Інколи в нього виникало бажання посидіти тут день-два за касою чи хоча б поговорити з дівчатами-касирками про те, як наповнення візка віддзеркалює сутність покупця. Але касиром йому не бути, а дівчата навряд чи спокусяться пропозицією немолодого чоловіка поспілкуватися на виробничу тематику, бо під кінець зміни їх уже, мабуть, нудить від покупців, їхніх візків, та й від веселої музики теж. І навряд чи касирки, більшість яких приїхала до столиці на заробітки, надто переймаються питаннями психології, хоча миттю визначають рівень статків покупця за його «споживацьким кошиком».

Тож Володимир обмежився самостійними спостереженнями. Деякі з них викликали усмішку, інші – сумне зітхання. Наприклад, одного разу він помітив, як дві молоді яскраві жінки, ідучи назустріч одна одній, на мить зустрілись очима, а потім так само миттєво зиркнули в чужі візки, прикинувши, певне, рівень наповненості гаманця своєї візаві або її покровителя. Потім Володимир упізнавав такі самі погляди і біля кас, і через скло автівок, коли дівчата, кермуючи від супермаркету, блискавично оцінювали марку і вартість машини, кинувши оком на даму в зустрічному авто. Щось на кшталт гри «А ти що за одна?».

Спостерігав він також сімейні закупи, коли чоловік ходить паном, вибирає вина, сири, балики, а дружина, узявши з полички жіночий журнал, боязко зазирає йому в очі: «Можна?» Або як інший голова сімейства, котрому от-от розплачуватися на касі, раптом влаштовує ревізію обраному і позбувається лишків на останньому рубежі.

Не раз придивлявся Володимир, як пари розраховуються на касі, та робив висновки про їхній сімейний стан. Візочки з нечисленними, але вишуканими продуктами, готовою їжею, нарізкою сиру та баликів, баночкою ікри, фруктами, пляшкою дорогого вина чи коньяку (чи того й іншого) він не став би відносити до закупів для вечері сімейного типу. Швидше за все, передбачалася трапеза при свічках із взаємно приємним продовженням, що згодом підтверджував маленький пакетик, узятий мужчиною зі стелажа прямо біля касирки.

Таким чином, банальний для когось похід до супермаркету давав нашому герою стільки життєвого матеріалу, що і до кінотеатру ходити не треба. Якось у Володимира виникла думка, що уважне спостереження за жінкою, котра наповнює свій візок у супермаркеті, може стати доленосним, адже проникнення в таїнство закупів може розповісти про людину набагато більше, ніж розглядання попутників у маршрутному таксі дорогою на роботу. І зажевріло в нього бажання поспостерігати вже не для поповнення «таблиці», а, можливо, з дальнім прицілом на спільну старість. Хто знає?.. Адже простий металевий візок може стільки розповісти про свою тимчасову хазяйку – про рівень доходів, про легкість, із якою вона прощається з грішми, чи про її скупість, про кулінарні уподобання, збіг яких у сімейному житті теж досить важливий…

Подумавши про це, Володимир презирливо скривив губи, пригадавши одвічні тортики-зефірки-шоколадки колишньої дружини. Та боролась із зайвою вагою виключно на словах, не маючи сил відмовити собі у цих витребеньках, як і в трьох ложечках цукру на чашку чаю чи кави, та ще й із мімікою грішниці, котра щиро кається.

Покрутивши в руках пакет гречаної крупи, Володимир поклав його до візка та рушив із ним уздовж ряду стелажів. У візку вже були пакет «Геркулесу», але не вітчизняного, а німецького (він ніжніший), пакет рису (крізь прозору упаковку видно було тонкі видовжені зерна – він завжди купував саме такий, а не круглий, що схожий на перловку), шматок «Російського» сиру, грамів чотириста, та житній хліб-цеглинка в прозорому пакеті. Раптом Володимир помітив, що хліб лежить на упаковці з яйцями. Він на мить замислився, адже цього разу вони не входили до списку покупок.

«Механічно, мабуть, – подумав, на всяк випадок дістаючи з кишені куртки квадратний аркуш, де в стовпчик його рукою було записано все необхідне. – Знов заспостерігався!»

Він пішов далі, простягнув руку до маринованої кукурудзи (любив її і просто так, і як додаток до різних страв), як раптом з-за спини пролунало:

– Перепрошую, ви забрали мій візок!

Володимир озирнувся. Позаду стояла русява жінка середніх років у бордовій курточці з пухнастим хутряним коміром, у чорних джинсах, у чобітках на високих підборах та із сумочкою на плечі. У руці вона тримала невеличкий аркуш паперу, певне, теж зі списком продуктів. Обличчя її було спокійне та усміхнене, а рука вже потяглася до візка, але Володимир несподівано навіть для себе заступив свою здобич і промовив:

– Як же?! Вибачте, це мій візок. Ось, усе за списком…

– Пардон? – незрозуміло відреагувала жінка.

– Ну… – чомусь знітився Скарабеєв, – я хотів сказати… ось, можете глянути, все за списком складаю, пам’ять, знаєте, вже не та… Завжди вдома згадаєш, що чогось не взяв…

– Але, власне, у мене теж список… Звісно, я не підписувала все, що накидала до візка, – знизала плечима візаві, помахала перед носом у Володимира своїм листком і спробувала зазирнути за його спину й упевнитися, що візок справді її.

Скарабеєв раптом згадав про упаковку яєць, гаряча хвиля вдарила йому в голову, а щоки миттю спалахнули, чого з ним не бувало вже багато років.

– Послухайте, пане, мені абсолютно ніколи бігти по новий візок і складати все спочатку. Ви пошукайте свій уважніше! – пішла в атаку жінка, помітивши, як знітився опонент.

Володимир озирнувся й дійсно помітив загублений візок із таким самим набором продуктів за п’ять кроків, але біля протилежного стелажу – мабуть, хтось відсунув убік, поки він розглядав гречку. Вибачившись, чоловік викотив з-за спини предмет суперечки та передав дамі. Інцидент здавався вичерпаним і безглуздим, але щось тенькнуло всередині в нашого героя, і думки його заметушилися в голові, забулькотіли в якійсь хімічній реакції, видавши результат: «Це не випадково! Це ж ЗБІГ!»

У його списку залишалися ще мінеральна вода, м’ятний чай, паперові серветки, туалетний папір та рідина для миття жирного посуду. Усе це можна було зібрати та покласти до візка за три хвилини, але Володимир уже не поспішав. Він перебував під враженням від дивного випадку, і не так від «викрадення» чужого візка, як від тотожності обраних продуктів, котра наводила його на думки про можливість інших співзвучностей із цією дамою.

Гра в паралельне читання - i_001.png

Жінка теж видалася йому досить цікавою. Він не назвав би її худорлявою, але ознак зайвої ваги, яку Володимир вважав результатом недисциплінованості, не було. Світле волосся підібране та заколоте на потилиці. Така зачіска виявляла жіночність та охайність її власниці. Одяг не був ні виклично-яскравим, ні занедбаним. Відчувалася рівновага і почуття міри, баланс у всьому. Володимир прочитав багато розумних книжок, підкреслив у них безліч мудрих думок та чужих висновків, зробив чимало власних спостережень і навряд чи помилявся в цьому випадку.

Набір продуктів, подібний до його власного раціону, дозволяв припустити, що дама, швидше за все, самотня. Він добре пам’ятав, як стояла годинами «біля мартена» колишня дружина, коли їх у сім’ї було троє. І сама любила попоїсти, та й двоє мужчин переробляли продукти досить активно.

«Шкода, не встиг поглянути, чи має вона обручку», – подумав Скарабеєв і сам здивувався своїй несподіваній практичній цікавості до незнайомки.

Раптом усвідомивши, що співзвучна йому особа може вислизнути через одну з багатьох кас, поки він не поспішає добирати товари за списком, Володимир тріпнувся, почав озиратись і чомусь занервував. У скронях йому застукотіло, він подумав, чи не прийняти гомеопатичну пігулку від тиску, круглу коробочку з тими ліками він носив у нагрудній кишені. Та натомість, не зупиняючись, швидко покотив візок до рядів побутової хімії та паперової продукції. Між тим Володимир стріляв очима праворуч-ліворуч, виглядаючи бордову куртку з пухнастим коміром. Не помічаючи навкруги нікого, він швидко закинув до візка рідину для миття посуду, пакет серветок, пару рулонів туалетного паперу з дірочкою для держачка та рушив до касового ряду.