Тоді, у першу суботу лютого, у великій залі ресторану «Піросмані» три великі сервіровані столи стояли на відстані один від одного – там святкували свою чергову зустріч три різні класи з різних шкіл. Одні були досить юними, років трохи більше двадцяти, і було їх небагато. Другий стіл обсів клас, який святкував п’ятнадцяту річницю випуску. А за третім були однокашники Віталія. «Хлопці» то лисі, то сиві, «дівчатка» старанно фарбовані, але хто із зайвою вагою, хто з фотками онуків, а хто і з тим, і з другим одночасно. І треба сказати, що той стіл сорокап’ятирічних гуляв найвеселіше, мабуть, як останній раз, хоча помирати ніхто не збирався.

Лунали тости, спогади і сміх, а коли грала жива музика, народ без найменших комплексів вистрибував то лезгинку, то «сім-сорок», то щось виснажливе під Вєрку Сердючку. Траплялися й повільні танці, на яких відпочивали. Хто на стільцях, обмахуючись білими крохмальними серветками, хто у «мєдляку», обійнявши стан тієї неприступної відмінниці, яку не наважився запросити на випускному.

На території для танців випускники різних епох перемішувалися. Вони стрибали разом у великому колі, водили «паровозиком» ламбаду і, мабуть, смішнючими видавалися наймолодшим найстарші, що були у віці їхніх батьків. А в повільних танцях інколи виникали «змішані» пари. Так несподівано Жанна запросила до танцю Віталія. А коли раптом згасло світло…

Тож сьогодні він був не проти виконати її прохання випити кави саме там. Символічно. Чому б і ні? Фоткнути свою чашку в знайомому інтер’єрі на мобільний, відіслати ммскою чи по обіді звітувати е-мейлом. Хоча можна було б зачекати кілька днів, поки вона повернеться, і заїхати туди разом.

Ресторан знаходився на північно-західній межі міста, неподалік від Окружної дороги. Віталій проскочив Нивки і вже бачив удалині паркан Берковецького кладовища, а на під’їзді до нього вздовж тротуару численних продавців штучних квітів, вінків та вазончиків із рослинами, якими прикрашають могили, як раптом заграв мобільний. Це була Тамара. Вона схвильовано повідомила: щойно біля супермаркету втрапила у дорожню пригоду – її зачепила якась «коза», виїжджаючи з парковки. Ситуація не критична – вдавлений та подряпаний задній бампер, але мусила викликати ДАІ, заявляти страховий випадок – це час і нерви, хоча в страховій у неї «залізний блат». Віталій посміхнувся (адже тим блатом був він сам) і спитав, куди під’їхати для підтримки. Він увімкнув лівий поворот, розвернувся навколо клумби, що навпроти центральних воріт кладовища, і поїхав назад.

Привіт!

Де обідав? Випив кави за мене чи відклав на вечір? Хоча я забула. Сьогодні ж четвер – банний день! Це святе… І мене немає в місті. Ти точно будеш у бані з хлопцями. Сподіваюся, що без дівчат. Знаю-знаю, ви всі дорослі-солідні, маєте дружин, дітей, онуків, коханок, куди вам іще «дєвочєк» викликати, всього вже звідали. :)

На честь приїзду іноземців у директора накрили шведський стіл. Непогано пообідали, роззнайомилися. А ввечері таки ресторан, ти був правий. Але втішся – один із пари німців виявився німкенею, і здається, щось між ними є. Тому мені залишаються лише директор, головний інженер, перекладач і поляк. Так би мовити, версія «лайт». :)

Глянула те оповідання, що відіслала тобі зранку, – вибач, зовсім коротеньке і не гендерне. Хоч і славне. Я теж колись мріяла знати французьку, але більше напирала на англійську, на хімію та інші серйозні науки. А французька корисніша для людей мистецтва. Інженеру не завадила б на додачу до англійської, наприклад, німецька. Та я, мабуть, не дуже здібна до мов. Учила англійську, як математику. А хлопчиська шкода – «так мріяв, просто марив…» Мамаша – монстр!

Але, я думаю, тут можливі два напрямки розвитку подій: або вона задовбає його і виростить геть безвольного матусиного синка, або малий рано чи пізно вчинить бунт і таки доможеться свого. Теж мені проблема! Хоче дитя вчитися – хай вчиться.

От буде у нас із тобою син – робитиме, що схоче! :) Що – злякався?

Розслабся, я НЕ вагітна.

Аттачу наступне оповідання. Розважайся, поки я по ресторанах трудитимуся.

Закінчився робочий день. До виїзду в традиційну четвергову баню Віталій мав іще цілу годину, тому не поспішав. Відповідати на лист не хотілося. Пізніше. Чи навіть завтра зранку. Жанна приходить на завод о дев’ятій, а він завжди хвилин на п’ятнадцять-двадцять раніше, так звик. Йому подобається порожній офіс, коли ще нікого, лишень прибиральниця, а то і її немає. Подобається посидіти в тиші у своєму кабінеті, потім дослухатися, як запускається робочий процес, сходяться люди, обмінюються привітаннями, починають клацати комп’ютери – ніби розігрівається двигун великої машини перед початком руху. От завтра зранку можна щось і відписати.

Це її несподівано-впевнене «от буде у нас із тобою син» дещо вибило його з рівноваги. В історії з Лілею Віталій припускав таку можливість, навіть підсвідомо і сам чекав на це як на випадковий, але ймовірний і дійсно солідний аргумент, який вирішить усе за нього і зумовить перехід в інший «табір». Адже то було б зрозуміло: пожертвувати усталеним старим ладом заради нового маленького життя, заради існування та щастя своєї, їхньої з Лілею дитини. Тамара як друг зрозуміла б. Хоча як жінка навряд чи пробачила. Але то було б вагомо – не просто блуд, банальний адюльтер, а дитина…

У цьому випадку, хоч як було добре йому з Жанною в ліжку та поза ним, про кохання не йшлося. Він себе й не винуватив за це. Адже не з його ініціативи. Здивувався. Повівся. Піддався. Пішло. Іде. Затягнулося. Колись скінчиться. Немає нічого вічного.

Він уже перестав питати себе, навіщо то їй, – пожартувала би раз із зрілим дядечком, та й годі. Так ні. Та й чому мало мучити сумління, якщо інколи в самого виникало дурне відчуття, що його якогось біса використовують? Ні, це був не той випадок, коли молоді дівчата прилаштовуються до грошовитого «татуся» і розводять його на «бабки». І Жанна не така юна, і він не такий уже «татусь», та й заробляла вона досить добре, щоб бути самостійною і не залежати – знімала непогану квартиру, не бажаючи тіснитися з матір’ю та молодшим братом. Не надто він на неї і витрачався, хоча, звісно, робив подарунки, інколи кудись виводив повечеряти, кілька разів їм вдалося навіть з’їздити у коротенькі, але приємні подорожі під прикриттям робочих відряджень. Але ні про легалізацію стосунків, ні про дітей між ними ніколи не йшлося. Це була окрема потайна шухляда у великому комоді його життя. Тому сьогоднішній жарт про «нашого сина» трохи збентежив Віталія. А що, як і правда? Безглуздо. Невчасно. Які там немовлята у його сорок сім? Та й ні до чого вже.

Він глянув на годинник у правому нижньому кутку монітора і, щоб відігнати від себе ті думки, не без цікавості відкрив наступне оповідання, адже вже мав здогадку про автора.

Дванадцять корів

Дві жінки у віці, коли діти помалу відходять у власне доросле життя, сиділи в напівтемряві затишної кухні. Мовчки дивилися на товсту свічу на столі і палили легкі цигарки. Вони не звертали уваги на те, що кава вже майже холодна, вино не допите, а сир на дерев’яній тарілочці неторканий.

Пауза затяглася, але мовчання не напружувало. Потріскувала свічка, капала вода з крану, гула витяжка, здивовано принюхуючись до тютюнового диму.

– І що вони роблять?! Що вони роблять, ці чоловіки?! Куди не кинь оком – самотні жінки за сорок, за п’ятдесят… А вони йдуть, йдуть! Одні – до інших жінок, другі – до горілки, треті… просто йдуть на той світ, так несподівано, по-зрадницьки… А ми ж іще… Куди не глянь – жінки, жінки… Сильна стать… І самотні. Але ж ми ще… ще дуже… Розумієш?

Та, що говорила, затягнулася димом, по-дитячому здивовано підвела погляд на подругу. Потім ніби з докором перевела його на фото над столом, де – здається, зовсім нещодавно – була знята вся родина разом у лісі з кошиками. А тепер цього немає. І ніхто не винний. А стільки ще сил та невитрачених почуттів!