Чомусь Руслан уві сні хотів, щоб вона туди пішла, і тепер Жанна шукала якихось знаків. Три столи з трьома групами однокласників різного віку. Смачні наїдки та напої, чудові кулінарні аромати. Поруч за столом – з дитинства знайомі люди. Веселий лемент і жива музика.

Її клас святкував п’ятнадцяту річницю закінчення школи. Вона все ще почувалася незатишно, гуляючи в такі дні, коли чорна скорбота найбільше шкребла душу. Випила келих шампанського, і напруження ніби зійшло саме. Але раптом серце калатнуло в грудях із такою силою, що їй перехопило подих. На відстані метрів зо десять за сусіднім столом спиною до неї сидів Руслан.

Жанна хотіла зірватися з місця, бігти до нього, трусити за плечі, цілувати, плакати і питати, де він був ці два роки, чому не повернувся до неї, як він міг так вчинити?! Але ноги її не слухалися, та й руки безсило повисли вздовж тіла, тільки серце заходилося в грудях. Вона сиділа і невідривно дивилася на ту спину, потилицю, на його рухи, як він наливав у бокал вино, як потягнувся до салату, кивнув комусь, ледь повернув голову, і такими рідними й знайомими були його вуха та краєчок обличчя…

Знову заграла музика, люди почали виходити з-за столів, Жанну теж потягли до танців, вона зібралася із силами і встала. Піднялася, щоб підійти до того столу і на власні очі пересвідчитися…

Але Руслан теж піднявся. Він повернувся до неї лівим боком, потім присів зав’язати шнурок на черевику… І Жанна важким мішком опустилася на стілець. То був не він. Той чоловік був Русланом, але на десять років старшим. Таким міг бути його старший брат, син тих самих батьків. Таким міг бути Руслан через десять років…

До кабінету одна за одною заходили співробітниці, віталися з Жанною, зауважували, що чудово пахне меленою кавою. Вона запрошувала їх пригощатися. Почався робочий день, обмін домашніми та виробничими новинами, радість від того, що знову прийшла п’ятниця, запитання до Жанни, о котрій у неї потяг і що вона планує робити на вихідних у Києві, та й про те, як-то воно взагалі живеться на вихідних у столиці, мабуть, добре: все є і є куди піти…

Потім усі помалу розсілися за своїми столами і потонули в паперах чи комп’ютерних файлах, прізвищах, цифрах, рахунках.

Жанна перечитала лист від Віталія, зітхнула, підняла руки над клавіатурою і написала відповідь.

«Німці-угорці-ресторан» – непогано. Правда, угорців не було, був один поляк. Хлопець-перекладач набрався, а загалом добре посиділи. Вони ще залишаються, а я вже їду. Сьогодні до кінця дня складу звіт, напишу рекомендації, далі співпрацюватимемо дистанційно. Може, доведеться з кимось із місцевих з’їздити на заводи, хай глянуть, де і як видобувають їхню сировину, обговорять можливі нюанси постачання. Та тобі це не цікаво. Це ж не шрам у Петровича! :)

Про оповідання – цинічний котяра? Усі ви, блін, цинічні котяри! А озирнулися б навколо – чи багато сьогодні побачиш жінок, які світяться? Які розквітли, бо хтось вирішив, що вони, бач, варті дванадцяти корів? А? Ото ж…

Потяг о десятій тридцять. Ще треба якось убити вечір.

Ми побачимось на вихідних чи будемо вірні пункту статуту: зарплатня, вихідні та відпустка – дружині?

Залишилося три оповідання.

Вислати всі чи притримати до Києва?

Прикріпляю одне.

P.S. Ти так і не сказав, чи випив за мене кави в «Піросмані».

Віталій відіслав Жанні е-мейл ще до дев’ятої ранку і заспокоївся. Йому вдалося і листа написати з новинами учорашнього дня (придалася історія про апендицит Петровича), і про чергове оповідання висловитися, у такий спосіб оминувши її вчорашній закид про гіпотетичного сина.

Те оповідання з притчею було типово жіночим, відстороненим від реалій його власного життя, не виникало ніяких асоціацій ні з Лілею, ні з її приятелькою Зоєю. Тому Віталій розслабився і подумав, що перед тим узагалі була якась маячня та ланцюжок невинних збігів. Хіба мало, наприклад, у Києві бюветів? І мало людей ходить до них щодня? Та й історія з тим хлопчиком, який мріяв учити французьку, як і пригода в нічному потязі, – мало хто кому міг їх десять разів переказувати?! Жінки такі балакучі! До чого тут Ліля і чому він раптом так збентежився тими спогадами, відчуттями-передчуттями, що останніми днями ні вдень, ні вночі не мав спокою? Хіба що вчора після бані нормально виспався. До всього ще й Тамара не спала, дочекалася його і несподівано спровокувала на секс із підвищеним градусом пристрасті, чого між ними давно не було, бо нечасті постільні сцени вже звелися до «виконання подружнього обов’язку».

Віталій навіть здивувався і раптом подумав, чи, бува, й справді, не завела собі дружина якого коханця? Хоча до чого б тоді така енергія на подружньому ліжку? Хіба що з почуття провини?

Подібне бувало з ним самим ще в Лілину епоху. Чи від тієї провини, чи навпаки – украй наповнене забороненим щастям тіло не втримувало тиску того моря і попри логіку проливалося на дружину, яка, здавалося б, являла єдину перешкоду до можливості пірнути з головою в нове життя. Але вчора секс із Тамарою смакував ніяк не гірше нелегального, і сімейний мужчина зрілого віку, напарений у бані та виснажений дружиною, як колись, у студентські роки, заснув міцно і спокійно, без усяких сновидінь.

Відіславши ранкового листа, Віталій занурився в роботу. З понеділка повернеться директор, треба буде звітувати за два тижні, поставити останню крапку в домовленостях із банком, узяти участь у новому тендері, укласти угоду з новою станцією техобслуговування, яку кришує один депутат і силоміць нав’язує їм співробітництво.

«Але то вже нехай шеф приймає рішення, у мене і свого головняку досить», – подумав Віталій і трохи позаздрив Синявському, якому залишалося ще два дні ніжитися під сонцем Еміратів, де all inclusive.[8]

Перед обідом він знову перевірив свою приватну поштову скриньку, куди приходили листи виключно від Жанни (для того її і завів). Нового не було. Віталій відкрив останній мейл, перечитав, подумавши, що тиждень у глухій провінції явно не пішов Жанні на користь. Настрій у неї якийсь осінній, дратівливий, усе частіше вставляє йому шпильки, чіпляє табу. Мабуть, два роки – то якийсь фатальний термін, після якого щось треба міняти – чи сходитися, чи прощатися. Перше в його плани не входило. Якщо вже з Лілею не склалося тоді, то в сорок сім із молодою жінкою, котра якогось біса обрала його сама, – тим більше. Але, попри це, Віталій подумав, що непогано було би зустрітися з нею, відчув, що скучив, хоча тиждень пролетів досить швидко за роботою та домашніми справами. Може, порушивши на кілька годин той сумнозвісний «пункт статуту», він якось і владнає? Зрештою, щось торохкотить під днищем машини, можна б заїхати у вихідний на СТО і трохи там «затриматися»…

Але радикальних змін у житті Віталію більше не хотілося. З віком починаєш розуміти, що несподівані ривки і перебудови виснажують. І хоч сьогоднішнє буття на два фронти не могло вважатися надто гармонійним та врівноваженим, але він до цього звик і, в принципі, його все влаштовувало. Істерик, претензій та непідйомних вимог із боку коханки, про які розповідали вчора в бані хлопці, у його житті не існувало. То й добре. Дорослі розумні люди. Кожен вільний у своєму виборі. Значить, зараз так. Колись буде інакше – то буде інакше.

За цими міркуваннями він відкрив текстовий документ і почав читати нове оповідання, зауваживши, що сьогодні знову випало коротеньке.

О, жінки!

Невеличка кав’ярня, оформлена в дусі сімдесятих. Уже не обід, але ще не вечір. За столиком навпроти один одного п’ють каву та розмовляють чоловік і жінка. Між їхніми чашками лежать дві цукерки, які вони, дотримуючись власної смішної традиції, принесли одне одному. Це «Корівка» для нього та шоколадна «медалька» в жовтій фользі для неї. Кав’ярня симпатична, грає музика, обслуговування бездоганне. За невеличким сусіднім столиком майже плече в плече сидять четверо – дві жінки та двоє чоловіків. Вони п’ють шампанське, жваво розмовляють, сміються.