– О! Знайома фея! Ви знову до мене, дамочко? І знову з доленосною зелененькою штучкою?! Я все виконав, як ви просили. Вона забрала із собою. І хай їй буде щастя, як ви й хотіли! А ще я їй такого сусіда підсадив – во! – невисокий міцний провідник задоволено показує кулак із виставленим вгору великим пальцем. – Сьогодні зранку, до речі, привіз його назад у Київ.

– Вдячна вам, – здивована несподіваною зустріччю, відповідає Тамара і стримано озирається по сторонах. – Ви добра людина! Але я тут в інших справах.

Провідник притишує голос і каже:

– А чого ж не бути добрим за такі гроші?! Тим більше, що й по вас видно, що не розбійниця, а швидше, як у тому кіно про Попелюшку, – добра Хрещена… Ну, коли що – то я завсігда. Звертайтеся!

– Дякую! У добру путь! – неголосно промовляє Тамара і рушає до підземного виходу в місто, де на привокзальній парковці на неї чекає службова машина.

До відділення банку входить струнка темноволоса жінка років ледь за сорок. За її руку тримається миловидий трирічний хлопчик у джинсах та курточці. Він крокує поруч і зацікавлено роззирається по сторонах. Клієнтка всміхається дівчині-менеджеру:

– Доброго дня, Катю, а я знову до вас по гроші. Видавці кажуть, щось перерахували.

– Ой, пані Лілю! Невже ще одна книжка?! – радісно реагує дівчина. – Дякую, та збірка оповідань мені дуже сподобалася! Навіть свекруха забрала, теж читає, не хоче віддавати. Як ваш хлопчик? Вони ж, здається, ровесники з нашим? А Юрчик уже в дитсадку, бойовий такий став.

– А ми поки що вдома, справляємося. Нова книжка буде через кілька місяців, я вам подарую! Це ми по аванс прийшли.

– Класно! Чекатиму. А підпишете? Бо минулого разу не схотіли. І хто ж повірить, що це сама письменниця мені подарувала? – розводить руками менеджер.

– Підпишу, якщо це так важливо. Правда, я думала, що в книжці головне – її зміст, – усміхається відвідувачка.

Вона переходить до віконця касира, отримує гроші, прощається, підхоплює хлопчика на руки і рушає до скляних дверей. Дитина махає всім рукою.

Катя проводжає їх поглядом і тихо промовляє до своєї колеги, яка сидить поруч:

– Смілива жінка! У такому віці взяти і народити собі сина! Без чоловіка, просто так… Покинула роботу, сидить удома, книжки пише, якісь переклади робить, хто знає, з чого ще живе.

– Ну, що ти хочеш, Катюхо, – богема! Вони всі трохи божевільні. А хлопчик у неї дуже славний.

У кожного автора своя манера письма і поводження з текстом. Дехто не показує, не ділиться, не оприлюднює власне дітище, аж поки не вийде книжка. У мене склався інакший підхід – мені завжди цікава реакція читача. Маю кілька близьких людей, які згоджуються читати навіть під час написання. До того ж вони потім вимагають нових порцій, тому я не смію розслаблятися. Інколи їхні зауваження навіть впливають на сюжет. Декому зі знайомих дістається вже завершений текст, але все ж таки не у вигляді книжки. І це теж має сенс, адже щось іще можна змінити. Якщо, звісно, переконають, адже збити мене з курсу, коли я не згодна, дуже непросто.

З романом «Гра в паралельне читання» вийшло так, що до появи книжки у мене вже накопичилося чимало відгуків його найперших читачів. Я збирала їх, копіюючи з приватних листів та складаючи в один файл, обдумувала зауваження, замислювалася над реакцією читачів на написане. Мені було цікаво, чи вірять вони героям роману, чи співпереживають, чи «читається» текст, які думки породжують окремі події та весь роман загалом. І от тепер, переглянувши їх, я зрозуміла, що маю цілу читацьку конференцію, дискусію з приводу не тільки персонажів, але й життєвих реалій, роздуми про дрібне та велике, багато такого, про що я й сама не замислювалася, коли писала цей дивний роман, ідея якого несподівано звалилася мені на голову і не відпускала, поки я не виписала сюжет, відклавши всі інші справи.

Щиро вдячна всім, хто прочитав, перейнявся і відгукнувся зі своїми враженнями! Це дуже важливо для мене, хоча думки нерідко висловлювалися протилежні. Але ж усі люди різні, і кожен сприймає твір, пропустивши через себе, через свій життєвий досвід, світогляд та принципи. Вдячна також усім за дозвіл оприлюднити ці відгуки, використавши їх у книжці. Тут зібрано думки та емоції не тільки моїх знайомих, але й «знайомих знайомих», які, не знаючи мене особисто і навіть не читавши перед тим моїх творів, щиро перейнялися проблемами героїв «Гри в паралельне читання». Хтось дозволив мені вказати своє справжнє ім’я, хтось накинув вуаль і має на те право. Але хіба ж справа в імені? Ще раз дякую за небайдужість до прочитаного, до порушеної в романі теми та за бажання висловитися!

Щиро, Міла Іванцова.

P. S. А ще в цих відгуках ставилося багато смайликів, усміхнених і навпаки, але було вирішено не перевантажувати ними читачів, адже емоції респондентів і так зрозумілі.

Лариса Іліч, 60 років

Читання захопило від самого початку, і цей інтерес протримався до кінця. По ходу дуже багато симпатичних дрібниць: і «диліжанс», і «протигази», і кавова ліліпутка (так я спочатку уявила після згадки про те, як героїня теліпала ногами), і всі інші закінчення в оповіданнях: у мініатюрах отакі фантасмагоричні образи цілком можуть повернути або навіть перевернути стале образне сприйняття, тобто однією фразою оповіданнячко робиться цілком закінченим і оригінальним.

Коли прочитала до кінця, не змогла відразу зметикувати, що до чого. Для мене останній пазл не скріпив усе, а розсипав. Цей чорт із табакерки на ім’я Тамара вискочив на дуже короткий час і, не переконавши, зачинився там же, поступившись місцем Лілі…

У те, що головний «ляльковод» – Тамара, що вона, така розумна-хитромудра, для порятунку своєї родини розрахувала цілу комбінацію, яка успішно була розіграна учасниками, котрі нічого не підозрюють, мені віриться насилу. А якщо вона настільки розумна й обачлива, то чому і навіщо стільки часу боролася за таку банальну людину, як Віталій? Хоча, може бути, я щось пропустила по ходу, якісь психологічні деталі.

Вдалого самостійного життя Вашій книжці!

Анна Богородіченко, 23 роки

Поки не дочитала, не заспокоїлася. Я не могла полишити роман і піти мити посуд чи прибирати… Я не критик, навіть рецензії не пишу, бо думки скачуть з одного континенту на другий, а то й на іншу планету. Так що все буде дуже сумбурно, Ви вже вибачайте.

Дуже милі, добрі оповідання про потенційного учня (життєве таке, правдиве) та Фею (геть не банальне), про Антона та Марину – взагалі бомба.

А Віталій Ваш – сомнамбула, амеба зелена! Не вистачає йому рис від чоловіка! Це, звісно, круто, що він Тамару до себе забрав, забезпечив сім’ю, така-сяка кар’єра… Але він не живе, жодного вчинку. Щось схоже на характер проявилося, коли з Жанною розійшовся. Хоч він і овоч, не можу сказати, що персонаж нереальний, на жаль, таких «чоловіків» достобіса. Чому Жанна відкладає життя, зрозуміло – в неї трагедія. Але все одно вона жива. А Тамара – молоток! Оце я розумію – жіноча мудрість, хитрість! І свою «сім’ю» зберегла, і Жанні помогла.

Добре, що з Жанною відкритий фінал. Додумуй, що хочеш. Я не хотіла би прочитати, що вони з Андрієм жили довго і щасливо та померли в один день.

Мені сподобалось! Читається легко. Кінець несподіваний, не розчаровує. Спонукає думати-думати-думати.

Тетяна Тверденко, 48 років

…Не можу не сказати про ту жахливу несправедливість до жінки, до її почуттів, надій, коли чоловік може жити в таких «пунктирних» стосунках без обіцянок, зобов’язань і перспектив… І не важливо, спить він із нею чи пише сценарій і т. д. Він п’є її кров, її життя… Своєю рукою виводить свою ціну, і вона незначна, незалежно від того, чи мандаринку він простягнув перед розставанням, чи жменю діамантів…