Посьорбуючи каву, жінка поглядає на компанію за спиною свого приятеля. Він у той же час бачить інший столик, за яким один чоловік та дві дами. Ця компанія замовила їжу, і невдовзі їм принесли дві порції дерунів зі сметаною для дам і шашлик із салатом для чоловіка. До всього подали також три склянки соку з трубочками.

За кожним столиком тече своє життя. «Кавова» жінка бачить, як поступово червоніють щоки в компанії навпроти, жести стають активнішими, сміх голоснішим, пози вільнішими. Вона розуміє – це прелюдія, і навіть коли ні про що таке не йдеться, то в очах читається готовність обох пар до продовження. «Кавова» жінка інколи позирає на годинник – має на сьогодні ще інші плани. Цукерки лежать на столику. Їх заберуть із собою як сувеніри і з’їдять удома. Чоловік замовляє ще по чашечці кави – вони такі маленькі…

«Кавовий» чоловік помічає, що одна з дам у компанії в полі його зору явно нудиться. Друга, мабуть, дружина «шашликового» чоловіка, молодого та гарного, їсть, весело розмовляє. А ось перша байдуже колупається в тарілці, мовчки роздивляється навколо, слідкує за пересуваннями офіціантів. Зрештою, її порція переміщується в тарілку до «шашликового» чоловіка. Не пропадати ж добру!

«Мабуть, у них хороші стосунки. В усіх трьох», – думає «кавовий» чоловік, не перериваючи бесіди зі своєю «кавовою» дамою. Кілька разів він помічає, що сусідка, нудьгуючи, не без цікавості позирає на нього з-за спини його супутниці.

«Кавова» дама ковток за ковтком поволі спустошує чашечку. Вона бачить, як дві «шампанські» пари розраховуються і, сміючись, підводяться з-за столика. Один із чоловіків кладе руку на талію своїй дамі, потім допомагає їй одягнути плащ. Усі четверо виходять на вулицю і ловлять таксі. Офіціант прибирає на їхньому столику і ретирується за барну стійку. Грає музика. Челентано заворожує відвідувачів своїм сексуальним голосом. «Кавова» жінка знову дивиться на годинник, перепрошує і йде «попудрити носик».

Через п’ять секунд після її зникнення дама, яка нудилася неподалік, залишає своє місце і прямує до «кавового» чоловіка. Її компанія слідкує за нею. Дама підходить досить близько до столу, оглядає його, потім «кавового» чоловіка, здивованого такою несподіваною активністю. Раптом вона починає повільно похитувати стегнами в такт музиці, не зводячи очей із «кавового» чоловіка. Піднімає руки, виробляючи ними витончено-східні рухи, з дивовижною гра цією обертається навколо себе. «Кавовий» чоловік здивовано і заворожено дивиться на цей танець. Дама зупиняється, дивиться в очі чоловіку, простягає руку і… зі столика зникають обидві цукерки. «Кавовий» чоловік усміхається і не заперечує, розуміючи, що за задоволення треба платити.

– Катю! Як тобі не соромно?! – з-за сусіднього столика підводиться «шашликовий» чоловік, легко підхоплює даму на руки і знову садовить на стілець допивати сік. – Вибачте! Така ласунка! Це ж треба, розгледіла! Вдома ми від неї цукерки ховаємо, – промовляє чоловік, розводячи руками.

– Що ви, що ви! – сміється «кавовий» чоловік. – Вона чесно заробила! Я давно не бачив таких чарівних танців!

Повертається «кавова» жінка і не розуміє причини пожвавлення між обома столиками.

– Ти таке пропустила! – всміхаючись, говорить їй «кавовий» чоловік. – Але якщо маєш цукерки, то ще не все втрачено.

– Цукерок більше немає, – знизує плечима «кавова» жінка, з усмішкою помітивши, як золота «медалька» зникає в кишені сусідчиної сукні.

«Кавова» пара розраховується, одягається і виходить, усміхнено попрощавшись із сусіднім столиком та офіціантами. «Кавовий» чоловік озирається у дверях – маленька сорока задоволено метляє ніжками на стільці, тримаючи за щокою «Корівку», а в руці – «медальку», і махає йому вільною рукою.

А в кутку кав’ярні за столиком, закинувши ногу на ногу, сидить іще одна «кавова» жінка, чимось подібна до першої. Вона спостерігає за тим, що відбувається, присьорбує свою каву, тримає на коліні альбом і малює те, що бачить. Життя стікає з кінчика її олівця і перетворюється на серію картинок.

Віталій водив поглядом по монітору, ніби на кожному рядку розрізав лезом екран. Серце його знову калатало. Забракло повітря, і він, запустивши чотири пальці за вузол краватки, потягнув її униз, потім посмикав комір сорочки і зрештою розстібнув верхній ґудзик.

П’ятниця видалася метушливою – спочатку Жанна писала звіт, потім усно викладала свої висновки директору, поки головний інженер був зайнятий з іноземцями. В обід у конторі їли домашні пироги та пили шампанське за здоров’я онука кадровички. Жанна долучилася до столу з вином та фруктами – «закрила відрядже ння». Після обіду взяла участь в обговоренні виробничих питань із головним інженером, німцями та поляком і тепер мріяла сховатися від людей у своєму номері та просидіти там у тиші аж до самого потяга. Згадала, що треба б іще побачити Віру та попрощатися, і бажано не побачити Андрія і не прощатися. Тому що ні до чого це все. Було й загуло.

На щастя, п’ятниця на заводі – короткий день: після сімнадцятої цехи ще працювали, а кабінети миттєво порожніли.

За п’ять метрів до автобусної зупинки Жанна несподівано побачила в сутінках сіру «Волгу» з увімкненими габаритами. У метушні цього дня вона на таке продовження не розраховувала. Хотіла пройти повз машину, але вже розуміла, що цим не скінчиться – вікно передніх дверцят із боку тротуару було опущене.

– Поїхали кататися? – прозвучав звідти голос Андрія.

– Мені на потяг сьогодні, – відповіла Жанна, ще не побачивши нікого у вікні.

– Потяг у тебе вночі, невже сидітимеш сама в номері? Чи, може, у кіно збиралася? – хмикнув Андрій. – Сідай, дорогою вирішиш.

Жанна відкрила дверцята, побачила Андрія. Він був такий самісінький – безпосередній, як тоді, коли по-пацанячому захоплено розповідав їй про ретро-прибамбаси цієї машини. Ніяких дурниць, спогадів-натяків, зітхань чи претензій його вигляд не обіцяв.

«Власне, хоч до готелю можна доїхати з комфортом, – подумала Жанна, – до готелю. А далі що?»

Думку про «далі» перервав різкий сигнал автобуса, якому заважала «Волга», що всунулася прямо перед зупинкою.

– Та бігом давай, бачиш – сердяться! – засміявся Андрій, і Жанна миттю всілася біля нього, грюкнувши дверцятами.

– Привіт!

– Я теж скучив! – відповів він, сміючись, і взявся вирулювати від тротуару.

Кілька хвилин їхали мовчки, поки Жанна не помітила, що машина на перехресті повернула ліворуч, а автобус зазвичай робив тут правий поворот.

– Куди везеш? – доволі байдуже спитала вона, рахуючи, скільки часу залишилося до потяга.

– Я ж запропонував покататися. Серйозних заперечень, окрім від’їзду до столиці, не було. На потяг ти встигнеш. Я ще залишаюсь, тож хотів на прощання показати тобі околиці.

– Та за півгодини надворі буде глупа ніч, які околиці?! – промовила Жанна. – А що тобі тут робити на вихідних, ти ж у відрядженні? Чи інспектуєш гастрономи?

– Та щось інспектую, але ще маю кілька справ, – серйозно відповів Андрій, а потім розсміявся. – Не накатався ще!

Жанна теж засміялася, бо знову він був страшенно схожий на її брата. Цікаво, який із її малого вийде чоловік та батько, як він у двадцять п’ять іще пацан пацаном: то йому скутер дай розібрати-зібрати, то вони з друзями рулять десь світ за очі Україною, то на краю міста на недобудованих відрізках трас влаштовують перегони…

Наче підтверджуючи помічену Жанною подібність із братом, Андрій вправно вирулив із міста і дав газу. Машина важко йшла нічною трасою, на якій дуже скоро не стало ні ліхтарів, ні знаків, ні дорожньої розмітки. Дорога освітлювалася фарами їхньої машини та зірками, які ставали дедалі яскравішими.