Марина слухала заціпеніло і вже не намагалася розбавляти своїми репліками його монолог.

– Моє серце розривалося за старшого сина. Віддав його до школи східних єдиноборств, де раніше тренувався і сам. Він був завантажений уроками, тренуваннями, спортивними зборами, я часто брав його із собою на роботу, у недалекі відрядження, ми багато розмовляли й обидва вірили, що це в неї минеться, як минає затяжна хвороба. Ми переконували себе, що всі недуги рано чи пізно проходять.

Антон загасив цигарку об коробку сірників, що лежала на столику. Марина знала, що він зараз зробить – на будильнику знову було п’ять хвилин після опівночі. І час знову слухняно повернувся назад у його сильних руках.

– Після того, як вона кинулася на мене з ножем, – сказав він і глянув на свій шрам, – я найняв хатню робітницю – боявся залишати її саму. А одного разу ввійшов до спальні і побачив направлений на мене пістолет. Врятувала реакція, напрацьована в армії, – я кинувся на підлогу, і куля вибила вітражне скло у дверях за моєю спиною. Тоді я сказав, що доведеться лікувати її в стаціонарі. Сусіди, почувши вистріл, викликали міліцію. Я довго вибачався і пояснював, що сам випадково не поставив зброю на запобіжник… Показав усіх членів родини живими, написав пояснення – добре, що дозвіл на зброю в мене був. Дружина поводилася спокійно і підтверджувала міліції все, про що я говорив. А наступного дня мені на роботу зателефонувала хатня робітниця і, ридаючи, повідомила, що коли вона з молодшим сином пішла на базар, а старший був у школі, дружина закрилася на кухні і ввімкнула газ. Її не врятували.

Він замовк, втупившись сухими очима в недопалок. Марина подумала, що краще б йому було виплакатися. Антон узяв склянку з холодним несолодким чаєм і випив залпом, як п’ють горілку. Завмер, потім видихнув.

– Хто зараз із вашими дітьми? – спитала Марина.

– Вони самі. Не дивуйтеся. Звісно, молодший іще малий, щоб залишатися на самоті, проте старший дуже відповідальний. І на всяк випадок він знає, до кого звернутися. Нам нікого не треба. Дорогою до школи він заведе брата у дитсадок. Увечері забере. Їжі я їм на два дні залишив у холодильнику. Молодший уже майже не згадує про маму. Старший говорить про неї рідко. Але якось на кладовищі сказав, що простив її. Тому що в неї тоді вселився біс і вона ні в чому не винна. У церкві правити заупокійну службу відмовилися. Я не міг наполягати. Я тоді нічого не міг. Винив у всьому себе.

Він потягнувся за будильником. Марина поклала свою руку на його і повільно притисла її до столу. Її рука була майже удвічі меншою, але Антон підкорився.

– Усе минуло, – сказала вона тихо, – що минуло, те вже не зміниш.

Він опустив голову і завмер. У напівсутінках тісненького купе їй здалося, що в кутику його ока, ближче до перенісся, блиснула сльоза. А може, то був відблиск ліхтаря, що мигнув за вікном. Так вони просиділи якийсь час. Рука Марини все теплішала, а його пульс, який спочатку калатав під її великим пальцем, став повільним і рівним, як у добре тренованого спортсмена.

Вона відпустила його руку, сама взяла будильник і виставила на ньому першу годину ночі.

– Ти шульга, – чи то спитав, чи констатував він.

– Ти теж, – відповіла Марина майже беззвучно.

– Я мушу підняти пацанів. Це моя головна мета. Мені для себе жити не можна. У них більше нікого немає. І нам ніхто не потрібен. Ми й так прорвемося.

– Я розумію. Але ти не правий. Точніше, не зовсім правий. Діти виростуть. Це відбувається так швидко, коли озираєшся на прожиті роки, повір мені. І не можна ставити на собі хрест, присвятивши себе лише їм. По-перше, усвідомлювати таку жертву – надто важка ноша для дітей. По-друге, одного разу вони скажуть, що не вимагали цього від тебе і що це було твоє особисте рішення. Потім помахають ручкою і підуть у своє доросле життя, залишивши тебе на самоті. А по-третє, чому ти думаєш, що їм потрібна саме така, суворо чоловіча родина? З якого досвіду вони зможуть потім побудувати власні родини?

– Я стараюсь дати їм усе. Мій бізнес помалу крутиться, гроші капають, я тепер більше буваю вдома, ми розмовляємо, читаємо книжки, навіть їздимо на риболовлю. Я лікую собою їхні рани, а ними – свої. Нам добре разом. Нам нікого не треба.

Нікого! Знаєш, як мене тепер називають у місті? «Мужчина-шанс!» Класна партія, хіба що є один невеличкий мінус – двоє дітей. Та ще й із поганою спадковістю в галузі психіатрії… Ти думаєш, не було за цей рік «підкатів» до мене? Особливо коли дізналися, що я зібрався виїхати? Я їм не вірю. Не вірю, що комусь потрібні мої діти! Гроші, машина, дах, віза – так, запросто. Але нам це навіщо? Я вирішив рубати канати і їхати в Америку. Там усе почнемо з нуля. Я роботи не боюся. На крайній випадок піду в армію. Мені не звикати.

– А хіба я кажу, що тобі потрібно терміново одружуватися з першою-ліпшою? Хіба я не розумію, як це важко і яка на тобі відповідальність? Але ж не можна ставити на собі хрест. У тій самій Америці народ у твоєму віці тільки починає оформлювати стосунки та заводити дітей.

– Знаєш, я майже щовечора, коли пацани засинали, ходив у тренажерку. Я б, мабуть, із глузду з’їхав, якби не вимордовував себе там залізом. Мені це допомагало краще думати. Чи взагалі не думати, а просто приходити додому і падати без сил. Але ось уже місяць, як відмовився і від цього. Мене почали там сватати. Нав’язливо, аж бридко. Скажи чесно: «Мені тут нестерпно, а тобі все одно їхати, давай вирішимо по-дружньому, і ти мене звідси витягнеш!» Я ж нормальна людина, можу й допомогти. Фіктивний шлюб, чи як воно там… Але навіщо при цьому імітувати почуття? Не вірю. Нікому не вірю!

– Пробач їх усіх, Антошо. І себе пробач за все, у чому винний і в чому ні. Так треба. І тобі стане легше. Тільки щиро, від душі. Закрий очі і скажи: «Я прощаю вас! Простіть і ви мене! Я прощаю себе. Я люблю себе».

– А дітей?

– «І дітей люблю», – скажи. Можеш це і не промовляти вголос.

Він подивився на неї недовірливо, потім затулив долонями обличчя і замовк. Марина відчувала, як він бореться із собою і зі своїм минулим.

У нещільно прикритих дверях з’явилося заспане обличчя провідника. Ледве він відкрив рота, Марина показала йому кулак. Антон продовжував сидіти, сховавши обличчя в долонях, ніби так і заснув. Провідник підвів очі до стелі, знизав плечима, прикрив двері і слухняно зник у сусідньому купе.

– Антошо! – пошепки сказала Марина і потягнула його долоні вниз.

Він дивився на неї довго, наче вперше побачив. Потім простягнув руку, обережно провів долонею по волоссю і раптом, обхопивши її обіруч, почав відчайдушно цілувати очі, щоки, губи…

Марину ніби знову крутонули на каруселях, але на ноги поставити забули. Калатало серце, чи кров у скронях, а може, це потяг так грюкотів рейками, щоб провідник у сусідньому купе не чув гуркіт двох ошалілих сердець за тонкою стінкою… У Марини, звісно, були до себе деякі запитання, але каруселі перевертали її знову і знову, і точкою стабільності тут здавався лише він – сильний, надійний, щирий…

Прогримів зустрічний товарний. Замиготіли ліхтарі. В купе стало світліше. На будильнику – друга ночі. По коридору протупотів провідник. Антон поправив Марині волосся на лобі і, дивлячись їй у вічі, набрав у груди повітря, щоб щось сказати, але вона приклала палець до його вуст:

– Спати! Спати-спати! Іди. Я зараз.

Потяг зупинився. Марина вийшла на перон, аби трохи врівноважитися. Ніч. Тихо. «Карлсон» позирає на неї, мовчить. Вона дістала цигарку, він простягнув запальничку.

– Ображаєтеся чи нездорові? – спросила вона тихо.

– Здоровий-здоровий! Уже не знаю, як з вами і балакать… От дамочка попалась – желєзного мужчину доконала, а з виду така собі мєлкая…