перекладачеві, який не завжди встигав закусювати і чимдалі важче знаходив потрібні слова, щоб передати родзинку анекдотів, а потім і зовсім «поплив».

У готелі Жанна попрощалася з усіма приїжджими біля сходів (їх поселили на другому поверсі). Вона вже збиралася рушати довгим коридором до свого тимчасового помешкання, як побачила, що на дерматиновому дивані в кутку фойє із ноутбуком на колінах сидить Андрій. Вони не бачилися з учорашньої вранішньої кави, але втома брала своє і розводити довгі розмови Жанні не хотілося. Андрій кивнув і несподівано сказав англійською:

– Hi! I need your help.[6]

– Ви не помилилися, пане? Може, ви чекали на якусь американку? – пожартувала Жанна.

– Та ні, сиджу і думаю, хто б тут мене виручив. Ти тямиш у компах? Налагодив собі мобільний Інтернет, але щось глючить, не глянеш?

– Не гляну, – хитро всміхнулася Жанна. – Бо я нетвереза. А як інженер знаю, що існують правила техніки безпеки. І взагалі твій «хелп» шитий білими нитками! Нічого цікавішого не міг вигадати, щоб мене зупинити?

– Не міг, – розвів руками Андрій, – хотів запросити тебе на вечерю, але, бачу, ти вже подружилася з іноземцями, я не конкурентоздатний.

– Подружилася. Вони теж у нас на заводі у відрядженні.

– А на ранкову каву, сподіваюся, вони тебе ще не запросили?

– Ще ні, – відповіла Жанна і мимоволі здивувалася, що на цьому розмова може закінчитися. Дивний якийсь той Андрій, узагалі нетиповий, якщо вірити Віталієвій класифікації чоловіків.

Андрій закрив ноутбук, підвівся з дивана і завмер навпроти Жанни. Не менше хвилини вони стояли мовчки, дивлячись один одному в очі. Уважно. Спокійно. Ніби проводячи якийсь аналіз складових контрагента. Андрій, не відриваючи погляду від її очей, повільно підняв руку і поправив пасмо волосся, яке впало Жанні на лоба.

Чи то ще не вивітрився з крові коньячний градус, прийнятий у товаристві виробничників, чи накопичена невдоволеність стосунками з Віталієм зіграла свою роль, чи після вчорашньої гіркої ретроспективи в присутності Віри жіночі душа та тіло прагли розради, але… Жанна перехопила його руку, випадково втрапивши великим пальцем на нитку пульсу, що калатав, попри загальний спокійний вигляд Андрія, і розвернулася в бік довгого коридору, де на одній із дверей було написано її чотирнадцятий номер.

– Я піду? – спитав Андрій, дивлячись на тіні від гілок верби, які метлялися по високій білій стелі.

– Боїшся, що вранці покоївка побачить, як виходиш із мого номера? – прошепотіла Жанна.

– Ні, хочу прийти на нашу ранкову каву поголеним, із почищеними зубами і в костюмі, – всміхнувся Андрій і знову поправив волосся на лобі жінки.

– Аааа… – багатозначно промовила Жанна, хмикнула і повернулася обличчям до стіни. – So, you can be free.[7]

– Мені було дуже добре з тобою, – спокійно промовив він і поцілував її в плече.

– Не напружуйся. Банальні формули етикету в провінційному готелі ні до чого. Чоловік у відрядженні і є чоловіком у відрядженні. Навіть якщо не наважується зробити перший крок сам.

– Цинізм тобі не личить, ти не така. Спи! – Андрій іще раз поцілував оголене плече, натягнув на нього ковдру, старанно підіткнув її з усіх боків, ніби вкривав дитину, встав, швидко одягнувся і вийшов, тихо причинивши за собою двері.

Жанна прислухалася до його ледь чутних кроків коридором, по-дитячому підтягнула коліна до грудей і завмерла в позі ембріона, ще не усвідомлюючи, що з нею відбулося. Хотілося плакати, ревти вголос і одночасно сміятися, нервово, істерично, до плачу, який зрештою мав би принести полегшення… Вона озирнулася на годинник на стіні. Той показував третю годину. Уже чотири дні поспіль. Але зараз, мабуть, десь так і було. Жанна щільніше закуталася в ковдру і міцно заснула, так і не виливши свій стан ні у ридання, ні в сміх.

Уже понад вісім років Віталій щочетверга ходив із товаришами в баню. І для здоров’я, так би мовити, і для релаксу в одноманітно-напружених робочих буднях. У них склалася своя чоловіча компанія, і це стало своєрідним ритуалом. Тамара попервах буркотіла, що, мовляв, хлопцям завжди було легше жити: оголосив собі вечір четверга недоторканим пацанячим часом – і маєш. А жінка завжди знайде, за що зачепитися, щоб посунути власний інтерес на останнє місце у списку невідкладних справ. На це чоловік добродушно відповідав, що він зовсім не заперечує, щоб вона у той самий четвер чи будь-якого іншого дня ходила з подружками в басейн, у кіно, у гурток художньої вишивки чи кулінарії або до салону краси. Якийсь час Тамара дійсно почала відвідувати басейн разом із сусідкою, але в тієї незабаром народилася онука, і походи звелися до разу на місяць. Потім з’явився онук у них, і закрутилося все шкереберть у їхній двокімнатній квартирі.

Женька незабаром кинув інститут, заявивши: «Я – мужик! Я маю годувати родину! А навчання завершу колись потім. Якщо буду впевнений, що той диплом мені дійсно потрібний!» Хоч як відмовляли, але він просто перестав ходити до інституту і влаштувався в бригаду верхолазів, які займалися утепленням фасадів будинків. Пройшов якусь підготовку і вперед. Пишався першими власними грошима, роллю батька та годувальника і не розумів, чому так побивається мати. Невже б їй було приємніше, щоб він залишився безтурботним студентом і всівся на їхню шию разом із дружиною і сином?!

Минуло три роки, пристрасті початку сімейного життя вщухли, молодий батько продовжував утеплювати чужі фасади, зависаючи на мотузках на страшній висоті, молода мати Катюха (як її називав Женя) довчалася на заочному, усе ж таки тягнула інститут, щоб отримати диплом економіста, а півроку тому навесні здала малого в дитсадок і влаштувалася на роботу в банк. Нещодавно молоді переїхали у двокімнатну хрущовку, в якій жив колись Віталій із мамою, а одного дня перевіз туди з гуртожитку Тамару з Женькою. Якийсь час після смерті матері ту квартиру здавали в оренду, але з часом жити вп’ятьох у двокімнатній стало надто тісно, молодь натякала, що вдячна за допомогу перших років і вже не потребує її в такому обсязі, не хоче бути тягарем, мріє жити окремо… Тож квартирантів попросили виїхати, зробили ремонт і відгуляли входини.